УСТИЯНОВИЧ МИКОЛА (псевд — Николай з Николаєва, Наум, Дротарь та ін.; 07.12.1811, м. Миколаїв, тепер Львівської обл. — 03.11.1885, м. Сучава, тепер Румунія) — письменник, громадський діяч, священик.

Походив із родини бурмістра. Навчався в Миколаєві (початкова школа) та у Львові (гімназія, університет і духовна семінарія). Друкуватися почав 1836 р. (вірш «Сльоза на гробі М. Гарасевича», писаний народною мовою). Після конфіскації владою «Русалки Дністрової» замовк як літератор до 1846 р. Священик у селах Львівщини. «Один із перших будителів нашого народного духу» (І. Франко), він був організатором і душею «Собору руських учених» (Львів, 1848). Обстоював тут єднання й відродження галицьких і наддніпрянських українців (вірш «До «Зорі Галицької»), Виступав оборонцем української культури («Руська думка» та ін.). Як поет-романтик культивував історичні («Похід Русі на Царгород», «Ужас на Русі»), «відфольклорні» («Проклятство матері»), любовні та соціально-побутові мотиви народного буття («Рекрутка» та ін.), писав сонети, послання, пісенну лірику, байки й казки тощо. Вірші «Верховинець» і «Піснь опришків» стали народними піснями, музику до першого створив М. Лисенко. Белетристика письменника охоплює повісті «Старий Сфрем», «Месть верховинця», «Страсний четвер», нарис «Ніч на Бережаві», надруковані в «Галичо-руському віснику» (був редактором часопису) та в «Зорі Галицькій». У прозі привертає увагу колоритність відтворення життя благородних горян («повістка з правдивого случаю» «Месть верховинця»),

З 1861 р. — посол до крайового сейму. Обтяжений клопотами про десятьох дітей, останнє двадцятиріччя як письменник не прогресував. Багато зробив для мешканців гірського села Славське як пастир. Сивим патріархом благословив шлях у літературу молодої О. Кобилянської.

Літ.: Письменники Західної України 30 — 50-х років XIX ст. К, 1965.

В. Погребенник