1859 р. вступив у Новгород-Сіверську гімназію, закінчувати середню освіту довелося у Вологді (куди перевели на службу батька). Там познайомився з засланцем О. Кониським. З 1865 р. працював акцизним наглядачем у Чернігівській губернії. Згодом став слухачем медичного факультету Київського університету. Після смерті порадника й опікуна О. Марковича припинив навчання. 1868 р. навчався на юридичному факультеті Ніжинського ліцею, згодом — на юридичному факультеті Новоросійського (Одеса) університету.

Після 1873 р. працював судовим слідчим у Кишеневському повіті, на початку 80-х років — товаришем прокурора у Херсоні. Виступав у місцевій пресі під криптонімом «Д. М.». 1886 р. у збірнику «Степ» вийшли оповідання — «Йван с Буджака» (російською мовою), «Два платочки», «Шматок», «Омелько Каторжний». Згодом переїхав до Катеринодара. Там закінчив єдину свою п'єсу «Не зрозуміли» (опубліковано 1894 р. у «Зорі» під псевдонімом «Дм. Оленич»), У творі, як і в багатьох інших, ідеться про людину, у якої прокидається душа, вона виявляє себе незвичайними вчинками, далекими від звичайного людського животіння.

Попрацювавши мировим суддею у м. Каліші поблизу Варшави, на початку 900-х років осів у с. Михалківцях на Волині, був почесним мировим суддею. Перебував під поліційним наглядом за образу урядових осіб (назвав їх «слугами подлого режима»). Після пожежі 1912 р. у Михалківцях переїхав до Вінниці (1915).

За життя мав чималу популярність, привертав увагу критиків, зокрема І. Франка, Б. Грінченка, О. Дорошкевича, О. Єфремова.

Творчий доробок Д. Марковича невеликий — збірки «Три рассказа» ( М., 1894), «По степам та хуторам» (М., 1899), «По степах та хуторах» (К., 1908) та твори у двох томах (К., 1918 — 1919). О. Олесь зарахував Марковича до тих діячів, що «встояли в негоду і не погнулися».

Майже всі оповідання Д. Марковича спиралися на реальну життєву основу, мали на меті розкрити явища й причини, які їх зумовили. Багато уваги присвятив селянському життю («У найми», «Невдалиця», «Іван з Буджака», «Два платочки», «Шматок», «Омелько Каторжний»), Тему розорення та еміграції польської бідноти за океан розкрито в одному з найкращих його творів «Бразиліяни». На основі спогадів із різних періодів своєї службової діяльності написані оповідання «Замах на вбивство жінки» (1913) та «Збройний напад» (1914). В оповіданні «Він присягав» виведено досить своєрідний тип селянина — українського Гобсека, скнару-лихваря, доморощеного сільського банкіра.

Ряд творів були відгуками на революцію 1905 — 1907 рр. («Бунт», «Final»), оповідання автобіографічного плану «Весна» (прихід у політичну боротьбу різночинної молоді), «На свят вечір» (1906) і «Сюрприз» (1908) — блискуча сатира на порядки у освітянському середовищі.

Попри традиціоналізм, проза письменника є глибоким дослідженням людської душі, скупим на зовнішні подробиці, зате багатим на внутрішній зміст, сповненим віри в людину, дієвого гуманізму. Належав до «школи» Грінченка, якого С. Єфремов називав «символом цілої епохи».

Літ.: Дорошкевич О. Підручник історії української літератури. К., 1924; Терлицький В. Ти не покинув свій народ... 11 Друг читача. 1991. 1 травня; Немченко І. Вистежуючи іскру добра // Слово і час. 1993. № 11; Єфремов С. Історія українського письменства. К., 1995.

О. Міщенко