КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО — перша політична організація української інтелігенції. Назва за Статутом — «Слов'янське товариство святих Кирила і Мефодія», за царською охранкою — «Украйно — слов'янське товариство», в радянській історіографії — «Кирило-Мефодіївське товариство». М. Драгоманов, М. Грушевський називали це об'єднання братством, як і Шевченко в листі до М. Костомарова від 1 лютого 1847 р. Виникло в Києві у грудні 1845 — січні 1846 рр. Члени його — головним чином вихованці Київського і Харківського університетів. «Товариство іменує своїми покровителями святих просвітителів слов'янства Кирила і Мефодія й приймає своїм знаком печатку (кольцо) або ікону з іменами або зображеннями цих святих», — зазначалося в головних правилах братства.
Фундатори організації колезький секретар, історик права М. Гулак, ад'юнкт Київського університету М. Костомаров і його студент В. Білозерський. До них приєдналися вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти О. Павроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький, О. Тулуб, поміщик М. Савич. У квітні 1846 р. членом Кирило-Мефодіївського братства став Т. Шевченко. Близько 100 осіб в Україні, Росії, Білорусі, Польщі, Литві, Чехії підтримували зв'язки і дружні стосунки з членами братства. Програмові положення його викладені в документах: «Книга буття українського народу», «Статут Слов'янського товариства святих Кирила і Мефодія», відозви «Брати українці!», «Братья великороссияне и поляки!», пояснення до Статуту і записка про народну освіту В. Білозерського, записка М. Костомарова про панславізм, М. Савича — про емансипацію жінок у суспільстві, праці Г. Андрузького «Проекти досягнення можливого ступеня рівності й свободи (переважно в слов'янських землях)», «Ідеали держави», а також листуванні, художніх і публіцистичних творах братчиків.
Провідним документом братства дослідники вважають «Книгу буття українського народу». Сам автор М. Костомаров в «Автобіографії» (1885) зробив підрядкову примітку такого змісту: «Чому вона названа «Закон Божий» і хто назвав її таким чином, мені до сих пір невідомо, тому про таку назву я й почув вперше у III відділенні». У документах слідчої справи, заведеної на кирило-мефодіївців, яка складає 19 томів — частин, особливо крамольним названо саме рукопис «Закону Божого», оскільки любов до України, до її історії в трактаті стала центром усього ідейного навантаження цього твору.
Автор подає уроки історії України на тлі загальної історії людства, в біблійно-епічному стилі викладає трагічну минувшину нашого народу. Трактат можна умовно поділити на три логічні частини: 1) про Бога, всесвітню історію, віру Христову; 2) про слов'ян, Литву, Польщу, Росію та віру Христову; 3) про Україну, козацтво та віру Христову. Справедливість, гуманність М. Костомаров пропагує в кожному трактуванні минулих історичних подій. Минувшина України тут подається як забута історія народу, що дав світові феномен козацтва. В «Законі Божому» висвітлено найтрагічніші сторінки історії поневолення України й ганьби її сусідів: знищення Запорозької Січі та козацтва, поділ України між Польщею і Росією в XVII ст. та ін. Тут знаходимо й одну з головних причин нашої національної трагедії: Україна «попалась в неволю, бо вона по своїй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель». Насамкінець трактат підносить ідею національного відродження України, яка, як і інші слов'янські народи, має перебудувати суспільство на засадах справедливості, свободи й братерства: скасувати кріпацтво, ліквідувати юридичні відмінності між станами, зробити доступною освіту для мас, вільно розвивати свою культуру.
Програмні положення костомарівського «Закону Божого» знайшли практичне втілення у відозвах Кирило-Мефодіївського братства до українців, росіян і поляків. Зазначалося, що український народ своєю самосвідомою боротьбою за волю має показати приклад іншим поневоленим народам. Братчики мали намір заснувати школи з рідною мовою викладання (наприклад, В. Білозерський склав проект про створення в Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану), видавати книжки й посібники для «простого народу». Вони мріяли про ті часи, коли «відкриється широке поприще для нашої словесності», коли мова досягне такого рівня, що не тільки вітчизняна й світова історія, а навіть і точні науки викладатимуться українською мовою. Програма братства мала здійснюватись «як шляхами виховання, так і шляхами літературними», як зауважив М. Костомаров у «Автобіографії».
Ідеї братства підносились у творах письменників і вчених: М. Костомарова — вірші 1846—1847 рр. «Спить Вкраїна...», «Діти слави, діти слави...», «На добраніч», стаття «Мысли об истории Малороссии» (1846), дослідження «Славянская мифология» (1847); П. Куліша: історичний роман «Михайло Чернишенко» (1842), поема «Україна» (1843), праця «Повесть об украинском народе» (1846); Г. Андрузького: вірші українською та російською мовами, стаття «Записки про поезію і мову», фольклористично-етнографічна діяльність О. Марковича та ін.
Найбільший вплив на вироблення програмових документів і практичну діяльність братчиків мала творчість Т. Шевченка. На думку М. Драгоманова, «Шевченко стояв попереду вивчених приятелів, київських слов'янофілів, і гарячою громадською думкою, й таким же українством», бо «Шевченко приїхав па Україну з Петербурга з готовими думками про волю України від московських царів». Таке розуміння волі Шевченком у братстві виявив пізніше й І. Франко: «Шевченко вносить новий дух, нові погляди в ту громадку людей молодих, гарячих і перейнятих бажанням загального добра». У братстві поет «був його душею, так як Костомаров його інтелектуальним провідником». Як зізнавався слідству Г. Андрузький, діяльність братства «з від'їздом Шевченка із Києва призупинялась... Шевченко із малоросійських гетьманів підносив Мазепу і па вечорах у Костомарова читав пасквільні вірші».
Свої погляди на питання свободи і єдності народів Шевченко виклав у ряді творів, зокрема в поемі «Єретик» (1845). Поезія рукописної збірки «Три літа», заарештована разом з автором, стала головним звинувачувальним доказом у всій справі кирило-мефодіївців. Антицаристські та антикріпосницькі інвективи у поемах «Сон», «Кавказ», посланні «І мертвим, і живим...», національно — державницькі ідеї поеми — містерії «Великий льох» (списки її відібрано у В. Білозерського та М. Костомарова), патріотичне трактування історії України в ліричних шедеврах «Чигрине, Чигрине...», «Розрита могила», «Холодний яр», «Гоголю» та інших — царизм інкримінував Т. Шевченку як державну зраду. Хоча в товаристві, за свідченням самих братчиків, і велися дискусії, були наявні певні розходження, однак усіх їх, безсумнівно, об'єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання змінити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.
Ідеї перебудови суспільства єднали кирило-мефодіївців з прогресивними політичними силами тієї епохи. Це засвідчують такі факти: під час поїздки до Польщі П. Куліш і В. Білозерський встановили зв'язки з ученими — славістами П. Дубровським, С. Лінде, В. Мацейовським та ін.; за завданням товариства М. Савич поширював ідеї кирило-мефодіївців у Парижі, А. Міцкевичу він передав «Кобзар» Т. Шевченка; поеми «Гайдамаки» і «Єретик» братчики надіслали чеському громадському діячеві, борцю за національне визволення свого народу П. Шафарику тощо.
Кирило-Мефодіївське братство існувало 15 місяців і було розкрито властями за доносом студента Київського університету О. Петрова наприкінці березня — на початку квітня 1847 р. Учасників організації заарештували й відправили до Петербурга. Слідство тривало до 30 травня 1847 р. Без суду, за «височайшим» повелінням братчиків покарали ув'язненням і засланням у віддалені губернії під нагляд поліції: М. Костомарова — до Саратова, П. Куліша — в Тулу, М. Гулака — на З роки в Шліссельбурзьку фортецю, а згодом до Пермі; В. Білозерського — до Петрозаводська, О. Марковича — до Орла, О. Навроцький відбував 6-місячне ув'язнення у Вятці, а заслання в Єлабузі; Г. Андрузький був висланий до Казані. Найтяжче, як відомо, було покарано Т. Шевченка, що спричинило передчасну смерть поета.
Розгром товариства української інтелігенції та покарання братчиків знайшли резонанс у Європі. Паризькі газети влітку 1847 р. вмістили повідомлення про арешт кирило-мефодіївців і заслання Шевченка в солдати. Особливий інтерес до цих подій виявила австрійська й західноукраїнська преса, зокрема в газеті І. Вагилевича «Дневник руський» (1848. Ч. 4) було вміщено вірш польського поета Г. Яблонського «Мученикам вольності з року 1847». Діячі Кирило-Мефодіївського братства відіграли важливу роль у піднесенні національної самосвідомості українського народу. Вони заклали наукові основи програми національного відродження, які розбудовувались наступними поколіннями. Про свою симпатію до братства, «свіжі й високі ідеї того товариства» писав І. Франко. М. Грушевський наголошував: «Від Кирило-Мефодіївського братства веде свою історію весь новий український політичний рух». Високу оцінку Кирило-Мефодіївське братство як історичне явище здобуло у О. Субтельного: «Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україну) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довші безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом».
Літ.: Бородін В. Твори Шевченка в політичному процесі Кирило-Мефодіївського товариства та заборона й вилучення «Кобзаря» //36. праць 17-ї наук, шевченк. конф. К., 1970; Міяковський В. Недруковане й забуте / За ред. М. Антоновича. Нью-Йорк, 1984; Федченко П. Шевченко, Куліш і Костомаров у Кирило-Мефодіївському товаристві // Рад. літературознавство. 1989. № 7; Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. К., 1990. Т. 1—3; Костомаров М. «Закон Божий» (Книга буття українського народу). К., 1991; Субтельний О. Україна: історія. К., 1991.
Ж. Ляхова
