Табу (полінез. "many") — заборонене слово на підставі релігійних, моральних, політичних та ін. чинників. З погляду теорії психоаналізу — витіснені у підсвідомість людські інстинкти, які призводять до неврозів. Т. має давню, від архаїчних часів, традицію, коли певний тотем задля запобігання можливої кари з його боку не називався своїм іменем, скажімо, ведмідь. Цей же принцип спостерігається у драмі Лесі Українки "Лісова пісня", де постають персонажі ("Той, що греблі рве", "Той, що в скалі сидить", наділені табуйованими рисами архетипного характеру. Т. відбиває і своєрідність плюралістичного світосприйняття українців, котрі часто не називали своїми іменами певних богів:
[...] Той, що легкість дав сарні,
а бджолам квіти золоті
і кігті сталені для рися,
слова співучі дав мені [...] (Б.-І. Антонин).
Т. поширюється також за тоталітарних режимів, спонукаючи митців до "езопівської мови" (Юрій Клен: "Лягає велетенська тінь / низької постаті у кепі / на простір царських володінь"). У такому аспекті написано чимало поезій В.Симоненка, зокрема "Брама замку Стюртів", де вгадується справжня комуністична дійсність:
