Література перехідної доби — умовне визначення української літератури кінця XIX — початку XX ст. У цей час намітився перехід від усталеної, традиційної, витриманої в переважно реалістичному дусі, міметичної (наслідувальної) манери до нових форм і методів художнього зображення, коли українське письменство вписувалося у європейський контекст. Тоді ж продовжувала працювати старша генерація (П.Куліш, Ганна Барвінок, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, О.Стороженко, Д.Мордовець, Д.Маркович, О.Кониський та ін.), що складали спочатку літературне ядро "Основи" (1861-62). Помітною рисою перехідного характеру літератури було співіснування тенденцій "старої" і "нової" шкіл у творчості одного митця (І.Франко, Наталя Кобринська та ін.). У надрах перехідної доби закладаються теоретичні, художні й естетичні підвалини нового літературного напряму, відомого як український модернізм (Леся Українка, Ольга Кобилянська, В.Стефаник, М.Вороний, І.Липа, "молодомузівці" таін.). Позначився також перехідний характер літератури на жанрових визначеннях. Художні твори дістають численні підзаголовки, наприклад, "психологічне оповідання", "психологічний етюд", "ескіз", "образок життя".
