Окситонна рима, (грецьк. oxytonos — слово з наголосом на останньому складі) — співзвуччя слів у вірші, в яких наголос падає на останній склад. Термін увів І. Качуровський, посилаючись на органічну властивість української мови замість вживаної у віршознавстві "чоловічої рими" (оскільки нерідко слова жіночого роду — вода, біда, орда і т.п. або середнього — чоло, село, крило тощо — відносилися до категорії "чоловічих рим"). В українській поезії силабо-тонічного гатунку О.р. чергується здебільшого з парокситонною римою, хоча трапляються випадки із суцільним окситонним римуванням:
Вже красується, мов жито, світлий сум,
Вколосилася зерном моя печаль...
Бо навік відбила сонячну красу
Молодих очей душі холодна сталь... (Лада Могилянська).
О.р. співпадає не лише з окситонною клаузулою, а й із внутрішнім римуванням, де активізується цезура( "Вибираються в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто". — Б.-І. Антонич), або внутрішнім і зовнішнім, як у леонінському вірші ("Зеленіють жита, і любов одцвіта". — В. Сосюра; "Не сон, а сміх, і / не сміх, а осміх — / Сніг!" — М. Йогансен і т.п.).
