Інтонація (лат. intono — голосно вимовляю) — основні виражальні засоби мовлення, які, виконуючи комунікативну, структурну та аксіологічну функції, дають можливість відтворити ставлення (найчастіше емоційне) мовця до певного предмета чи співбесідника. Фонічні чинники І., передовсім мелодика, акцентний лад і т.п., що на письмі передаються відповідними графічними та пунктуаційними знаками, відіграють велику роль у художньому, зокрема поетичному, мовленні, зазнаючи під впливом ритму істотної трансформації, позначаються на темпі мовлення, визначають не тільки мелодику вірша, а й надають смислового значення організованим ритмо-синтаксичним структурам. Відтак витворюється неповторна своєрідність поетичної І., що викликала свого часу неабиякий інтерес символістів, які намагалися створити звуковий образ на інтонаційній основі. Поза І. неможливий "кларнетизм" тощо. Хоч І. — обов'язкова умова існування поетичного твору, вона, як вважають сучасні дослідники (Наталя Чамата), ще достатньо не вивчена. Більшість з них (Б.Ейхенбаум, В.Жирмунський та ін.) надавала першорядного значення висвітленню ритмо-синтаксичних зв'язків у звучанні тексту, за основу яких править синтагма, що розгортається у вищі інтонаційно-синтаксичні та ритмічні одиниці (період, строфа тощо). Розмежування Б.Ейхенбаумом І. на три типи (наспівний, говірний, декламативний) — недостатнє, адже існують І. розповідні, запитальні, ствердні, запрошувальні та ін., які виражають велику палітру художньої модальності. Крім того, наспівний тип — визначальний для української лірики, зумовлений евфонічною природою української мови, наявний у поезії, прозі, драмі.
