За задумом і його втіленням комедія «Хазяїн» — це «зла сатира на чоловічу любов до стяжания». Отже, сміх, в'їдливий, іронічно зневажливий, а то й знищувальний,— основний прийом характеристики ситуацій та образів, передусім Терентія Пузиря, мільйонера-землевласника, бо ж саме цей образ є організуючим центром і композиції, і системи думок. Будучи максимально точним у доборі слова, майстерно послуговуючись засобами мовної характеристики образу, драматург відтворює різні етапи життєдіяльності, віхи злету цього «природженого хохла», спритного і хитрого мужика. Спочатку він був «хазяїном з середнім достатком», а згодом, у нових історичних умовах, став мільйонером, капіталістом-аграрієм. Як каже Маюфес, у Пузиря — «княжество, ціле княжество»: кілька економій, десятки тисяч, овець, сотні наймитів. Недарма на подарунковому халаті дружина Пузиря попросила вишити «вівці і буряки» як символ його владарювання і чи не єдиної втіхи.
Щоб нажитися, досягти омріяного багатства. Пузир готовий на все: на нещадну експлуатацію, обман і навіть правовий злочин, спокусившись «ідольським, проклятим ділом» з овечками Петра Михайлова. Він «рвав, де тільки, можна зірвать», «йшов за баришами наосліп». Але його пересування по щаблях соціальної драбини не було стихійним, необдуманим. Визначивши життєві орієнтири («хазяйство або смерть — такий девіз»), Пузир став ідеологом процесу видушування людського поту, стратегом і тактиком внутрішньохазяйської політики крайнього обездолення спролетаризованого селянства, перетворення його на «дешевого» наймита. Для нього будь-що має значення тільки тоді, коли воно дає прибуток, коли на ньому можна зробить «комерчеський гендель». Навіть майбутній чоловік єдиної дочки для Пузиря не шанований зять, а живі гроші, тому й хоче Пузир віддати Соню не за «учителишку» Калиновича, а за хоч і неписьменного, проте багатого поміщицького сина.
Мораль, освіта, культура, громадські справи Пузиреві «без надобності». Все визначається особистим інтересом, поза ним ніщо не має смислу. І хоч за приют Пузир одержав «Станіслава второй степені на шию», але це тільки з гонору, з бажання покрасуватися орденом перед земськими засідателями, бо ж і сам був обраний земським гласним. Однак на пропозицію подумати над «продовольствієм для голодного люду» Пузир цинічно, нахабно відповідає: «Це до мене не тичеться».
Діалогічні репліки персонажа є найточнішим барометром його почувань, думок, всього єства хижака-власника. «Треба, щоб казенна земля зосталась за мною...»; «треба взять»; «Порфирій, настали зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар!»; «Клима вигнать!» — ці категоричні, оголено цинічні репліки-настанови Пузиря, коли він радить економам, як здешевити робітника, вияскравлюють його хижацьку, вовчу натуру, свідчать, що Пузир добре усвідомлює свою ніким і нічим не обмежену силу, свій статус господаря життя, слово якого «для всієї околиці — закон». Безкінечна жадоба наживи, матеріальної вигоди перетворює життя Пузиря на самодостатній процес «стяжания для стяжания», у нічим не виправданий азарт, що, нищачи інших, знищує і його самого. Він заражений ідеєю збагачення, як бацилою, що врешті-решт підточує його життєві сили, перетворює на раба власного інтересу. Терентій Гаврилович надзвичайно скупий не лише для своїх наймитів, а й для себе самого. Він відмовляє собі в елементарному: не обідає в місті, бо це дорого; продає подарований дружиною халат, а кожух має такий, що через нього «швейцар не пускав Терентія Гавриловича у земський банк». Тож комічний фінал жалюгідного існування Пузиря є логічним завершенням його життєвого кредо — «хазяйство або смерть». Боячись втратити зі свого поля навіть кілька колосків пшениці, що їх скубли гуси. Пузир втратив більше — життя. Автор, підсумовуючи не тільки сюжетну схему, а й своє ставлення до зображеного, сміється крізь сльози, зневажаючи і заперечуючи такий спосіб існування. Скаліченого хазяїна, що погнався за гусьми, упав і відбив нирки, Феноген наказує слугам перенести з поля додому в такий спосіб: «Беріть ті носилки, що гній виносять з конюшні, і бігом туди...»
Проте драматург показує Пузиря не лише у темному світлі. Є в його поведінці, характері й те, що приваблює, чому не можна не симпатизувати. Це насамперед працьовитість, саме та селянська вроджена працьовитість, що й допомогла Пузиреві на перших порах стати «хазяїном з середнім достатком». «Ми тридцять п'ять літ працювали, сильно працювали»,— говорить дружина Пузиря. Сам же Пузир себе молодшого так само пам'ятає тільки в роботі: «Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка...»; «Я всю молодість провів у степу»; «із степу не видавив». І Феноген як права рука хазяїна відзначає його особливу, ревну працьовитість: «...Весь октябрь місяць був біля отар, жив в курені, на дощі... Таких хазяїнів мало світ родить». І не тільки тому визнає Феноген за Пузирем силу, що той вміє нарощувати оберти «хазяйського колеса», а й за його неймовірну працездатність, непритлумлену в основі своїй селянську влачу.
Останнє найвиразніше проступає у сцені, коли Пузир любується вівцями. Він звертається до них, як до дорогих, любих серцю істот: «Бирі, бирюшечки, бирічки». Зауваживши, що «одна овечка, з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, гарненький лоб, шкандибає на праву задню ножку», хворий Пузир турбується не про себе, а про покалічених істот, бо йому «шкода худоби і потеря». Саме так, найперше шкода худоби, а вже потім втрати реальних грошей. Отже, ще не все, що перейняв Пузир від селянського роду, він розгубив і втратив у погоні за наживою, за голою матеріальною вигодою, бо ж тільки справжній хазяїн так дбайливо, турботливо ставиться до худоби. А тому ні в цій сцені, ні в самій назві немає іронії, а є визнання за Пузирем його хазяйської сили, об'єктивної цінності його як фігури, без якої процеси капіталізації українського села немислимі. Цей висновок поглиблюється і такими рисами мільйонера з селян, як поміркованість, тверезість мислення («згарячу не придумаєш, що його робити. Перше всього треба заспокоїться»); усвідомлення того, що за справу треба братися тоді, коли на ній розумієшся. Так, на пропозицію стати одним із засновників «сахарного заводу» Пузир відповідає: «Я цього діла не знаю, а коли не знаєш броду — не лізь прожогом в воду!» Він діловий, конкретний, має цілеспрямований розум, але його «хазяїн» поставив на службу лише одному — збагаченню заради збагачення.
Через свій деструктивний бізнесменський азарт Пузир не втримався на позиції господаря життя, бо безглуздо загубив і своє власне. Але той з пузирів і калиток, як вважає професор Л. Дем'янівська, хто спланує своє життя по-іншому, той «і дітей в гімназіях вивчить, і сам цивілізується, скине смердючий халат і кожух, поставить собі на службу всіх і вся, навіть облагородить свою грубу й хижу натуру. В перспективі це одна з крупних фігур капіталістичного світу...» Приймати чи не приймати такий висновок — справа читача, але думати над ним треба, тим паче, що до таких роздумів навертає і сам І. Карпенко-Карий.