СЕРГІЙ Єфремов, оцінюючи літературу 1919—1923 років, писав: «Тут усе горить ще болями часу. Це наша сучасність, до якої з історичною міркою зовсім було б дивно заходити, та й неможливо цілком». Це твердження відомого українського вченого-літературознавця актуальне й для літературного процесу 90-х років — складного, неоднозначного, суперечливого.

Нині лунає чимало думок про занепад літератури в умовах загального розладу, деградації і розпачу, про її жалюгідне животіння, про новітню кон'юнктуру. Так, Є. Пашковський з болем стверджує: «...література,— зашифрований у кристалі досвід мільйонів подихів, крику, благань,— стала найпоживнішим ґрунтом для суспільного розбою» («Дивосвіт», 1993, № 1). М. Штан іронічно зауважує: сучасний літературний процес відбувається за активної участи «живих класиків» (так званих «шістдесятників») пітного ліплення «нью-класиків» із недавнього андеграунду (тих же «шістдесятників» та літераторів їхнього винних, так і покійних, причому... складається враження, що Шевченківська премія в галузі літератури перетворилася на зразок медалі за заслуги перед Українською Державою» («Сучасність», 1994, № 11-12), а Ю. Покальчук закликає «долати колоніальну свідомість» («Київ», 1994, № 5—-6), що дасть новий імпульс для розвитку вітчизняного красного письменства. Об'єктивна оцінка літературного процесу 90-х років ще попереду, а пропоновані читачам питання — це лише спроба окреслити окремі його віхи без претензії на повноту охоплення матеріалу.