О. Довженко, геніальний митець, великий правдолюбець, у щоденникових записах торкається багатьох аспектів життя, що хвилювали й тривожили його. Але про що б автор «Щоденника» не писав: про долю своїх творів, воєнні враження чи перипетії історичного шляху рідного народу. — він змальовує правдиву картину сталінських порядків. Вона насамперед постає із схвильованої розповіді про перші, найдраматичніші, сторінки війни. І як підсумок цих роздумів — запис 24 липня 1945 року про парад Перемоги, коли, крім нього, О. Довженка, ніхто не зняв шапки при згадці про численні жертви війни: «Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалились в землю або й зовсім не жили...» У цих словах — ключ до розуміння письменником однієї з найтрагічніших проблем нашої історії: людина і тоталітарна система. У цьому зв'язку автор «Щоденника» пише про десятилітнє «відрядження» Остапа Вишні: «Схуд, постарів. Було сумно. Трудно, очевидно, йому буде входити знову в життя. Десять років — це ціле життя, ціла ера, складна і велика». Знаходимо на сторінках «Щоденника» й гіркі слова на смерть Юрія Яновського, який страждав фізично і душевно від звинувачень у націоналізмі. Але найбільш зримо фальш і людиноненависницька сутність сталінського державного механізму розкриваються через щиру сповідь самого О. Довженка. Ось запис від 26 листопада 1943 року: «Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він ji заборонив для друку і для постановки... Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика». Та самої заборони видалося замало, і 31 січня 1944 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) виступив сам Сталін із доповіддю «Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті Довженка «Україна в огні» Через рік після цього в «Щоденнику» з'являються такі зболені рядки: «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах... Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості». Чи не вражаюче свідчення жорстокості й антигуманності сталінської системи, що калічила й топтала людські долі з невідворотністю чітко налагодженого механізму? У щоденникових записах О. Довженка, які збиралися не один рік, таких гірких фактів безліч. Митець говорить і про шістнадцять літ «кінокаторги», коли доводилося співпрацювати з «мізерними людцями», некваліфікованими, аморальними, і про виключення із Всеслов'янського комітету («зашморг навколо шиї затягується»), і про духовний голод, відірваність од рідної землі, і про Беріївську погрозу: «Будем вправлять мозги». Як крик відчаю, звучать рядки, занотовані 29 листопада 1954 року: «Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай... Десь готуються влаштувати вшанування мене з нагоди шістдесятиріччя. А я стурбований одним: як би заробити на прожиття, як би не звалитися в ліжко без копійки в кишені». Навіть у тому, що сталінська система влаштувала Довженкові «прикриту форму заслання», проявилися її цинізм і жорстокість. Адже митця позбавили головного — можливості вільно творити. Проте, незважаючи на шлях поневірянь, він знайшов у собі сили протистояти тоталітарній системі, черпаючи наснагу в рідній землі, в рідному народові. Найпроникливіші роздуми на сторінках «Щоденника» — саме про народ, його історичну долю, яка багато в чому нагадувала покалічене й знівечене життя О. Довженка («Я лежу мертвий на дні глибокої ями і чую щодня, як падає мені на груди земля, заступ за заступом»...).
У записі від 2 липня 1942 року читаємо: «...невмирання наше українське, чи ж є воно життя, чи тільки кволе жалюгідне існування.
Нас, кажуть, більше за добру європейську державу.
Ми є, і нас нема. Де ми?»
Проблема української державності глибоко хвилювала письменника. І в тому, що Україна — «вічна вдова», а в І Народу «безмірно жахлива доля», О. Довженко звинувачує. зокрема, й тоталітарну систему з її цькуванням інтелігенції, духом кон'юнктури, пристосовництва, переслідуванням за любов до свого народу. Сам митець, незважаючи на вигнання, не втратив кровних зв'язків з рідною землею, яка дала йому хліб і серце, любов і звичаї, радість творчості разом з великою печаллю і стражданнями. Майстер просив у долі ясного розуму, щоб «зробити щось добре для свого народу». Щирий патріот і великий правдолюбець з болем і надією писав: «...Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!»