Возвеличу малих отих
Рабів німих.
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово!
Про Україну, її люд Шевченкові найперші рядки («Реве та стогне Дніпр широкий...»), про них і останні («Дніпро, Україну згадаєм, Веселі селища в гаях, Могили-гори на степах— І веселенько заспіваєм...»). З цією любов'ю він жив і творив, її він чи не найсильніше і водночас найлаконічніше висловив у таких рядках:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу.
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
Яким же почуттям були продиктовані дошкульні, в'їдливі, спопеляючі слова: «німії, подлії раби, підніжки царськії, лакеї», «свинопаси», «плебеї-гречкосії», «раби незрячі», «овечі натури», «капуста головата», «недолюдки»? Адже за викривальною силою вони не поступаються тим, що адресовані «царям неситим», «панам-супостатам».
Все пояснюється тією ж палкою любов'ю, бо велика любов, як відомо, і надзвичайно вимоглива. Як пророк Т. Шевченко своїм геніальним зором просвітив український народ до найглибших глибин, побачивши в ньому і велике, і мале, нице. А тому не тільки возвеличує його, а й критикує, висловлюючись інколи у найнесподіваніший спосіб.
Найбільше боліло Шевченкові те, що на вольних колись степах «славних прадідів великих правнуки погані» мовчки ходять в ярмі, «панам жито сіють». А тому найперше перепадало їм за рабську німоту, безсловесне лакейство, прислужництво, смирення й знесиленість духу, громадянські лінощі. Поетова відраза до рабства й рабів була такою всепроймаючою, що й після його фізичної смерті вона гуртувала ряди борців за свободу. Недаремно П. Куліш у надгробному слові сказав: «З'явися, батьку, та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без'язиких». Раби, на думку Шевченка, не зможуть побудувати «сім'ю вольну», суспільство «з новим і праведним законом». Якщо вони не прозріють, не піднімуться з колін, то мусять зникнути, пропасти. Тому й з'являються такі вражаючі своєю нищівною інтонацією рядки:
...Не вам [...]
За правду пресвятую стать
І за свободу. Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш?
Великий Кобзар, звертаючись до минулого свого народу, бачить у ньому і славні, і безславні сторінки. У трактуванні Т. Шевченка історія — це не тільки «поема вольного народу», а й таке, про що хотілося б сказати «слава Богу, що минуло». «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись»,— зазначає поет у передмові до «Гайдамаків». У цій поемі, як і в деяких інших творах, Т. Шевченко не ідеалізує ані гайдамаків, хоч і називає їх «синами», ані їх проводирів. Поет виступає проти фанатизму навіть освяченого справедливою помстою національно-визвольного руху, бо в жодній справі фанатизм ніколи не був порадником. Ця думка підкріплена у поемі відповідними авторськими коментарями, репліками, художніми деталями («Отамани того кривавого діла», «...Мов скажений, мертвих ріже, Мертвих віща, палить»; пейзаж із розділу «Свято в Чигирині», де природа засуджує людину, народна пісня на пожарах як вияв божевілля і т. п.).
Мотивами національної самокритики, національного сорому й водночас національного болю сповнене послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...» Зрозуміло, що найнищівніша критика спрямована проти своїх таки панів та підпанків, тобто тієї верстви, яка формувала «освічену» національну еліту. Аби показати облудний лібералізм і псевдопатріотизм, фарисейство й водночас хижацьке нутро «уболівальників» за «неньку Україну», поет послуговується такими художніми засобами, як іронія, сарказм, докір, спопеляючі порівняння.
Т. Шевченко, спрямовуючи свій погляд у минуле, скидав з п'єдесталів і деяких лжезаступників народних з-поміж гетьманів і козацької старшини — тих, кого з сарказмом називає
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття...
Перепадає і «найменшому брату», «синам сердешної Украйни» — за рабську покору, за втрату національної пам'яті, за примирення з самим статусом мовчазного раба.
Глибоко переживаючи за «гріховні діла» земляків своїх, уболіваючи за їхню долю, Т. Шевченко звертається до них із пристрасним закликом-пересторогою: «Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде», «Розкуйтеся, братайтеся!» І це щемливе уболівання надає мотиву національної самокритики у творчості Т. Шевченка особливого звучання: душа проходить через гнів поета, як через чистилище, наснажуючись правдою і вірою в порятунок. Бо ж позбутися і національного, і соціального рабства — означає передусім позбутися рабства духовного, усвідомити свою сутність, свій генетичний код . Отже попри весь гнів, критичний пафос творчість І. Шевченка це «дружнєє посланіє» всім в Україні сущим заради виживання, збереження і продовження себе в прийдешніх поколіннях.