Дотепну назву вигадує Остап Вишня для казкової країни Чукрен, населення якої, чухраїнці. завжди чухаються. Алегорія дуже прозора, йдеться про Україну та українців. І географічні координати також потверджують це: її територія простягається від біблійної річки Сону аж до біблійної річки Дяну, на заході — пасмо Кирпатих гір, а на півдні — найулюбленіша чухраїнська річка Дмитро. Країна Чукрен — хліборобська, а чухраїнці — великі майстри співу, та співають чомусь перекрученою мовою.
Характеризуючи чухраїнський народ, гуморист перелічує і вмотивовує найістотніші його риси, звісно, негативні: «якби ж знаття», «забув», «спізнивсь», «якось-то воно буде», «я так і знав». Автор розкриває ці риси на численних прикладах, бо цього вимагає жанр наукового трактату за «викопаними матеріалами». Так, чухраїнці не пригадують, якої вони нації («Та хто й зна... Живемо в Шенгеріївці. Православні»); їх улюблена рослина — соняшник («...як ісхилить голову і стоїть перед тобою, як навколюшках... Так ніби він — ти, а ти — ніби пан. Уперто покірлива рослина»), а у вирі полеміки вони здатні один одному голови попровалювати. У чуханні чухраїнці неперевершені майстри, ще й вигадливі дуже. Не підготувавшись через власну повільність і безвідповідальність до великого свята, вони не сумують, а швидко знаходять вихід із прикрого становища — продовжують рік до тисячі днів, щоб не поспішати. Гіркою іронією перейняті роздуми Остапа Вишні про рідний народ, його історичну долю в минулому і сучасному. Вони доповнюються і поглиблюються в усмішці «Дещо з українознавства». У ній гуморист також звертається до осмислення долі України, її історії, висміюючи два найпоширеніші стереотипи мислення — русотяпів і щирих українців. В основі твору лежить антитеза. На запитання «Що таке Україна?» русотяпи дають таку відповідь: «Україною зветься «искони русская земля — Малая Русь, где все обильем дышет...», а щирі українці стверджують свою думку теж безапеляційно і з використанням «аргументів» протилежного плану: «Ненька-Україна — це держава від Біскайського моря і до пустелі Гобі або Шамо. Заснувалася вона ще за 5000 років до створення автокефальним Богом світу». Чи ж є здоровий глузд у подібних переконаннях, коли росіяни намагаються принизити українців, і навпаки? Остап Вишня, майстерно використовуючи комічні ситуації, а найбільше — комізм слова, глузує і з тих, і з тих. Письменник обидві частини свого іронічно-сатиричного «дослідження» будує за єдиним планом і цим теж досягає гумористичного ефекту. Якщо русотяп переконаний, що «головна річка на Україні — Дніпро, яка зветься ще «русской славы колыбель», то щирий українець стверджує: «Дніпро на Україні найбільша річка, йде вона від Міссісіпі, через Гольфштром у Синє море. Раніш по Дніпру плавали «Титаники», але триклятущі кацапи випили Дніпро-Славуту і він трохи ніби висох». Остап Вишня гостро кепкує з позиції і шовіністів, і націоналістів. Як справжній патріот, він хоче бачити свій народ, свою Вітчизну щасливою, багатою, цивілізованою, незалежною, мудрою. І в цьому оптимістичному акорді полягає актуальність вишнівських українознавчих усмішок.