УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

ВИМОГИ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ

Загальна характеристика календарно-обрядових і соціально-побутових пісень. Тематика, зміст, образи народних балад і дум. Історичні пісні «Зажурилась Україна», «Чи не той то хміль».

СЛОВНИК

Фольклор — колективна усна поетична творчість, що в досконалій мистецькій формі відображає життя, працю, боротьбу за кращу долю, історію, побут, думки, прагнення і погляди народу.

ЗВЕРНИ УВАГУ

Язичницька релігія створювала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи.

Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної. Виникнення і розвиток давньоруської літератури тісно пов’язані з соціально-економічними, політичними та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.

Ще до виникнення писемності у східних слов’ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, перекази, замовляння, заклинання, епічні та ліричні пісні. Особливого поширення набули у давнину епічні пісні-билини, що виконувались під музику в речитативно-декламаційній формі.

Розвиток фольклору на Русі був тісно пов’язаний із віруваннями народу, які до прийняття християнства мали анімістично-магічний характер. Сталість обрядів і поезії та пов’язаної з ними язичницької релігії міцно трималася в народних масах, незважаючи на вплив нової християнської релігії. Поступово старі традиції та обряди пристосувалися до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір’я, тобто співіснування двох релігійних світоглядів народу.

Міфи були поширені й за часів Київської Русі, про що свідчать їх уривки у писемній та усній передачі. Заклинання і замовляння виникли з віри первісної людини у чарівну силу слова. Залишки заклинань збереглися у Початковому літописі (у договорах русів із греками). До X ст. сформувався календарний обрядовий фольклор, пов’язаний ще за язичницьких часів із народними річними святами, і позакалендарний — приурочений до різних явищ побуту (весіль, похорон тощо), що досить міцно тримався у селянському побуті впродовж багатьох століть. Як словесне оформлення обрядів, пов’язаних із річним циклом хліборобських робіт, із чотирма порами року та іншими звичаями, побутувала звичаєво-обрядова поезія. Календарні пісні — високохудожні твори, їхні образи, поетичні засоби вироблялися протягом багатьох століть. До прозових фольклорних жанрів Київської Русі належать казки, перекази, легенди, приказки, прислів’я та загадки.

Зі зростанням Київської Русі зростав у народі й інтерес до минулого, до подій та діячів минулих часів. Виникали згадані вже історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин. Билини — це епічні пісні, що відображають історичну долю Русі та присвячені історичним подіям із життя народу, захисту країни від ворогів, різним соціально-побутовим явищам. Зародились билини наприкінці першого тисячоліття в Києві, Чернігові, Галичі, Новгороді та в інших містах і землях Русі. Відомі билини так званого Київського та Новгородського циклів. Серед них найбільш ранньою вважається билина про Святогора. Улюбленими героями билин Київського циклу (безпосередньо пов’язаних зі славним містом Києвом та князем Володимиром) були воїни-богатирі: Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Вольга. Найпопулярніший серед них Ілля Муромець — селянський син, узагальнений образ руського воїна-патріота, безкорисливого захисника руської землі, вдовиць і сиріт. Популярним героєм народного епосу — билин — був і орач Микула Селянинович, в образі якого оспівано працю та подвиг простої людини. Самі герої здебільшого є реальними історичними особами, їхні імена згадують у давніх літописах.

Билини тісно пов’язані з народною обрядовою піснею (звичаєм величання, з колядками і весільними обрядовими піснями), з казковими мотивами. Композиційно кожна билина поділяється на три частини: зачин, виклад і кінцівка. Поетика билин багата й різноманітна. Нерідко використовуються гіперболи, характерні постійні епітети, порівняння, паралелізми, метафори. Ритм чіткий, вірш билинний, він є різновидом тонічного вірша.

Творив і виконував билини власне народ. Із його маси виділялися талановиті співці-оповідачі. Пам’ять народна донесла до нас імена таких професійних митців, як Боян і Митуса. Пізніше носіями фольклору могли бути скоморохи.

Афористичною влучністю відзначаються так звані малі жанри: прислів’я, приказки, загадки. З давніх-давен прислів’ями люди виражали свої знання про різні явища життя суспільства і природи, а також свій трудовий досвід. Значна кількість зразків цього жанру виражає любов до батьківщини, готовність її захищати, осуд зрадників, потребу дружби між людьми. Народні прислів’я мають такі особливості: повчальність, стислість і місткість висловленої думки, влучність і поетичність, вживання слів у прямому та переносному значеннях.

Приказка — образний вислів, який стисло і влучно визначає якесь явище життя. На відміну від прислів’їв, які становлять закінчені речення, приказка тільки натякає на висновок або дає дотепну оцінку події чи людини: ганятися за двома зайцями; чужими руками жар загрібати.

Основна особливість загадки полягає в тому, що предмет зображення називається не прямо, а інакомовно, приховано (Сидить Марушка в семи кожушках. Хто її роздягає, той сльози проливає (цибуля)). Чимало загадок побудовано на порівнянні задуманого предмета з іншим, чимось на нього схожим: ніс, як у свинки, та колючі щетинки (їжак).

Усна народна творчість мала великий вплив на давньоруську літературу, на її форму, мову та стиль. Особливо це позначилося на історичних творах найбільш ранньої літературної форми на Русі.

Фольклор відображував трудовий процес, характер землеробського заняття, побут тощо. Ці явища знайшли своє відображення у так званій календарній та обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних залишків у побуті українців.

ЗАПАМ'ЯТАЙ

Пісні класифікуються таким чином: трудові, колядки, щедрівки, веснянки, купальські, петрівчані, обжинкові, гребовецькі, весільні, ігрові, хороводні. До епічного жанру належать думи, балади, історичні пісні.

Виникнення історичної літератури, зокрема літописання, тісно пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого своєї країни, намаганням визначити місце Русі серед Інших країн і народів.

Усну народну творчість формували думи, балади, історичні пісні, обрядові, родинно- побутові ліричні пісні, казки, загадки, прислів'я, приказки.

ЗВЕРНИ УВАГУ

У календарній народній поезії найбільш втілено анімістичні вірування, одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо.

СЛОВНИК

Народна драма — це сукупність різних за формою і способом виконання уснопоетичних творів, які складалися для театралізованої гри. Характерні ознаки народної драми: синкретичність (поєднання слова, співу, танцю), імпровізація, комізм і пародія.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, пов’язані зі зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість, насичена в основному весільними і поховальними обрядами-піснями. В обох відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд із християнськими.

Весільні обряди, звичаї, пісні відображені в літературних творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Кобилянської, Т. Шевченка. Серед сучасних етнографів варто відзначити роботи В. Борисенко, Г. Танцюри, М. Шубравської, присвячені весільним обрядам і звичаям різних регіонів України.

До обрядової поетичної творчості належать колядки і щедрівки, веснянки, русальні, купальські, обжинкові та інші пісні. Переважна більшість їх пов’язана з народженням, смертю та воскресінням природи.

Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднались із християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа. Прикладами є такі християнські свята, як Різдво, Великдень (Пасха), Спас тощо.

Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення, і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і на Водохреще) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.

Природну основу літератури XV ст. становила усна народна творчість: пісні, перекази, легенди, замовляння і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини. Відомі билини Київського та Новгородського циклів.

В українській літературі XVIII ст. з’явилися нові прозові твори, автори яких не просто реєстрували факти, а прагнули їх узагальнити, викласти свій погляд на події тощо. Наприкінці XVIII ст. широкою популярністю користувалася «Історія Русів або Малої Росії» невідомого автора. Серед паломницької літератури (записки мандрівників до святих місць) відомий твір «Мандрування» В. Григоровича-Барського. Живою образною мовою автор описав враження від відвідування Угорщини та Австрії, Італії та Греції, Єгипту та Сирії. Цей твір не втратив свого пізнавального значення і понині. У художні твори дедалі більше проникала жива народна мова. Наприклад, байки та вірші Г. С. Сковороди містять велику кількість прислів’їв і приказок. Автор часто використовував народні казки, пісні, притчі.

Творчість Г. С. Сковороди помітно вплинула на Івана Петровича Котляревського (1769-1838) — зачинателя нової української літератури. Його відома поема «Енеїда», три частини якої надруковано у 1798 р. у Петербурзі, відтворювала реальні картини життя тогочасного суспільства. Історичні пісні та думи, балади і перекази відображали нужденне життя селянства та рядового козацтва, знущання над ними з боку старшини. З’явилося чимало дум і пісень, які викривали основні вади тогочасної дійсності, закликали народ до соціальної непокори. В усній народній творчості прославлялися ватажки повстанців — Максим Залізняк, Іван Гонта, Олекса Довбуш, змальовувалися Полтавська битва та інші події в житті України. В той же час маси засуджували ліквідацію царизмом Запорозької Січі. У піснях звучали мотиви свободи і наступності героїчних традицій українського народу.

Казки, хороводні пісні, календарно-обрядова поезія, весільні обряди виконувались у драматизованому вигляді, вертеп, народні сценки ставились самодіяльними акторами або за допомогою ляльок, а музичним супроводом були сопілка, скрипка, бубон, цимбали.

Серед видів народної драми вирізняється ляльковий театр-драма — вертеп. Це давня обрядова форма українського народного театру, своєрідне поєднання народної та книжної культури. Назва походить від праорійських слів-архетипів «вер», «вир», що означають «вирувати», «повертатись», «відроджуватись», «рости», а «теп» — благословенний потік світлих космічних вод, світової річки.

Першопочатково вертеп являв собою обрядове священнодійство, головним ритуальним моментом якого була пісня-молитва-колядка. Таке тлумачення вертепу на честь народження Христа виникло у зв’язку з розповсюдженням на наших землях християнської ідеології, яка переосмислила народну культуру. Саму назву вертепу стали тлумачити як печеру, де, за легендою, Марія народила Христа. Творцями вертепу були студенти Києво-Могилянського колегіуму.

Відомі фахівці М. Грицай і Г. Нудьга зауважували, що дума генетично пов’язана з похоронним голосінням (піснями про смерть і похорон героїв), з історичними піснями та баладами. Ці твори відзначаються оригінальністю, глибокою самобутністю і високим ідейним звучанням. Епічність дум полягає в тому, що картини подій, зазвичай, широкі, масштабні, відображають рух народних мас.

Назва «дума» виникла ще за праслов’янських часів і означала «думка», «мислення». Провідна риса українського історичного епосу — це патріотизм, дійова любов до батьківщини, що проявляється насамперед у воєнному опорі поневолювачам. Пізніше словом «дума» почали називати велику за розміром епічну пісню героїчного змісту. В сучасному значенні термін утвердився завдяки відомому етнографу М. Максимовичу на початку XIX ст.

В усній народній творчості відомі такі думи, як: «Дума про козака Голоту», «Дума про Марусю Богуславку», де висвітлено легендарний образ полонянки, її героїчний вчинок. Показ страждань козаків-невільників, осуд насильства людини над людиною зустрічаємо у думах «Хмельницький і Барабаш», «Дума про Самійла Кішку», баладах «Що сі в полі забіліло», «Ой був в Січі старий козак...», «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси...», а також піснях «Пісня про Байду», «Ой Морозе, Морозенку», «Зажурилась Україна, бо нічим прожити», «Чи не той то хміль...», «Як ще не було початку світа», «Ой рано, рано кури запіли», «Ой пане господару, на твоїм двору» (християнізована колядка). У піснях звучить уславлення сільськогосподарської праці як богоугодної. Символічне значення образу дерева «За сіньми, сіньми та за новими» — величання селянської родини, «Ой у нашого господарика» — поєднання дохристиянських і християнських уявлень.

Легендарна «Велесова книга» знаходиться біля витоків української літератури, яка пройшла у своєму розвитку такі періоди:

1) прадавня українська література (ІХ-ХІІІ ст.);

2) давня українська література (XIV-XVIII ст.);

3) нова українська література (XIX ст.);

4) новітня українська література (XX ст.).

СЛОВНИК

Думи — це самобутні епічні та ліро-епічні твори про боротьбу українського народу проти поневолювачів, суспільно- політичне і побутове життя людей, які виконувались у супроводі кобзи, бандури чи ліри.

ЗВЕРНИ УВАГУ

Вік вертепу — близько десяти тисяч років. Драматичне мистецтво зародилось у Давній Греції на ґрунті культових свят, пов'язаних зі смертю та воскресінням бога Діоніса.

Думи відзначаються логікою побудови, ґрунтовним вмотивуванням вчинків персонажів. Віршована форма дум відрізняється від віршованого ладу інших фольклорних жанрів. На відміну від звичайних пісень, для думи характерні нерівноскладові рядки, неоднаковий ритм. Композицію думи складають: заспів — пролог, експозиція, де вказується місце, час, обставини дії, називаються головні герої; сюжет — розповідь із ліричними відступами; кінцівка — прославляння героїв, побажання слухачам. Виконуються думи в супроводі бандури чи ліри своєрідним Індивідуальним співом, наближеним до мелодійної декламації, — речитативом.