С. Жила,

доктор педагогічних наук, професор

Чернігів

Історія цієї жінки виписана не тільки визначними датами й подіями, а й зіткана із маленьких секретів, із нерозгаданих загадок та великих таємниць.

Наталія Ясинська

Вивчення повісті Юрія Колісниченка і Сергія Плачинди «Роксолана» у 8 класі за проектом програми для середньої загальноосвітньої школи з українською і російською мовами навчання «Українська література 5—12-ті класи» має супроводжуватися історичними й етнографічними коментарями, а також суміжними мис-тецтвами: живописом, графікою, фрагментами ігрового кіно, музикою. Це допоможе школярам краще уявити життя українців, кримських татар, турків XVI століття, зриміше побачити образ Роксолани в інтер'єрі своєї епохи.

Історичні й етнографічні коментарі чи довідки повинні бути невеликими за розмірами, але вагомими, наповненими цікавими фактичними матеріалами. Скажімо, про Роксолану можна запропонувати такі відомості.

Роксолана (Лісовська Настя) — дружина турецького султана Сулеймана І, українка за походженням.

Науковці досі не дійшли згоди щодо дати народження Насті Лісовської. За деякими джерелами, вона побачила світ 1505, а за іншими — 1506 року. Другу дату вважаємо достовірнішою, оскільки точно відомо, що султан був на 11 років старший за неї, а він народився 1495 року.

Сходознавець Агатангел Кримський підтверджує факт походження Роксолани з міста Рогатина (нині Івано-Франківська область), він зазначає: «Венеціанські посли в своїх листах — «реляціях» із Царго-роду систематично зазначають, що Роксолана — «родом русинка (українка)» ( 1, с 184).

Історик Володимир Сергійчук доводить, що в 1518 році тринадцятилітня Настя Лісовська під час набігу татар на Галичину потрапила в полон до кримських татар ( 2, с.29).

Гнали полонених до Кафи — міста невільників, де на одному з базарів і була продана Настя Лісовська до султанського гарему.

У гарем до Сулеймана І потрапила Роксолана ще перед тим, як він обійняв султанський престол (1520—1566 — роки правління Сулеймана). Підставою для цього можуть слугувати повідомлення венеційських послів, що 1521 року українська бранка від Сулеймана І мала вже дітей. Зокрема П'єтро Брагідо зазначав 1526 року, що її перший син, на ім'я Селім, має п'ять років. Отже, свою першу дитину Роксолана народила у 15-річному віці (1521 року). Вона стає улюбленою дружиною султана Сулеймана І. Історики називали його найлютішим, наймогутнішим з повелителів Туреччини. Сулейман Законодавець — так величали його в Передній Азії та Північній Африці, Сулейманом Пишним нарекли його в Європі. Скрізь це ім'я вимовлялося з тремтінням, адже небагато існувало держав на трьох континентах, які б не зазнавали спустошливих набігів османів.

«Був Сулейман І не тільки грізним, розумним, а й гарним, високий на зріст, стрункий, орлиний ніс, тонка борідка. Високоосвічений — крім східних мов, знав султан ще й слов'янські» (3, с 47).

А якою ж була та, котру сучасники називали сонцем його великих володінь, першою жінкою Сходу і Європи?

За зовнішнім своїм виглядом не належала Роксолана до звичайного типу тих азійських красунь, у яких мали бути жагучі маслинові чорні очі, пожадливі вуста, високі груди, розкішна постать: такі жінки вважалися в Туреччині за ідеал жіночої гаремної краси, хоч швидко відцвітали та ставали для чоловіків нецікавими. Про Роксолану сучасники говорили різне. Одні стверджували: «Красуня!», а інші — «Не дуже гарна!» Проте всі сходилися на одному: «Має граційну, елегантно невеличку постать, одухотворене миле личко».

Але найважливіше — це була дуже розумна жінка, витончена й шляхетна, обдарована поетичним і музичним талантом. Особу Роксолани не могли оминути у своїх звітах, хроніках і нарисах ні царедворці, ні посли іноземних держав, що прибували до Стамбула. Особливо їх дивувало те, що вони чи не вперше зустріли тут жінку, яка вільно володіє п'ятьма мовами.

Вона чудово знала й розуміла витончену арабську поезію і навіть давала дуже слушні поради Сулейманові щодо його власних ліричних творів, які він підписував псевдонімом «Мухиббі». З італійськими дипломатами спілкувалася латиною, з польськими — польською мовою. А турецькою розмовляла й писала так само вільно, як і рідною українською.

Роксолані судилося відіграти величезну роль не лише в особистій долі свого чоловіка — султана, а й у веденні зовнішньої та внутрішньої політики Османської імперії 20—50-х pp. XVI століття.

А. Кримський писав про Настю Лісовську:

«Свою жінку Роксолану (з роду попівну — українку з Галичини) кохав Сулейман Пишний якнайщиріш та й охоче радився з нею про державні справи і, мабуть, чи не давав її розумним словам більше віри й уваги, ніж словам досвідчених державних мужів» ( 1, с 147).

І наголошував далі: «Над тим недосяжно високим, мудрим володарем мала нечувано величезну силу його не так вродлива, як розумна жінка, яку європейці XVI століття звали Роксоланою, або Росса, а турки титулували «Хуррем — султан» (Радісна султанша) (1, с 184).

І на схилі літ Хуррем-султанша не переставала зваблювати Сулеймана своїми чарами, і навіть що далі — то сильніше. Коли їй минуло 50 років — вік для жінки поважний, — А. Кримський, — за повідомленням посла тодішньої венецької республіки XVI століття, писав: «Для його величності — султана — це така кохана дружина, що, — переказують, — відколи він її впізнав, відтоді вже не захотів знати якоїсь іншої жінки: ну а чогось такого не робив ще ніхто з його попередників, бо в турків є звичай — міняти жінок» — і далі — «Його величність султан такечки сильно кохає Роксолану, що в Османській династії іще не бувало жінки, яка була б, тішилася більшою повагою. Кажуть, що у неї милий, скромний вигляд і вона дуже добре знає натуру великого володаря» (1, с 186—187).

Роксолана славилася не тільки знанням «натури» султана, а й непересічним дипломатичним талантом, неабияким політичним хистом, що дозволило їй піднятися не тільки до вищих осіб Туреччини, а й зрівнятись і, можливо, стати вище самого Сулеймана І Пишного.

Бажано перед вивченням повісті подати етнографічні коментарі про напади кримських татар на Україну. Можна скористатися матеріалами Гійома Левассера де Боплана про те, як виступають кримчаки на ворожу землю з наміром пограбувати її, спалити і захопити невільників. На допомогу учням і вчителям пропонуємо окремі фрагменти етнографічного дослідження про людоловів французького вченого із його книги «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн»:

Татари переміщаються по 100 коней у ряді, фактично по 300, оскільки кожен татарин веде за вуздечку ще двох коней, що служать для запасу. їхній передній ряд може займати [вшир] від 800 до 1000 кроків, а вглиб вони мають десь від 800 до 1000 коней і займають понад З, навіть 4 великих льє, якщо тримаються тісними рядами, бо інакше вони розтягаються більше, як на десять льє. Для того, хто цього не бачив [на власні очі], це буде дивне видовище, оскільки 80 тис. татар ведуть понад 200 тис. коней; не так густо дерев у лісі, як їхніх коней тоді у степу. Коли бачиш їх здаля, то здається, що це на обрії піднімається якась хмара, збільшуючись в міру того, як піднімається, і сповнюючи жахом найсміливіших, маю на увазі тих, хто не звик бачити таких полчищ водночас. Розбігаючись повсюди по селах, вони оточують їх, виставляючи по чотири сторожові пости довкола і підтримуючи великі вогнища впродовж усієї ночі, побоюючись, щоб котрийсь із селян не втік. Потім грабують, палять і вбивають усіх тих, хто чинить їм опір, а тих, хто здався, забирають з собою, і не тільки чоловіків і жінок з немовлятами, але також і худобу, як, наприклад, коней, волів, корів, баранів, кіз та ін. Щодо свиней, то увечері їх всіх зганяють, замикають у клуні або в іншій будівлі, а потім з чотирьох кутків підпалюють у зв'язку з відразою, яку почувають до цих тварин.

Під час перепочинку, який триває тиждень, вони збирають усю здобич, яка складається з бранців і худоби, і ділять її між собою. Ця картина може зворушити найбільш нелюдські серця, коли розлучається чоловік з жінкою, матір з дочкою без жодної надії ще колись побачитися, бо йдуть у жалюгідне рабство до безбожників-магометан, де зазнають безмежної наруги. їхня брутальність підштовхує їх до мерзенних вчинків, як наприклад: знеславлення дівчат, ґвалтування жінок на очах їхніх батьків і чоловіків, навіть обрізання дітей перед батьками, аби навернути їх до Магомета.

Словом, найбільш тверді серця зригнулися б, чуючи крики і співи, плач і стогони цих нещасних русинів, бо цей народ і співає, і голосить плачучи. Цих нещасних тепер поділено в різні сторони: одних — у Константинополь, других — у Крим, ще інших — в Анатолію [Іа Natolie] 26 і т.д. Оце така коротка розповідь про те, як татари, напавши, за неповних два тижні захоплюють у полон людей у кількості понад 50 тис. душ, як обходяться зі своїми бранцями, поділивши їх, а потім, після повернення до свого краю, продають на власний розсуд.

Після ознайомлення з історичними довідками й етнографічними коментарями бажано переходити до роботи над текстом повісті Юрія Колісниченка і Сергія Плачинди «Роксолана». На нашу думку, результативними тут будуть такі методи і методичні прийоми, як читання за ролями, художнє читання, інсценізація, мелодекламація окремих уривків твору за вибором школярів і вчителів. У поле зору учнів мають обов'язково потрапити найсильніші фрагменти повісті, зокрема: сцени спротиву рогатинців татарам, прийом Роксолани Сулейманом (перша їхня зустріч, яка засвідчила гордість і волелюбство української бранки) тощо.

Невеликий утинок першого розділу повісті може читатися за ролями. До цього виду читання восьмикласники готуються вдома (ролі розподілено заздалегідь). Уривок про напад татарів на Рогатин йтиме зразу ж за етнографічними коментарями про людоловів, що сприятиме посиленню вражень від прочитаного.

Фрагмент четвертого розділу із умовною назвою «У приймальній залі султана» бажано виголосити у музичному супроводі. Мелодекламація цього уривка має справити на восьмикласників особливе враження: виклик Насті Лісовської Османському світові, гордість української бранки мають запам'ятатися і вразити юні серця.

Розділ шостий (фрагмент) доцільно інсценізувати. Учні його умовно називають «Жоден турок більше не ступить на землю Запорозької держави — України». А із розділу дванадцятого бажано виголосити напам'ять монолог Насті від слів «Ні, не даремно прожила на світі» до слів: «Моя батьківщина, моя Україна житиме І Житиме вічно! Житиме і боротиметься!» ( 5, с.65).

Емоційне сприймання тексту «Роксолани» налаштує восьмикласників на аналіз повісті. Учні визначать тему твору, вирізнять проблеми, порушені письменниками, розкриють особливості композиції та сюжету, роль позасюжетних елементів. Далі школярі працюватимуть над системою образів повісті, головну увагу зосереджуватимуть на образі легендарної Роксолани. Підсумувавши розмову про повістеву Роксолану, словесники переходять до роботи над образом Роксолани графічної, живописної, кінематографічної.

Постать Роксолани оповита безліччю легенд, чудернацьких вигадок, переказів. Важко сказати, хто у світі не писав про цю дивовижну полонянку з України, яка так зачарувала наймогутнішого султана Османської імперії, що він упродовж 15-ти років жодного разу не заглянув до свого гарему, в котрому було майже 400 красунь, зібраних із чотирьох кінців Землі.

Наталія Ясинська зазначає: «Із відомих у світі жінок таку величезну увагу до себе привертала, мабуть, тільки Клеопатра. Просто подиву гідно, скільки за кордоном існує літератури про неї (про Роксолану. — С.Ж.), в тому числі повістей і романів. Видається, що тільки лінивий не писав у XVII, XVIII, XIX ст. про султаншу-слов'янку» (6, с.ЗЗ).

Художники світу зображували нашу землячку як яскраву історичну особистість ще за життя Роксолани. Науковцям відомі близько десяти прижиттєвих її портретів, хоча й не всі вони є документальними, чимало — апокрифічних, тобто уявних. Сьогодні існує значна за обсягом і художньою вартістю графічна й образотворча роксоланіана, створена як митцями України, так і світу. Словесникам необхідно буде підготувати виставку живописних і графічних репродукцій із портретів і картин, присвячених Роксолані. Виставка може мати назву «Делікатна вкраїнська врода» чи «Чарівлива сила», чи «Жінка — легенда», чи «Образ легендарної українки», чи «Сага про Роксолану», чи «Розумниця, красуня, чародійка...», чи «Перша жінка Сходу і Європи», чи «Загадкова русинка».

У процесі вивчення повісті Сергія Плачинди і Юрія Колісниченка «Роксолана» словесники мають із багатої іконографії дружини Десятого Великого Султана наймогутнішої Османської імперії вибирати ті образи, які засвідчують фізичну й розумову обдарованість індивідуальності, возвеличують її, виражають захоплення нею. Безперечно, передусім мають широко залучатися прижиттєві полотна, оскільки вони можуть дати більше інформації про портретовану, допоможуть краще пояснити причини величезної влади, яку мала над Сулейманом Пишним загадкова русинка.

Із графічних зображень можна взяти репродукцію з портретної збірки, яка була опублікована 1596 року в Німеччині у м. Франкфурті. Цей портрет невідомого художника 1556 р. вміщено у книзі А.Кримського «Історія Туреччини» (під номером 34 — Султанша Роксолана, українська попівна, дружина Сулеймана Пишного), передруковано репродукцію в альбомі «З української старовини» (с.65. № 14-15), ним ілюстровано твір П.Загребельного «Роксолана».

Письменник увів у свій роман той факт, коли славетний художник із Венеції Вечелліо прибув до Стамбула намалювати всемогутню султаншу, султана та їхню доньку Міхрімах (розділ «Кров» книги другої «Страсті»):

«Мов розуміючи душевний стан султанші, художник накреслив на полотні обрис її обличчя. Кілька ледь помітних доторків вуглиною до туго напнутого полотна — і вже прозирнуло з білого поля примхливе личко, наставляючи на всіх зухвале підборіддя, обдаровуючи світ загадковим химерним усміхом, в якому обіцянка й загроза, хвала й прокляття, і не знаєш: радіти йому чи боятися його».

І далі читаємо у Павла Загребельного про те, що геніальний художник пробився крізь коштовності, в які була одягнена Роксолана: «він знайшов за ними... обличчя, проник у його таємниці, викрив у ньому глибоко затаєні страждання, гіркоту, біль і показав усе в її усміхові, в рожевому світінні щік, у трепетанні прозорих ніздрів, в упертому підборідді. Прозирали з того маленького лиця жорстока нещадність нинішності, сором'язлива нерішучість майбуття, гіркий біль за навіки втраченим минулим, яке не вернеться ніколи, ніколи і тому таке болюче й прекрасне!» ( 7, с.356).

Павло Архипович запише у своєму творі:

«Так і прийде Роксолана до далеких нащадків зі своїм гірким усміхом, але не з картини славетного венеціанця, існування якої засвідчить у своїх «Життєписах» лише Вазарі, а з гравюри невідомого художника, який завбачливо зробив її з тої картини» ( 7, с.356).

Описами Павла Загребельного можна скористатися під час аналізу графічного портрета невідомого художника «Султанша Роксолана» (1556 p.).

Із живописних зображень Роксолани бажано взяти полотно художника Паоло Веронезе, який був сучасником Сулеймана Пишного і його дружини, «Шлюб у Кані» (1563). На картині змальовується перше чудо Ісуса Христа, який під час весілля перетворив воду на вино. Із 138 осіб, які зображені на весільному бенкеті (розміри полотна дозволили це зробити 6,6 х 9,9 м), багато гостей мають документальний характер. Мистецтвознавці стверджують, що серед учасників дійства знаходяться турецький султан Сулейман І зі своєю шлюбною дружиною Роксоланою (ліва частина полотна, дві крайні постаті).

Роксолана на цій картині зображена молодою, розумною, вольовою, зі своїм мікросвітом. Дружину султана змальовано на фоні античної колони з рожевого мармуру, яку вона затіняє своєю вродою. Мила голівка з тонкими неправильними рисами обличчя: високим чолом, гарним носиком, примхливими яскравими вустами, гострим підборіддям, палахкими рум'янцями на пухких щічках, а ще промовисті очі і біла рука з ямочками, яка лежить під широко розставленими маленькими персами жінки — все це допомагає митцеві показати на полотні найменші порухи її внутрішнього світу, які вона у силу своєї безпосередності ще не здатна приховати. Митець творить ідеал душі, розуму й тіла. Освітлення портретованої підпорядковане прагненню художника привернути увагу глядача до обличчя, краса якого відповідає духовному піднесенню героїні. її спокійний, звернений до людей погляд він гармонійно доповнив вишуканою сукнею із переважанням біло-сріблясто-голубих відтінків та чарівними перлами на шиї і витіювато вплетеними у золотоволосу голівку. У зіставленні з двома затіненими чоловіками, що оточують Роксолану з обох боків, жінка за допомогою яскравого світла сприймається глядачем як осяйна, репрезентативна пані.

На нашу думку, обов'язково для виставки і для аналізу треба відібрати репродукцію портрета Роксолани (кінець XVI — початок XVII ст.) невідомого художника з експозиції Львівського історичного музею. Цей найдавніший з вітчизняних портретів Роксолани, писаний олією на липовій дошці, дуже схожий на образ, створений Паоло Веронезе, тому не викликає ніяких сумнівів про модель. Одні мистецтвознавці вважають, що це робота італійського художника, інші — українського, який у своєму зображенні йшов за взірцем одного з італійських митців (Джуліо Романо, Корреджіо чи представника школи Тіціана).

На портреті митець зобразив красиву й горду жінку у яскравому турецькому вбранні; її високе становище підкреслює великий білий тюрбан з червонуватими смугами, який надає обличчю Роксолани урочистості, таємничості. У Туреччині такі тюрбани мали право носити лише чоловіки. Галина Стельмащук відзначає, що тюрбаноподібні головні убори набули поширення у західноєвропейської знаті і їх появу, як данину моді, слід завдячувати запозиченням зі Сходу; носили їх і у Східній Галичині як чоловіки, так і жінки. Ми охоче погоджуємось із думкою дослідниці: «Правдоподібно, що художник не був мусульманином, а отже, не знав звичаєвих норм турків, котрі забороняли носити чалму жінкам. Знаючи свої звичаї і західноєвропейські, він відтворив на голові Роксоляни головний убір, який мав відтворити стан Роксоляни у чужій їй державі» ( 8, с.145).

З глибини віків на нас дивляться очі владної жінки. Великі, розумні, вони ніби зазирають у саму душу, в саме серце. Тонкі брови, мов два крила, підкреслюють чарівність і вроду повелительки трьох континентів. Тонкі, міцно стулені губи (як трояндовий пуп'янок) — свідчення твердого характеру і рішучості. Довге золоте кучеряве волосся м'якими хвилями спадає на плечі, надаючи постаті ніжності й жіночості.

У кольоровій гамі полотна, світлотіньових ефектах, особливостях ліплення форми портретованої відчувається вплив італійських живописців. Однак це робота українського майстра, який пише вольову українку по-своєму.

Словесники для виставки зроблять копії репродукцій Тіціана «Портрет Роксолани», Мельхіор Льор «Роксолана у старшому віці», Луки Долинського «Портрет Роксолани», Михайла Фіголя «Роксолана», Феодосія Гуменюка «Роксолана», Миколи Канюса «Зірка Сходу (Роксолана)» та інші.

Учні читають улюблений портрет Роксолани. Подаємо опис Роксолани за роботою невідомого художника XVI ст. (дерево, олія), виконаний восьмикласницею.

Переді мною портрет славетної жінки, жінки-легенди, саме ім'я якої викликає захоплення в душах наших сучасників, навіює спогади про нашу історію, про нескореність і загадковість, про божественну енергію, що її несе кожна українка. Тринадцятирічною дівчинкою-невільницею увійшла вона до Головної Брами Стамбула, а стала наймогутнішою султаншею імперії Великих Османів. Упродовж сорока одного року своєю красою і розумом покоряла не тільки Туреччину, а й увесь світ.

Читаючи повість Сергія Плачинди і Юрія Колісниченка «Роксолана», я намагалася уявити її собі. А зараз бачу на портреті невідомого художника Роксолану — молоду вродливу жінку середніх років. Обличчя кругловиде, миле. Відчувається ніжність гладенької шкіри, без єдиної зморшки, і легкий рум'янець на щоках. Погляд великих, глибоких, задумливих очей свідчить про неабиякий розум і твердість характеру. Високе чоло обрамлює золотисто-русяве кучеряве волосся, що сяючими потоками спадає на плечі. Шовковисті темні брови дугою підняті над очима, ніби завмерли в здивуванні або німому запитанні. Ніс рівний, правильної форми, губи по-дитячому припухлі, кінчики підняті вгору і тому, здається, загадкова посмішка блукає по обличчю, нагадуючи посмішку Джоконди. Підборіддя трішечки загострене. На жінці одяг турецький. Навколо повної, ніби мармурової, шиї ми не бачимо ніяких прикрас, але край сукні біля горловини оздоблений ледь помітною золотистою вишивкою. На голові традиційний турецький убір — висока чалма, що також вишита візерунками в турецькому стилі. її горда постава свідчить про впевненість в собі, про те, що це людина з усвідомленням своєї людської гідності. Хоча десь в краєчках її погляду відчувається смуток і печаль. Про що?...

Бажано, щоб юні мистецтвознавці не тільки прочитали створені художниками образи нашої дивовижної землячки, а й зіставили їх із тим, який виписали на сторінках повісті Сергій Плачинда і Юрій Колісниченко.

Образ фантастичної жінки творився і в українському кінематографі та театрі. Словесники, виходячи зі своїх можливостей, подумають над тим, як ознайомити своїх вихованців із цими образами.

Вивчення повісті Сергія Плачинди і Юрія Колісниченка «Роксолана» може завершуватися такою підсумковою бесідою:

1. Які художні засоби використовують письменники для змалювання середньовічного портрета і портретних деталей Насті Лісовської, загадкової Роксолани, Хурем — «розвеселеної»? А як творять портрет Роксолани художники?

2. Чому українці називали татарів людоловами? Які художні засоби застосовують Юрій Колісниченко і Сергій Плачинда у картинах нищення рогатинців ординцями?

3. Про що свідчать роздуми Насті у степу, її поведінка на страшному торговиську у Кафі, розмова з галерниками? Схарактеризуйте духовний світ української бранки.

4. Доведіть, що Роксолана мала сильний характер, рішучий, сміливий, розважливий, завжди зберігала гідність українки.

5. Чим ви поясните дивовижне вознесіння слов'янської рабині, українки Насті Лісовської на небувалу височінь і утвердження її на чужій землі (вродою, незвичайною для похмурого гарему веселою вдачею, природним розумом, сильною волею)?

6. Прокоментуйте думки письменника Романа Іваничука про Роксолану.

Та цим разом знайшовся охочий екскурсовод, який запропонував нам поїхати до усипальниці Сулеймана Пишного і Роксолани. Було це для мене і заманливо, і страшно: мені не хотілося бачити могилу геніальної українки поруч із тюрбе тяжкого ворога України.

Давно я позбувся віри в солодкі легенди про патріотизм Насті Лісовської, яка буцімто щороку у великодню суботу відмикала хурдиги й випускала українських бранців на волю. Неправда це. Була вона завзятою узурпаторкою влади, вбивцею синів свого чоловіка від іншої дружини, матір'ю Селіма Меета (П'яного), який люто ненавидів козацьке плем'я, фундаторкою численних мечетей і медресе в Стамбулі, й ніколи не мучила її туга за втраченою Україною, де кобзарі складали й співали думи та пісні про султаншу-українку, й, напевне, ні разу не приснився Роксолані Рогатин.

Та я поїхав і стояв у задумі перед гробом Роксолани. І гордість проймала мою душу не за її вчинки, а за Україну, що народила унікальну в світі жінку, котра за всю багатовікову історію Османської імперії зуміла стати єдиною дружиною всемогутнього султана-законодавця, могла приходити на раду дивану, та ще й з відкритим обличчям, що за шаріатом каралося смертю; задля неї верховний священик шейхульіслам мусив вписати спеціальну суру в Коран, яка дозволяла саме так поводитися «найславетнішій дружині найславетнішого султана»; мала право Роксолана приймати іноземних послів і позувати чужинецьким ізографам, й фактично вона правила великою імперією ім'ям свого чоловіка.

Хай хтось знайде аналог! Хай хтось назве мені правительку, рівну княгині Ользі. Або — поетесу рангу Лесі Українки...

І нехай мені хтось розшукає в своєму національному побуті жінку типу Одарки, яка нападає з макогоном на зацного лицаря Карася за те, що той дома не ночував! Бо й цей приклад — не марниця: велич української жінки полягає в повазі нашого суспільства до родительки, берегині домашнього вогнища, виховательки патріотів, воїнів, в любові чоловіків до найвищої краси рідної землі.

Я впевнений: Україна стане аж тоді могутньою державою, коли ми повернемо традиційну шану українській жінці, яку напівдика азіатчина, з метою виродити націю, загнала на найтяжчі роботи.

Нехай з миром спочиває Роксолана — не за любов до України, тії любові в неї не було, а за те, що засвідчила передусім світом великі можливості української нації,

7. За життя ця жінка мала аж шість імен: Настя, Рушен (сяйлива), Хурем (розсміяна, розвеселена), Хасекі (найближча і найдорожча для падишаха, мила його серцю — це титул, одержаний після народження сина), Місафір (тур. — чужинка). Роксолана, або Росса (велика русинка, так називали європейці).

Якими із перелічених імен користуються автори повісті?

Чи можна Роксолану назвати символічно ще й ясенцем (неопалимою купиною)?

До збірника історичних повістей Сергія Плачинди і Юрія Колісниченка «Неопалима купина», що розпочинається «Роксоланою», вміщено преамбулу (від лат. praeat bulus — той, що передує), перша частина якої звучить так:

Ця квітка завжди хвилювала людей. Ясенець її ім'я. Але ще в давні часи українці називали її неопалимою купиною. Бо в спекотний день, на осонні, вона парувала ефірною олією і тоді цю красу можна було легко підпалити. Палало полум'я над нею, але квітка не згорала. Згасав огонь і вона знову квітла, розвивалася.

8. Історик Володимир Сергійчук високо оцінює повість Юрія Колісніченка і Сергія Плачинди «Роксолана» у статті «Роксолана в літературі та історії»:

«Чарівна, діяльна, вольова Роксолана, що й на мить не забуває свого рідного краю. Саме такою постає Настя Лісовська в повісті Сергія Плачинди. Твір цей невеликий — усього п'ятдесят п'ять сторінок, але свого часу викликав жвавий інтерес читачів. І навіть після появи в десять разів більшої за обсягом книги Павла Загребельного про українську дівчину з Прикарпаття багато читачів, наскільки мені відомо, віддають перевагу отій тоненькій повістині. Адже саме в ній ідеться проте, що Сулейман обіцяє Роксолані не йти турецьким військом на українські землі. Саме турецьким (підкреслення моє. — B.C.), бо татари й справді за життя Роксолани не раз і не два плюндрували її батьківщину».

А за що вам найбільше подобається повість?

Як ви оцінюєте бажання Роксолани допомогти поневоленій рідній землі, своєму народові?

Література

1. Кримський А. Історія Туреччини. — 2-е вид., випр., — Київ-Львів: Олір, 1996. — 288 с.

2. Сергійчук Володимир. Роксолана в літературі та історії // Наука і суспільство. —1988. — № 7. — С.28—32.

3. Козуля О. Султанша наймогутнішої у світі // Козуля О. Жінки в історії України. — К.: Український центр духовної культури, 1993. — С.45—50.

4. Боплан Г. Л. Опис України. — К.: Наукова думка, 1990. — 254 с

5. Плачинда С, Колісниченко Ю. Неопалима купина. Історичні повісті. (Іл.. Ж.Покулитої, Ф.Гуменюка). — К.: «Грайлик», 1993.— 280 с.

6. Ясинська Наталія. Одвічна загадка краси // Жінка. — 2005. — Серпень. — С 32—33.

7. Загребельний П. А. Роксолана: Роман. — К.: Дніпро, 1983.— 583 с.

8. Стельмащук Галина. Який він, головний убір Роксолани?//Берегиня. 1996. — № 1—2. — С 143—145.

9. Іваничук Р. І. Дороги вольні і невольні: Спогади. — К.: Укр. письменник, — 1996. — 166 с