В. Лавринчук,

кандидат філологічних наук

Київська обл.

О. Катренко у творі «Омелько Цуциня» розробляє проблему «злочину і кари». Предметом художнього дослідження митця, здійсненого через душевну драму героя, стає морально-психологічний розпад особистості. Письменницький інтелект, інтуїція правлять за інструмент розгадування соціально-психологічної природи «тайни гріха», її руйнівних для душі наслідків.

Герой оповідання Омелько внутрішньо схожий на героїв Достоєвського — Розкольникова («Злочин і кара»), Олексія Івановича («Гравець»), які на самоті плекали свої ідеї завоювання місця в суспільстві і, намагаючись зреалізувати їх, приходили до фатального кінця, що знаменував крах індивідуалістичної моралі. їм властива потаємність внутрішнього конфлікту, надія тільки на власні сили: «Піду шукати собі долі такої, якої бажається мені. Помандрую туди, де люди головою живуть, нею працюють, а не горбом тільки одним скотинячим» [3,9] — думає Омелько, герой оповідання О. Катренка.

Психологічними параметрами тактики такої людини було звернення до авантюри, приховування своїх справжніх намірів, його пристрасті спалахують і затухають без свідків, а внутрішнє життя — таємниця для інших. Душа Омелька стає ристалищем двобою добра і зла, соціальне коріння яких для самого злочинця залишається таємницею.

Психологічний аналіз на новому етапі розвитку реалістичної художності робить якісний виток. Герої творів Панаса Мирного поринають у ретроспективний перегляд власної біографії задля підкріплення свого сумління. А і. Франко надає своїм персонажам можливість реконструювати невідому їм ретроспективу, а в сюжетному фіналі підкріпити розгадане ще й сповідальним словом. До такого прийому вдається й О. Катренко. Ретроспективно-сповідальний спосіб з'ясування внутрішньої історії людини, її морального падіння або відродження започаткований ще Т. Шевченком. Крім того, О. Катренко звертається і до мотивів, розроблених Кобзарем у ряді поем, переносить їх у свої часи. Психологізм, який зустрічаємо у І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, що тяжіє до описового, народницького, О. Катренко зумів певними ниточками прив'язати до неореалізму.

Створюючи цілісну картину життя людини, О. Катренко простежує вигини психіки, ті злети і катастрофи, зачудування і розчарування, які переживає персонаж. Дослідник людської долі мислив становище особи закономірним продовженням усієї попередньої соціальної і духовної історії індивіда, тому і виявляє себе майстром психологічної передісторії. Глибоке розуміння соціальних коренів змісту внутрішнього життя індивіда — лише так можна трактувати подальшу долю людини як живу пам'ять тих конкретних взаємин особи й оточення, які мали місце на її попередньому життєвому шляху і сформували її соціальний характер.

Твір «Омелько Цуциня» можна класифікувати як «оповідання долі» (І. Денисюк), що були не поодиноким явищем у XIX столітті, особливо в творчості Марка Вовчка («Козачка», «Одарка», «Горпина»), Ганни Барвінок («Хатнє лихо», «Жіноче бідування»). 0. Катренко простежує життя Омелька біографічно — від народження до моменту смерті. Подібні тенденції спостерігаються в тогочасній російській прозі, тому Є. Шубін слушно звертає увагу на дві тенденції розвитку малої російської прози кінця XIX — початку XX століття. «Це тенденція новелістична з її намаганням до формальної точності, оголеної сюжетної конструкції, максимального лаконізму і тенденція оповідальна, яку характеризують тяжіння до епічної широти, вільної побудови сюжету і зближення з жанром повісті, оповідна манера викладу» [9,16]. В оповіданні «Омелько Цуциня» верх бере друга тенденція, тим більше що в українській прозі вона довгий час превалювала, що до певної міри пояснюється переважно сільською тематикою, яка й зумовила викладову форму оповіді, запозичену з фольклору. Щоб умістити історію життя в жанрові рамки оповідання, письменник членує виклад на 12 розділів, кожен з яких — то окрема історія. Неквапливо, з епічним спокоєм і послідовністю розповідає автор про життя Омелька Цуцині в суворо хронологічному порядку. А закінчує твір (про це — згодом) постановкою питання про місце людини в суспільстві, де можливі ганебні, безкарні злочини. Це твір про конфлікт людської совісті з тим суспільним ладом, в якому домінують зло, фальш, крутійство, підлота, гріх. Письменник поступово, поетапно (розділ за розділом) веде до складності ситуації, осмислення життя, де гармонія мусить померкнути або від матеріальних злиднів, або від бруду в свідомості.

Прагнення вловити гострі конфлікти, рельєфно показати суперечності життя й свідомості людини під впливом нових суспільних відносин спонукає О. Катренка вдаватися до певної драматизації реалістичного прозового твору. Основу драматичного начала в оповіданні (та й не тільки у ньому) утворює трагедія особистості, а істотним структурним елементом є сцени драматичної дії, в яких у різних формах людського спілкування з'ясовуються етико-ідеологічні позиції героїв. Сцени драматичної дії організовані письменником як діалоги з побутово-психологічною та ідеологічною тематикою.

У немолодої вдови Хіврі «знайшовся чи на радість їй, чи на горе, хто його знає, син Омелько». Він «удавав з себе щось таке невимовно маленьке, що жаль бере... проте був жвавенькою, чепурненькою, моторненькою і навіть не по літах своїх розсудливою дитиною» [3,6]. У портретній характеристиці автор підкреслює розум малої дитини, епітети «жвавенький», «моторненький», «чепурненький» вияскравлюють його вдачу.

Через «щоденне голодне й холодне життя» ще зовсім малого хлопчика віддає Хівря у найми. Саме тут, у наймах, хлопчик відчуває соціальну несправедливість, бо «іноді панич годував його і стусанами, та ще треба було змовчувати і покорятися,... навіть плакати Омелько не мав можности,... бо за те він (панич — В.Л.) ще більше його лупцював, або щіпав» [3,7]. Така несправедливість «сильних світу цього» породжувала у Омелька відповідні думки: «самотньо сидячи, Омелько замислювався, було, об тому, що як то так добре та вільно паничеві жити на світі. Омелько такому життєві завидував» [3,8]. Така заздрість до життя паничів і зненависть до власного вбогого життя деформують внутрішній світ персонажа. Тепер уже епітети із негативним зарядом характеризують особу Омелька, який через хитрощі та розумові здібності «від череди опинився біля горниць панських». Омелько був гидким, найосоружнішим: «він пендючився навіть сам перед собою самим», «інак його й не називали як панським підніжкою, лизуном, недолюдком, перевертнем».

Подібну мотивацію вчинків і реалістичне художнє характеротворення подибуємо і в Панаса Мирного. В критичних зауваженнях Г. Білика до першої редакції роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» знаходимо істотну для розуміння образу головного героя повісті думку: «что создало в Чіпке идею — жить на чужой счет?» — автор, як вважає критик, «по мере сил, разъяснял. Сначала бедность, как основа зависти и недоброжелательства к людям; потом несправедливость сильных, далее — имущественное горе (утрата земли, а особенно Гали); от несправедливости властей повело в шинок, а из шинка в комору ради дружбы; еще далее — несправедливость власти панов (крестьянский бунт), — за что невинного Чіпку выпороли (личная месть). На себе кара и кривда чувствительнее, чем на дідові. Отсюда идея о лжи перед силою (властью и обществом) и идея о мести людям за их неправду» [2,47]. Різнобічно Панас Мирний, а по своєму О. Катренко, намагаються з'ясувати внутрішній процес, психічну діяльність розумного, нервового бідняка.

Завдяки реалістичній, багато в чому неореалістичній поетиці О. Катренко пояснює світ і людину в ньому, користуючись тим, що «автор-реаліст світоглядно здатний піднести над позицією героя і структурно-поетично розпросторювати поетичний світ твору не в межах тільки видноколу героя, а й виходячи за них, долаючи рамки світорозуміння героя» [2,48].

О. Катренко, на відміну від Панаса Мирного, не залишає Омелька в селі, дає йому можливість зреалізувати свій розумовий потенціал, кидає його на найнижчий соціальний щабель — в прошарок «непотрібних».

«Непотрібні» — це «той пауперизований сільський елемент, від якого намагалося звільнитися село і який не приймало місто, що страждало від хронічного безробіття» [1,235]. Прагнення Омелька знайти собі долю, де «люди головою живуть, а не горбом тільки одним скотинячим», а найбільше «примусити всіх собі поклонятися» ведуть його слідом за паничем до Харкова. Намагаючись забезпечити собі пристойне існування, Омелько всю свою непересічну енергію спрямовує на ці пошуки. Позиція Омелька Цуцині стає позицією егоцентриста, культ себелюбних бажань захоплює все його єство, забарвлює в єдиний тон скло, через яке він дивиться на світ, розкриває його хижацьку логіку. Омелька досить виразно характеризує відтворена у формі прямої мови репліка: «Пропаду хіба, здохну хіба, а свого, замисленого свого досягну, досягну, або це не я буду тоді!» [3,10].

Психологічний аналіз у прозі реаліста підпорядкований «історії душі». За зовні довільним ланцюгом фактів, сюжетних поштовхів, окреслюється духовна, морально-історична детермінованість характеру, письменник не позбавляє людину можливості морального вибору, дає змогу зрозуміти, що відносність свободи особистості — це не відсутність такої. О. Катренко ставить питання про відповідальність особи за свої вчинки.

Не знайшовши свого пана, Омелько стає на службу до іншого. Робота панського лакузи була для нього не новою, і виконував він її «ніби граючись». Але один випадок затуманив його розум і «збився він не помалу з путі справедливого, а через те й убрався у прірву, ще і не у абияку глибоченьку» [3,51]. Омелько закохався у сусідську дівчину-наймичку і «тума тумою зробився він». Дівчина кликала його на побачення у міський садок, де «найвесело», куди «баришні приходять й усі кавалери прибігають». Панське життя з гарною одежею, смачним кусником, веселощами ще у дитинстві бентежило душу Омелька, а тепер постало ще з більшою силою. Картину екстатичної поведінки О. Катренко передає характерними засобами зовнішніх форсованих проявів людської поведінки. Оригінально використовує письменник видиму і невидиму мову душі. «Омелько підвівся; від голови його аж пахтіло, така вона в його гаряча була. Погляд його почервонілих очей бездумно блудив туди, сюди і по боках усюди. Як зачарований, він хижо вп'явся у ту простиню (під нею висів панський одяг. — В.Л.) своїми обома очима... все тіло його ходором заходило аж до неможливости. Він вихром кинувся до тієї одежі, але не зняв її, але зірвав він її з стінки, вкупі з простинею, гвіздок навіть, на якому вона висіла, з стінки висмикнув» [3,59].

Неконтрольована екстатичність поведінки, відтворена митцем, — зрадлива і саме за нею поліції, до якої звернувся панич, знайти Омелька було неважко. У вічі кожному кидалося його вишукане, панське вбрання, що не гармоніювало з старим-престарим картузом, але найбільше — «його мотушеніє, не то що нервове, але більш несамовите зовсім, примушувало кождого покладати, чи не божевільний бува він який? Інчі дивилися ж на його, як на підпилого дуже» [3,60]. За крадіжку панського добра його було засуджено до шестимісячного тюремного ув'язнення.

Таємні процеси думання й переживання найповніше передаються у внутрішньому мовленні, нерозчленованому, єдиному потоці свідомості й почуттів. У творах О. Катренка досить схвильованої психіки, думки, слова в ньому рухаються стрімко й не упорядковано. В оповіданні «Омелько Цуциня» головний герой, потрапивши до тюрми, розмірковує над своєю долею. «— От тобі і досягнув я своєї мети! ...Показав себе! Господи! Господи! Що ж тепер зі мною буде! Куди ж я подінусь тепер, — смерть! Випустять, то або повішуся, або втоплюся! Неодмінно рішуся жити, бо ж животіти у повсякчасних муках несила ж, несила, неміцьмоя!...» [3,63]. Його думки, б'ючись об тюремні стіни, сходяться в одному фокусі й випромінюються в єдиному рішенні — «смерть!» У наведеному прикладі природно переданий стан героя, виразно простежується істеричність поведінки. Це враження створюється насамперед відповідними синтаксичними конструкціями: повторенням звертань («Господи! Господи!»), вживанням винятково окличних речень. Такими стилістичними засобами передається внутрішня напруга героя, його думка набирає пульсуючих обертів — це кричить усе єство Омелька.

Внутрішній монолог — це, як правило, пряма передача думок персонажів. Часті звертання О. Катренка до внутрішніх монологів обумовлені його прагненням до життєподібності. Адже літературні герої — живі люди — повинні не тільки з кимось говорити, а й думати, вдаватись до мови з самим собою. «Засоби внутрішнього монологу та функціонально рівнозначних мовних форм, — зазначає М. Кодак, — служать завданню збагатити потаємне єство людини, спосіб її міркування, логіку й аргументацію вчинків, тобто її справжній характер» [5,117].

Якщо в ранніх творах О. Катренко звертається більше до прямої мови, то в пізніших він таки компенсує звертання інтонацією, використовує підтекст, вкраплюючи психологічну характеристику індивіда.

Глибокий інтерес до дійсності, напруга внутрішніх зусиль, спрямованих на утвердження себе як соціально активної особи, — така соціально-психологічна суть характерів реалістичної прози, що пройшла через серце автора твору. Роль автора, його творчі ресурси предметно осмислюються кожним письменником-реалістом. І, як слушно зазначає І. Франко в «Слові про критику» (1896 p.), «особа автора, його світогляд, його спосіб відчування внішнього і внутрішнього світу і його стиль виявляються в його творі якнайповніше, нехай твір має в собі якнайбільше його живої крові і його нервів. Тільки тоді се буде твір живий і сучасний, справжній документ найтайніших зворушень і почувань сучасного чоловіка, а затим і причиною до пізнання того чоловіка у його найвищих, найсубтильніших змаганнях та бажаннях, а затим причиною до пізнання часу і суспільності, серед яких він повстав. Повна емансипація особи автора з рамок схоластики, повний розрив з усяким шаблоном, як найповніший вираз авторської індивідуальності в його творах — се характерний, пануючий оклик наших часів» [8,217]. Оскільки в цей час утверджується тип письменника-творця художньої дійсності, що відображає реальне життя, а разом з тим зміст і «культуру душі» творчої індивідуальності (І. Франко), то у творі вияскравлюються елементи автобіографізму, достовірних спостережень і висновків автора. Найперше — це відображення соціального устрою, побуту великого промислового міста, в якому жив і сам письменник. «То були люди, в яких, — в кождому з яких виразно, як у дзеркалі, визначилися, яку фокусі, зібралися до купи всі щонайгірші, щонайчорніші боки духовної жисти, загально пануючі межи усією громадою великого міста» [3,65]. В тюрмі Омелько проходить жорстку «школу життя», там морально-етичний, психологічний конфлікт ще більше загострюється, ще виразнішою стає думка, що зароблені панські мільйони окроплені «крівавими сльозами тих нечисленних людей, до кісточок обідраних», а «тисячі людей через їх у старці пішли!» [3,70]. Дякуючи «цему центрові», Омелько виходив з тюрми вже не темною людиною, не дитиною села, «але скінчивши курса однієї з шкіл сьогочасної культури розумником, з твердим покладом почати нове життя так, як тільки те буде можливо задля його, як він отеє тільки впізнав, освідчився ним» [3,73]. Автохарактеристика героя легко підсвічена авторською іронією, скепсисом щодо «розумництва», набутого в тюрмі.

Доля Омелька робить крутий поворот: із стін тюрми він потрапляє у стіни казарми. Стає полковим писарем. Репліка полкового командира якнайяскравіше характеризує його: «У мене полковий писар, не писар є, але мініст юстиції!»[3,75]. Знаючи закон, а найбільше — як його обійти, «Омелько мав вже тепер великий розум життя, він придбав собі великі знання, а опріч всього ще і кишеня в його була далеко не пустою» [3,75].

В повісті «Омелько Цуциня» О. Катренко показує закономірності формування людської особистості. «В дитинстві закладається фундамент екзистенціальних структур, в молодості основна частина життєвих сил іде на формування характеру, в зрілому віці збільшується сила й емоціональна насиченість, рольових орієнтацій» [5,72]. У житєвій історії Омелька Цуцині ми зможемо побачити наявність усіх названих ланок соціально-психологічного процесу становлення характеру.

Скалічений морально, Омелько навіть не прагнув виправдати себе, посилаючись на обставини. Разом з тим він відчував, що теоретичні настанови, засновані на принципах гіпертрофованого анархізму, не можуть бути моральними. Проте якоїсь іншої життєвої програми він не шукав. І коли постало питання вибирати між добром і злом, Омелько віддає перевагу останньому.

Омелько Цуциня став почуватися паном: «пан він по одежі, пан він по мові, пан він по всьому до наймалішого ж, та ще й який пан! Городянський, містовий пан колінний, заможний...» [3,81]. Щоб показати, як Омелько досягнув своєї мрії, вибився на найвищий — як на нього — щабель соціальної драбини, О. Катренко вдається до детальної ретроспективи.

Найперше, Омелько одружується з «вдвічі старійшою» од нього «шляхтянкою і по власному родові і по первому чоловікові». «Головне ж, що вона була панського коліна, а це тепер ему, задля його самолюбства, було всьо; не треба було йому ані молодості в ній, ані якого вікна окрім того. Вона мала у себе і рідню всю панську, та ще й і велику, і в коло то її увійти задля Омелька було найприємнійше» [3,82].

Проблема «особистість і кохання» — своєрідна паралель до соціальної теми. Омелько і його дружина належать до різних соціальних верств. Омелько, завдяки одруженню, намагається влаштувати свою долю, отримати певний соціальний статус. У нього не виникає відчуття незатишності, ні внутрішніх протиріч, а відбувається лише звичайна адаптація у зв'язку із зміною «статусу», до якої він заздалегідь схильний. Любов-роз-рахунок лише посилює оголені панські інстинкти.

Другий чинник, який допомогає Омелькові здобути омріяні «мільйони», — це, власне, його здатність «приладнатися» й догодити усім різними способами: «З тверезими він був найтверезішим, з п'яними найп'янішим, з бабіями найбабішим, з гарними гарним, з гидкими ще й удвічі, з дуками ясловий, з убогими сердечний, — і так, як йому було з ким треба поводитися, без кінця» [3,87]. Виробивши власне світорозуміння, де домінуючими були знецінені морально-етичні категорії, Омелько стає Омеляном Івановичем Цуцковим. «Цуциня» давно вже вмерло. «Навіть Цуцик, як батько мій звався, і того і кісточок його давно вже немає. От таким то, ось яким став наш крейдянський Омелько Цуциня! От таким то зробився той панський підлиза, який з клуночком за плечима, два десятки років тому вийшов от то з Крейдянки!» [3,92].

Зміна, якої зазнав, так би мовити, традиційний психологізм в повісті «Омелько Цуциня», веде до епічного узагальнення, до філософського підтексту навіть при побутовій основі зображення. Заперечення уявлень про благополучну долю панства, матеріального забезпечення чиновника — такий основний зміст символічного спуску з «гори» в «долину», який лягає в основу життя Степана Михайловича (бувшого панича Омелька). Сюжетні лінії цих персонажів, які розійшлися ще на початку твору, знову пересікаються. Розробка схожо-несхожих характерів колишніх наймита і панича реалізується через подвоєння сюжетів, їх паралельність. В образі Степана Михайловича помітні елементи біографії самого письменника.

Катренко Олександр Михайлович, як відомо з його життєпису, і Степан Михайлович (герой твору) — діти зубожілих паничів, що шукають кращого життя у місті. Обидва закінчують гімназію, обох батьки — це склалось традиційно — мріють бачити чиновниками. Портрет колишнього панича Катренко передає, через враження наймита: «Погляд Омелька чомусь пильно спинився на мученому, зблідлому, аж висмоктаному, зовсім, хоч на чиє око, хорому панкові, який помаленьку, нога за ногою, похнюпившися,, йшов Омелькові назустріч. Панок той був одягненим убого, а через те й неохайно. На старому полинялому картузові його була приліплена кокарда» [3,93]. Для порівняння. «Біографія моя — це хворість моя. Вона дуже важка задля мене і я, згадуючи про своє минуле, хворію всією істотою невимовно. Задля людей вона буде ціле цікаве оповідання, але віддавати свої нецілющі рани на цікавість людську дуже важко, не кажучи вже, як то важко навіть його оголяти ці рани перед усіма. Я вже немолодий, мені 34 роки, але по виду мені всяк ще дає і всяк каже, що мені не менш 45 років» [10]—констатує О. Катренко в листі до Лукича і додає: «Я чоловік вельми убогий і задля мене тоді 6 рублів були трудні й великі гроші» [11].

У повісті: Степан Михайлович доповнює власну характеристику в діалозі з Омельком: «та бідкаюся. Оженився, бач, вже давненько. Господь сім'ю дав чімаленьку, а грошенят заробляю не дуже то багацько. Урядова моя платня невелика; кінця з кінцем ніяк не зведем» [3,96].

Сам О. Катренко служив у почтово-телеграфній конторі м. Харкова, його герой — Степан Михайлович — теж служить «у телеграфі».

Працюючи над твором і створюючи образ Степана Михайловича, Катренко віддає своєму героєві багато пережитого з власного життя. Однак життєпис Степана Михайловича — не автобіографія, а «біографія однієї душі».

Ведучи паралельний життєпис Омелька і Степана Михайловича, О. Катренко, як письменник-реаліст, ставить завдання відобразити автономний простір двох ідей

— ідеї збагачення за чужий рахунок та ідеї праці з «мозолястими» руками. «Ідея розмаїття людських індивідуальностей належить до філософських основ реалізму як конструктивний принцип образного мислення. Системи персонажів тепер усе рідше формуються за принципом антагоністичних пар як основи драматичних колізій у сюжетах», [2,49] — зазначає дослідник прози цих часів. Герої повісті «Омелько Цуциня» проявляють власну індивідуальність, не опиняючись у взаємному протистоянні.

Тепер Омелько і Степан Михайлович — пани, хоча з різним рівнем достатку. Та письменник віддає свої симпатії Степанові Михайловичу, бо через матеріальне зубожіння у нього не зубожіли морально-етичні уявлення. Омелько ж деградує все більше і більше: «Я тепер пан, я тепер сила!» На підсвідомому рівні Степан Михайлович, «хоч власно й незрозуміло, але вчув гидке те задля його Омелькове почуття. Він не тямив його виразно, зрозуміло, але своєю істотою почував його», бо «почуте те лізло з його наружу широким усміхом на його губах, відбивався той усміх і в його пильнуючих, неласкавих, хитрих очах Омелька» [3,100]. Своєрідне «прочитування» підсвідомого міг би вітати й неореаліст І. Франко, який сам культивував такого кшталту літературні прийоми.

Сюжетно в повісті змінилися ролі, змінилися декорації. Тепер Омелько запрошує бувшого панича на роботу, керуючись добрими намірами. Але добро, в основі якого лежить зло, і породжує зло. І хоча в основі їх сосунків лежить біблійна істина «Живота свого не жалкуй для ближнього свого», своїми добрими намірами Омелько вистеляє Степану Михайловичу шлях до пекла. Першою сходинкою «вниз» була пропозиція, яка на Степана Михайловича справила враження «як хто обухом по голові вдарив. Він аж обмертвів. Поза шкурою у його аж мурашки поповзли, від ляку аж затрусився він увесь» [3,126]. Степан Михайлович не погоджується виконати завдання Омелька, мотивуючи це тим, що «батьки мої, діди були чесні, то й я таким залишуся, хоч би що» [3,127].

Щоб більше увиразнити, виокремити соціальну проблему багатства й бідності, О. Катренко звертається до «діалогу-диспуту, діалогу-двобою, який «являє собою словесну суперечку, змагання, де обидва співбесідники переконують один одного в істинності своїх думок, пристрастей, поглядів і мають для цього докази, факти, спостерігання. Як правило, такі діалоги бурхливі, енергійні» [7,120]. Опротестовуючи відмову Степана Михайловича, Омелько доводить протилежне: «Батьки твої! Діди твої! Чесні? Ха-ха-ха! Чесні! А відкіля ж вони собі от ті маєтки понаживали були?! Відкіля?! Відкіля у їх от ті землі взялися незмірні, що діти їх десятками літ розкидали, доки на старців зійшли?! Честею, скажеш, вони придбовували?! Доброю честею! Одно згадати, як вони з людей хрещених, кріпаків своїх, кров пили, тіло їх їли! Не такий світ на землі стоїть, щоб добром, честею, та що-небудь мати. Телям будеш, то телям і залишишся і доля твоя буде теляча. Вовком треба бути, з зубами, лисицею, коли того треба, то і красно тобі буде. Молись Богові, пильно молися, та вовком будь, ось що!» [3,127]. Соціально-психологічне викриття, розвінчування коренів позірного благочестя панства, колишнього й нинішнього, — такий зміст і функція цього пристрастного слововпливу вчорашнього наймита перед вчорашнім паничем.

Велика перевага, з якою О. Катренко віддається об'єктивному авторському спостереженню, пояснюється необхідним посиленням авторської активності. Така підвищена «інтенсивність» слова не просто несе інформацію, а уподібнюється сходам, що ведуть у глибину змісту явищ і характерів.

З новою силою постає проблема боротьби добра і зла, а разом з тим «злочину і кари». «Степан Михайлович мовчав. В його душі бушувала велика боротьба доброго почуття з злим. Проти первого міцно поставали вже добре скуштовані ним: важка біднота, голоднеча, спільна гидливість, образа від кождого. Друге ж обіцяло йому зовсім противне, там можливе дукатство навіть, поважане сливе спільне, поклінство навіть ледви не кождого, забезпеченість діток, жінки...»... Думки, що не здобували вислову, виявили себе у жестах і рухах. І Степан Михайлович раптом став перед Омельком Івановичем навколішки і заплакав» [3,129]. Зло отримало перемогу. І розплата буде неодмінним наслідком.

Письменник моделює психологічні стани персонажів, використовуючи і традиційні (індивідуалізація мовлення, опис явищ психологічного життя), і нові прийоми (внутрішній конфлікт, відкритість сюжету). О. Катренко майстер цікавих і влучних подробиць, яскравих художніх деталей, картин природи, наповнених філософським підтекстом. За допомогою картин природи він створює фон, своєрідне обрамлення подій, тому і роль пейзажу в нього — увиразнити настрої персонажів, гармонуючи чи контрастуючи з ними.

«Тільки стемніло, як зробився великий-превеликий вітер. Що далі, то він перевернувся аж на бурю навіть. Опівночі ж над Лозинцями аж ревло, угорі ж небо заволоклося густими, чорними сердитими хмарами» [3,104]. Внутрішній стан героя-палія суголосний з описаним пейзажем. «У голові у його (Степана Михайловича. — В.Л.), які надворі стояла буря. Серце йому у грудях колаталося швидко, ластівкою і важко, камінюкою. На висках у його сині жили аж понабухали. Він був не при собі...»дітки — сім'я... старцюванє, чи ласий шматок хліба... гріх чи нужда» — щоразу невимовно боляче, блискавкою пронизувало його мозок і він миттю знов двигався все далі і далі... На прикінеччю він побіг навіть» [4,139]. Пожежа рознеслася вітром по усіх Лозинцях, спалюючи житла простого люду. «Спалила» вона і Степана Михайловича. Краплі бензину, які потрапили на одяг, вмить спалахнули. В «нелюдських» муках умирав підпалювач. Перед смертю він розповів про злочин, покаявся у гріхові.

У фіналі оповідання О. Катренко резюмує: «От так, здобуте недобром, злочинствами великими і пішло від його добро за вітром. Як легко і швидко приходило воно до його, так саме легко і швидко воно і пішло від його» [6].

В епізоді, який О. Катренко номінує словами «до кінця прикінчик», — розповідається, що Омельяна Івановича Цуцкова, пана Афончікова та приказчика Лозінцівського за скоєні злочини засудили до каторжних робіт і вислали на Сахалін. І там Омелько знайшов вічний спокій. При спробі втекти двоє з каторжан були застрелені, а третій взятий в полон. Отак безславно закінчилося життя Омелька Цуцині із Крейдянки. Господь востаннє, уже мертвого, покарав його. Бо його тлінне тіло не закопали в землю, як це робиться за християнським звичаєм, а кинули в холодне море.

О. Катренко свідомо закінчує оповідання вбивством, бо щаслива кінцівка, що утверджує торжество людяності, у тому житті, де точиться боротьба за кожен шматок хліба, — випадок винятковий. Тут такий виняток недоречний.

Література

1. Вопросы литературы. — 1974. — № 1 1. — С. 235.

2. Історія української літератури XIX ст.: У 3 кн.: Навч. посібник для студентів філ. спец, вузів / М. Т. Яценко (ред.). — К.: Либідь, 1995. — Кн. 3: 70-90-ті роки XIXст. — 1997. — 43 1 с.

3. Катренко О. Омелько Цуциня. — Харків, 1890. — 145 с

4. Ковалів С. Твори. — К.: Держлітвидав України, 1958. — 724 с

5. Кодак М. П. Психологізм соціальної прози. — К.: Наукова думка, 1980. — 163с.

6. Неживий О. Для рідного слова: Творча спадщина Бориса Грінченка і проблеми національного виховання. — Луганськ, 1994.— 91 с

7. Фащенко В. Вибрані статті. — К.: Дніпро, 1988. — 372 с

8. Франко І. Слово про критику. — T. 30. — 719с.

9. Шубин 3. Жанр рассказа в литературном процессе // Русская литература. — 1965. — №3. — С. 27-53.

10. Відділ рукописів ІЛ ім. Т.Г.Шевченка НАН України Ф 61.540

11. Відділ рукописів ІЛ ім. Т.Г.Шевченка НАН України Ф 61.5»