О. Медведева,

аспірантка

Дніпропетровськ

У творчості відомого новеліста кінця XIX — початку XX століття Михайла Яцківа (1873—1961 ) військова тематика посідає важливе місце. Вже в першій збірці новел «Душі кланяються» (1905 ) змальовані найтрагічніші картини з військового побуту. Герой цього твору — Василь Скорух — навіть не доїхав до місця призначення. Вирваний, немов стеблина з поля, рідного й звичайного для себе середовища, він по дорозі кинувся під поїзд. Ще одні, коли переповнювалася чаша терпіння, підіймалися на боротьбу, відстоювали свою честь, як Сень Макітра з оповідання «В казармі» [1, 85—86].

У 1914 році немолодий вже письменник опинився на фронті. «І хоча він незабаром потрапив у російський полон і повернувся додому, проте повною мірою зазнав злигоднів і жахів фронтового життя» [1, 87]. Всі враження письменника відбилися в новелах збірки «Далекі шляхи». На думку О. В. Гонюк, «автор бере ситуації наче й звичайні, але такі, що дають йому можливість за окремим фактом побачити широку картину, підкреслити певну ідею» [1, 88].

Такою є й новела «Гермес Праксітеля» зі збірки «Далекі шляхи». Вона невелика за розміром, трохи більше двох сторінок, але автору за допомогою лаконічних художніх засобів вдалося відтворити весь жах війни.

В центрі твору — незвичайна особистість. Юний офіцер наділений надзвичайно привабливою зовнішністю, чим і привернув увагу всіх жінок у вагоні. «Його відкрита голова була всіяна короткими гебановими кучерями, що підкреслювали ясність обличчя і темно-сині очі» [4, 438]. Його портрет не деталізований, адже для новели характерні лаконічні та влучні художні засоби. Але його шляхетність підкреслюється за допомогою контрастного образу грубого панка, портрет якого теж не виписаний, а накреслені лише деякі штрихи: «грубий панок був схожий на бочку» [4, 439], «голос панка гудів як барабан» [4, 439], «кавуновий лоб товстого панка» [4, 440].

Офіцер має не лише витончену зовнішність, але й благородну душу, що й бачимо з його суперечки з панком про сутність війни.

Панок почав розмову про природність контрастів, про війни за всіх часів й усіх народів. На доказ своїх слів панок сказав, що «хоч на далеких фронтах ллється тепер кров і трупи вкривають землю, життя йде своїм давнім шляхом і незмінним порядком» [4, 439]. Але юнак відповів, що «війна — це проклята підлота і ганьба людства» [4, 439]. І дивно, що ці слова вимовлені не цивільним панком, а офіцером, який змушений брати участь у війні. Але в тому то й суть, що саме цей молодий офіцер краще за будь-якого цивільного зрозумів справжню природу і сутність війни, бо опинився в самому центрі її. Юнак переконаний, що «вітчизну спасають творчим трудом і любов'ю, а не насильством, ярмом, людською кривдою і грабунком» [4, 439]. На його думку, «одна струна скрипки, одна сторінка рукопису цінніша для вітчизни і людства від обіцяного раю дармоїдів» [4, 439].

Панок посатанів і сказав: «Війна — це традиція історії людства, вона прийнята усім цивілізованим світом» [4, 439]. Але молодий офіцер іншої думки: «Видно, що та історія нічому не навчила і що людству ще далеко до справжньої культури, коли немає іншого виходу» [4, 439].

Кульмінація і розв'язка твору несподівані. Панок розкричався: «Мовчіть! Я накажу вас заарештувати! Я бачив, як ви не зволили навіть зняти шапку зі знаком монарха і символом держави, тільки махнули згідно головою, аж та шапка полетіла під лаву! Прошу йти за мною! Подайте ваші документи!

Офіцер встав, за ним — його слуга. Слуга підійшов до офіцера, розгорнув на його плечах пелерину і почав виймати на грудях документи. Пусті рукави хиталися по боках — офіцер був без обох рук» [4, 439—440].

Так, молодий офіцер мав повне право заперечувати «національну етику, в якій немає справедливості, і суспільну мораль, яка грабує і вимагає життя» [4, 439]. Адже війна, ця «свята справа», яка захищає вітчизну від ворога, позбавила молоду людину, яка тільки— но входить у життя, здоров'я і сили. Тому справедливим вироком звучать його слова: «Війна — це проклята підлота і ганьба людства» [4, 439].

Такою, невеликою, але змістовною і емоційно навантаженою є новела Михайла Яцківа. Вона побудована на діалогах героїв, а художні засоби в авторських відступах лаконічні й деякою мірою скупі. Тому важливою з погляду втілення авторського задуму є назва твору — «Гермес Праксітеля».

Щоб з'ясувати первісний зміст назви, звернімося до «Міфологічного словника» [2] та до «Сучасного словника-довідника: Античний світ» [3]. «Гермес — у давньогрецькій міфології бог скотарства, покровитель пастухів і отар, а пізніше — покровитель мандрівників, торгівлі й прибутку» [2, 156]. «Праксітель (бл. 390 — бл.330 до н.е.) — давньогрецький скульптор, який жив і творив у Афінах. Його скульптури «Гермес з немовлям Діонісом», «Аполлон Сауроктон», «Сатир наливає вино», «Афродіта Кнідська» прославляли фізичну красу, життєву насолоду» [3, 322].

У IV ст. до н.е. в скульптурі замість мужності та суворості образів класики виник інтерес до душевного світу людини. Так, у єдиній, що дійшла до нас в оригіналі від скульптора Праксітеля, мармуровій статуї Гермеса майстер зобразив прекрасного юнака, який знехотя обперся об пень, у стані супокою і безтурботності. У задумі, з ніжністю позирає він на немовля Діоніса, котрого тримає на руках. Так, на зміну мужній красі атлета V ст. до н.е. приходить краса витончена і більш одухотворена.

Отже, в новелі «Гермес Праксітеля» автор зображує не красу і силу відважного бога війни, а витончену і одухотворену душевну красу людини, яка зосереджена в немічному тілі, але не стає від цього відразливою, а, навпаки, ще більше підсилюється.

Тому, на нашу думку, назва новели Михайла Яцківа «Гермес Праксітеля» не є випадковою — вона глибока за змістом і емоційно наснажена.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

1. Гонюк О. В. Українська література кінця XIX — початку XX ст.: Навчальний посібник.—Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2001.

2. Лосева И. Н., Капустин Н. С, Кирсанова О. Т., Тахтамышев В. Г. Мифологический словарь. J- Ростов-на-Дону: Феликс, 2000.

3. Современный словарь— справочник: Античный мир / сост. М. И. Умнов. — М.: Олимп, 2000.

4. Яцків М. Гермес Праксітеля // Українська новелістика кінця XIX — початку XX ст. — К.: Наукова думка, 1989. — С. 438—440.