Є в славному місті Каневі, що на Черкащині, гімназія, яка носить ім'я Івана Франка. Учитель української мови і літератури — Бондаренко Наталя Леонідівна завідує у цьому навчальному закладі кімнатою-музеєм Великого Каменара і вже більше п'яти років займається з учнями науковими дослідженнями в МАН. Зустрічі з відомими людьми України: Р. Т. Франком, Р. Д. Гораком, М. Й. Шалатою, Г. В. Бабинською та багатьма іншими, листування з учнями Львова, Івано-Франківська, Дрогобича, Києва, проведення екскурсій у кімнаті-музеї Івана Франка Канівської гімназії, поїздки у селище Нагуєвичі, Львів, Дрогобич — усе це спонукає учнів Франкової школи до наукової творчості.

Випускниця 11-А класу Скляр Марина під керівництвом учителя Бондаренко Н.Л. підготувала і захистила в МАН науково-дослідницьку роботу на тему «Теодицея у поетичній творчості Тараса Шевченка». Високі здібності учениці були високо оцінені комісією — II місце в Україні.

Що спонукало ученицю до порушення цієї надзвичайно складної, багатогранної і злободенної філософсько-етичної проблеми шевченкознавства?

На сучасному етапі становлення християнської етики та моралі як науки посилюється увага до процесів духовного розвитку особистості. Відтак необхідним є дослідження формовиявів релігійного самоствердження подвижників української нації, а також їхнього впливу на збереження і примноження духовних цінностей учнів. Ця проблема нині набуває неабиякої актуальності саме в час, коли в суспільстві спостерігаються згубні прояви бездуховності, наступ «масової культури».

Отже, знецінення моральних якостей людини, спотвореність людської суті гордощами, заздрощами, ненавистю, жадібністю, лінощами, гнівом, а з іншого боку — ствердження ідеї всепрощення і примирення для життя в згоді з Божою істиною стали поштовхом до написання наукової роботи «Теодицея у поетичній творчості Тараса Шевченка». До того ж, проживаючи у духовній столиці України — Каневі, де щомиті відчуваєш силу Шевченкового сприйняття світу, не можна залишитися байдужим до духовної спадщини письменника, запал якого живе в серці кожного українця.

Подаємо уривок із цієї роботи.

Зовнішнє богошанування у творчості Великого Кобзаря: сила молитви, хреста, свічки, ікони, церкви

Споконвіку Людина знала Бога і визнавала, що вона зобов'язана своїм існуванням Богові-Творцю. «Бо гнів Божий з'являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду гамують неправдою» [Павла — 1:18]. Та не завжди люди служили Всевишньому, вони навмисне стримували і придушували знання про Бога» і честь віддавали, і служили створінню більш, як Творцеві...» [Павла — 1:25]. Внаслідок цього людина піддалася як духовному, так і моральному знецінюванню. Отже, втеча людини від Бога позбавляє її свободи, а також духовно ув'язнює. «Ісус же тому й вимагає від людини багато, картає прикро, тому й дає їй тяжкий дар свободи ... Знає, що щастя людське — у злитті зі вселенською гармонією, і показує до неї шлях, — так, через страждання і покути, але єдино можливий» [8,108].

Вогнем християнської любові до людей палає і Шевченкова творчість від першого до останнього рядка його писань (1837—1861). «Бог — головний двигун життя в «Кобзарі», головний підмет усього» [7, 172]. Твори Тараса Шевченка є живою водою для пробудження і зцілення християнської душі української нації. «Він не дав погубити українську душу, заслонив її собою (за що й зійшов на Голготу), пробудив її, відреставрував найцінніші, найнеповторніші її грані. Тому для українців поет став символом Батьківщини» [8,133].

Весь довколишній світ Тарас Шевченко сприймав своїм серцем і, врешті-решт, «чим серце наповнене, те говорять уста» [Матвія — 12:34]. Його «Кобзар» можна вважати «безпосереднім діалогом людини з Богом» [4,16].

Шевченко свято вірить у Христові заповіді і навчає нас слідувати Божому слову. Головну увагу у своїх творах він відводить молитві. У чому ж полягає сила молитви за Шевченком?

Молитва — це шлях до каяття і спасіння душі і тіла. Моляться перед великою подією, вранці і ввечері, в горі та радості. Наприклад:

...Молись Богу та йди собі —

Мені легше буде... [1/1, 97].

Тарас Шевченко підкреслює, що молитва є своєрідним захистом і помічником. Тому в останню важку хвилину:

Зібралось козачество

Богу помолитись [1/1, 87].

Через молитву поет доводить знедоленим сиротам, що вони не одні у світі, з ними завжди є Бог. Сирота Ярема просить кохану дівчину:

Нишком помолись.

Одна, серце, на всім світі

Хоч ти помолися! [1/1, 143].

Молитва здатна розігнати

будь-яке сум'яття душі:

Не журися, сподівайся

Та Богу молися [ 1/1, 179].

Як бачимо, дієслово «молитися» переважно вжите Шевченком у наказовій формі. Отже, поет закликає людей до молитви. «Тяжко назвати котрогось іншого з великих поетів, який би так багато розсипав своїх молитв по творах і так часто вкладав їх в уста своїх героїв! У нього слово «молитися» нерідко вживається як синонім до слова «творити» [9,7]. Синонімічне до слова «молітесь» автор вживає і дієслово «умийтеся», тобто, очистіть душу від бруду. Шевченко доводить, що це можна зробити за допомогою щиросердного каяття, щоб не було «зерна неправди за собою» [1/П, 261]. Каяття є рятівною силою для людини. Без нього молитва не буде почута і серце не очиститься:

Ото ж-то дивіться та кайтесь, дівчата,

Щоб не довелося москаля шукать...[1 /1 , 102].

Невеличку, але важливу деталь часто помічаємо у Шевченкових рядках:

Молися ж, серце, помолюсь... [1/П, 228].

Помолюся Господеві серцем одиноким

І на злих моїх погляну незлим моїм оком [1/1, 361].

Кожен переконаний, що людина промовляє молитву устами, а не серцем. Через метафору автор розкриває внутрішній світ молитви. «Шевченко все більш зосереджується думками на порятункові чистого серця» [2,223—224].

Ми молимось й за тих, хто критикує Бога, з надією, що вони відчують милість, милосердя і турботу Бога про них:

Молітеся! молітеся!

Господи, помилуй,

Прости Ти їм, бо не знають!..[1/1, 295].

Отже, доходимо висновку, що чистосердна молитва здатна очистити людську душу і тіло, прокласти дорогу до Бога і укріпити Віру та зміцнити саму людину, скеровуючи її виключно на добрі вчинки і наділяючи Любов'ю, Терпінням, Вселрощенням та іншими чеснотами. «Молитва-медитація — єдиний маяк на дорозі добра, єдиний ключ, що відмикає пастки Танатоса» [8, 81].

Таким чином, молитва — це чистота душі і велика каторжна робота на шляху самовдосконалення. Тарас Шевченко учить нас, як треба молитися:

1. Молились щиро козаки,

Як діти, щиро... [1/1, 156].

Порівняння «як діти» увиразнює глибину епітета «щиро».

2. Я молилась, я плакала... [1/1, 176].

3. Так я думала, молилась... [1 /І, 177].

4. А я тихо Богу помолюся ... [1 /І, 289].

5.1 «Отче наш» тихо-тихо.

Мов крізь сон, читала [1/1, 341].

6. ...помолиться

Й тихо спати ляже [ 1 /1, 378].

7. У Почаєві святому, Ридала, молилась... [І/І, 306].

8. І нищечком за грішного «Отче наш» читала [1/1, 391].

9. Щоб люде не чули, бо то Боже слово,

То серце по волі з Богом розмовляє,

То серце щебече Господнюю славу[1/І. 111].

10. Помолились на схід сонця,

Пішли понад шляхом [1 /1. 109].

Переважно у молитвах люди просять прощення у Бога їхніх гріхів. Як сонце сходить і дає життя усьому живому, так і молитва зцілює людську душу.

Отже, ми простежили цілий ланцюжок християнських повчань до правильної молитви за Т. Шевченком.

Молитва умиротворяє душу і дарує їй смирення. Заклики до християнського смирення і щирої розмови з Богом характерні для більшості Шевченкових творів, адже, «маючи християнську свідомість, Шевченко, безумовно, визнавав могутність і всеблагість Бога» [10, 109]:

Годіть!

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого [1/П, 20] .

Молитва несе спасіння. Наймичка Ганна виконує свою вищу природну місію — рятує власну дитину завдяки щирій молитві, Божій пораді.

Ми дійшли висновку, що молитва, покута та смирення допоможуть людині пізнати істину, а істина — це «жива правда у Господа Бога» [1/1, 267].

Ми вважаємо, що Тарас Шевченко чистотою свого серця через вірші-молитви проклав до Бога звукову доріжку. Ідучи цими слідами, ми теж стаємо почутими.

Великою помічною силою й обороною від злого є хрест. «Хрест — поєднання вертикального і горизонтального начал. Причому горизонтальна планка має бути значно коротшою і лягати на вертикальну саме своєю серединою, аби зберігалась рівновага. Одначе ж без одної чи другої планки хрест неможливий. Отакою має бути людина, аби здобути гармонію ще в земному житті» [8, 33]. У животворну силу хреста вірив і Шевченко. Навчаючись ще в учителя-дяка, він свою маленьку книжечку обводив:

...Хрестами

І візерунками з квітками... [1/П, 58].

З біографії поета дізнаємося, що вранці та ввечері, перебуваючи на молитві, Тарас Григорович покривав себе хрестом. Своєчасно перехреститися означає підсилити себе чи опам'ятатись. Читаємо у Шевченка:

І укриє, й перехрестить,

Тихо заколише [1/1, 335].

Перехрестись!

Єй-богу з пристріту! [1 /1,302].

Помічну силу мав хрест, до якого прив'язували у вузлику рідної землиці. Такий хрест був своєрідним оберегом:

Взяла землі під вишнею

На хрест почепила [1/1, 97].

Розп'ятий на хресті Син Господній переміг смерть. Отже, знак хреста при нашій глибокій Вірі перемагає усе, що несе руйнацію від нечистих духів. Недаремно ворожка наказує дівчині:

Та ще, чуєш, не хрестися — Бо все піде в воду... [1/1, 117].

Для згадки про спасіння душ в Україні ставлять хреста на роздоріжжі чи при дорозі. Так і в «Кобзарі» москаль:

Височенний хрест поставив...

Щоб заходили з криниці

Люде воду пити

Та за того, що викопав,

Богу помолитись [1/П, 242].

Очевидно, роздоріжний хрест служить оборонцем від злої долі, яка дивиться з усіх сторін світу. За народними звичаями такі хрести покривалися хусткою або рушником:

На новому хресті хустку

Вітер розвіває [1/1, 281].

Рушником чи хусткою могли скористатися прохожі, але обов'язково помолившись за того, хто поставив хрест і накрив його, інакше всі біди переберуть на себе. Тим більше ніхто не мав права руйнувати хрест на роздоріжжі. Бачимо, що Т.Шевченко глибоко знав народні традиції, цього навчає і нас. Поема «Княжна» закінчується словами: «Ще не поставили хреста» [1/П, 34]. Чому стара черниця дуже занепокоєна цим? Відповідь знаходимо у цілительки з Івано-Франківщини Гарафіни Маковій: «Хрест ставили там, де сталося якесь нещастя. Для нейтралізації зони зла... Раз на тому чи іншому місці сталося лихо, то це був мовби сигнал: чекай наступного. Місце таке освячували і споруджували на ньому хрест, що розряджав, занульовував ту неблагополучну атмосферу» [6,315].

Як правило, ставили дерев'яні хрести. Про це читаємо у Шевченка:

Во ім'я Господа Христа,

За нас розп'ятого на древі [1/1,290].

* * *

Хрести дубові посхилялись,

Слова дощем позамивались [ 1 /II, 203].

Саме дерев'яний хрест, змащений освяченою соняшниковою олією, не допускав усіляку нечисть. Не в одному творі Тарас Григорович пише про похилені хрести. Дієслово «посхилялись» та епітет «на похиленному хресті» має підтекстову основу. Допоки хрест стояв, то можна було омивати душі померлих від гріхів. Та коли хрест похилився, то перед нами постає питання, якщо за цей час душа нащадками ще не відмилась, то чи відмиється колись?

Про порушення «горизонтальної і вертикальної планок хреста», а значить, порушення матеріальних і духовних цінностей у людини, згадує Шевченко у поемі «Сон» («Гори мої високії...»):

Козацька церква невеличка

Стоїть з похиленим хрестом [1/П, 39].

Цю ж тему розкриває автор і в поемі «Катерина», де донька порушила рівновагу на своєму життєвому хресті. Невипадково Катеринина мати:

Ледве-ледве

Поблагословила... [1/1, 97].

Цим самим востаннє нагадуючи дитині про важливість духовного початку в людині, тобто тієї самої «вертикальної планки хреста».

Про дуже змученого в Україні кажуть: ніби з хреста знятий. Цю народну мудрість читаємо і в «Кобзарі»:

Чорніше чорної землі

Іде, з хреста неначе знята ... [1 /II, 17].

Використовуючи фразеологічний зворот, поет підкреслює змучений внутрішній світ героїв та їх хворобливий зовнішній вигляд. Т. Шевченко дуже співчуває знедоленим людям, але глибоко переконаний, що свій хрест ми мусимо пронести до кінця.

Кожен з нас вибудовує свій життєвий хрест, який засвідчує нас, без якого навіть «не ймуть нам віри»[1/ІІ, 351]. Отже, не допустімо порушення народної моралі і традицій, зміління духовної криниці людської душі.

Велику силу в духовному становленні людини відіграє свічка. Вона символізує життя. Це частинка Безсмертного Божественного Вогню. Коли людина відходила на вічний спокій, то у руках її неодмінно горіла свічка.

Я давно простила ... —

І свічечку дала в руки,

І перехрестила [1 /І, 391].

За народними звичаями, світло подають ті, хто приходить до покійника в останній раз із свічею. Подають світло своєї душі, всепрощення. Звернемо увагу на дієслова: «простила», «дала», «перехрестила». У свічі закладена велика могутність, глибока таїна. Наші предки це розуміли і знали, якщо свічку поставити у монастирі чи в церкві, то вона набуває особливої сили. Ось тому на останню «виблагану» копійчину бідна вдова:

...Пречистій поставила

Свічечку за сина [1 /II, 130].

Мати була переконана, що сила молитви за її сина при свічі помножується і спалює довколо зло. Це останнє і, мабуть, найбільше, чим вона могла йому допомогти.

Про силу свічки читаємо у Шевченка:

...а дідові із воску святого

Три свічечки ...[1 /1,339].

Числівник «три» символізує святу Трійцю. Дідусеві «три свічечки» на знак поваги і турботи. Ці свічки по-особливому помічні, бо куплені у церкві «із воску святого». Горіння таких свіч спалює те зло, яке встигає набути людина протягом життя або отримати від предків своїм нечестивим існуванням.

Дещо переносне значення автор вкладає у такі рядки:

Один сина проклинає,

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний,

Потом заробляє

Та, ридаючи, становить

Перед образами ... [1/1, 332—333].

Вираз «свічечку потом заробляє» означає смирення, покуту та виконання Божих законів окремими людьми. За допомогою антитези «з хати виганяє» — «потом заробляє» автор не тільки показує нам сутність різних людей, але й доводить, що тільки той отримає, хто сам дає.

З великою ненавистю описує Шевченко грабіжницькі вчинки москалів, які не тільки матеріальні цінності украли, але й зруйнували українську духовність. Тут свіча є символом духовного світу українців.

Отже, пам'ятаймо про могутню силу свічі, її велику роль у самозціленні та очищенні духовного світу людини.

У «Кобзарі» досить повно представлено церковне життя. З давніх-давен українці дуже люблять свою церкву. Храм Божий — це середовище пресвітлої чистоти, де в своїй осяйній величності перебуває Царство Господнього Духу.

Повноцінне християнське життя показане у «Кобзарі». Описуючи Таїнства і відправи, Т.Шевченко підкреслює велику силу церкви у становленні духовного світу особистості. Під час богослужіння здійснюються благодатні таїнства.

Хрещення обов'язкове для кожного християнина. Це урочиста подія, яка морально перероджує людину, зобов'язує її перед Христом. Недаремно Шевченко пише: «Хрещені люде, поможіте!» [1/П, 107]. Цим підкреслює велику силу охрещених і їх духовний обов'язок допомогти. Тому віросповідання повинно бути прийнятим душею людини, але ні в якому разі не насадженим. Так, вражає сцена, коли жид нещиро хреститься і божиться на відміну від повстанців-гайда-мак. Вони ж за свої переконання готові пожертвувати власним життям.

Автор протиставляє церковному відьомське хрещення, коли відьма «без кадила, без кропила, за три шаги охрестила» [1/1, 383]. Відьомська справа усвідомлена ЇЇ носіями. Але вона не приносить оточуючим добра і заспокоєння. Навпаки, вона ніби карає за відступ від Божої науки.

Кінець фізичного життя людини не повинен наступати від рук бабусь-ворожок. Кожен повинен підбити підсумок своїх земних справ, покаятись у власних гріхах. Тому Шевченко приділяє увагу сповіді. Вона, як доводить Т Шевченко, теж є святою і обов'язковою.

Без сповіді святої умирають,

Пропадають [1/1, 308].

Епітет «святої» підсилює значимість слова «сповідь». Щоб звільнити свою душу від зла і темряви, чітко обрати свою життєву дорогу, людина повинна сповідатись. Коли немає священика, а душа болить і страждає, то можливе щире покаяння перед братом:

В траві за валом посідали,

І розмовляли, сповідались

Один другому [1/П, 72].

Ця процедура допомагає душі, особливо перед смертю, визнати свої помилки, очиститись і відлетіти до Творця. На нашу думку, через сповідь Тарас Шевченко вказує ще одну дорогу до Бога, світла і добра. Без неї не буває причастя. Це благодатне освячення душі і тіла.

Причастя також є необхідним обрядом для кожної людини. Якщо відходити в інший світ без виконання цього очищувального обряду, то це означає душу загубити. Коли чумак помирав у дорозі, то його друзі піклувались про останнє причастя:

Благослови, отамане,

Коло села стати,

Та понесем товариша

В село причащати! [1/1,280].

Коли людина дуже занедужає, то у церкві чинять маслосвяття. На важливу цілющу силу цього обряду звертає увагу і поет:

Занедужала небога.

Уже й причащали

Й маслосвятіє служили... [1/П, 340].

Повно й по-православному описав Шевченко український похорон. «Так писати міг тільки християнин, і то — православний, і то — віруючий»[7, 214]. Утворах Тарас Шевченко подає народний і церковний погляд на смерть:

Прийми, Боже, мою душу,

А ти [ставе] — моє тіло! [1/1, 108].

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся. .. до матері

А мати вже спала! [1/1,342].

Отже, мати не «померла», а по-церковному «спала». Тарас Шевченко, за християнською традиціє, пише, що упокоєного треба обов'язково церковно поминати і молитися за нього:

А в неділю або в свято [...]

Сяде собі в садочку. . .

І вдову згадає,

І за її грішну душу

Псалтир прочитає [1/11, 68].

Як бачимо, Шевченко цілком по-християнському подає інформацію про всі церковні таїнства.

Згадуються в «Кобзарі» служби Божі, церковні обряди та поклоніння до святих ікон:

Треба буде

Акафіст найняти

Миколаєві святому. . .[1/1,340].

Дуже часто Тарас Шевченко у поетичних творах згадує Божу Матір, називаючи її:

Благословенная в женах,

Святая праведная Мати

Святого Сина на землі...

Скорбящих радосте!.. [1/П, 245].

Про святого Петра читаємо:

Іде святий Петро...

І тихим, добрим, кротким словом

Благовістив їм слово нове... [1/П, 247—248].

На шляху до духовного спасіння велику роль відіграє піст і прочанство:

А в Петрівку і в Спасівку

Не спочине в школі [1/П, 68].

Описуючи вінчання у церкві, Тарас Григорович нагадує всім про обов'язковий український звичай перед вінчанням :

— А повінчаємось в неділю?

— Авжеж! Так ми ще не говіли;

Як одговіємось — тойді [1/П, 180].

Прочанство до Києва було глибоко шановане и часте. Люди ішли з надією духовно переродитись чи відродитись. Таке переродження можливе. Так, наприклад, каторжник, коли пізнав величність святого Києва, мовив:

Який дивний Ти. Я плакав...

Нудьги тії не осталось,

Мов переродився ...[1/П, 76].

Отже, все життя Тарас Шевченко боровся за Правду Божу, і вона була основним рушієм його життя. А правду письменник знаходив у церкві. Моральне богослов'я стверджує, що саме у храмі людина отримує чудодійну і благодатну поміч Божу, розраду в прикростях чи горі. Та не тільки церкву, де панує однодумність, єдність, любов, змальовує Шевченко. Порівняймо:

І той собор тисячоглавий

Уголос лають![1/І,293].

І новую славу

Воспоем честним собором,

Серцем нелукавим [1/1, 364].

Ми бачимо, що автор за допомогою антитези змальовує два різні собори. Перший із них є символом зла, інший — добра. А в уста Яна Гуса автор вкладає слова-молитви за винуватців, які повинні повернутися з нечестивого шляху, бо зло ніколи не переможе остаточно, бо Бог ніколи не залишить людину. Шевченко розкриває нам і образ іншої церкви:

Стоїть в селі Суботові

На горі високій

Домовина України,

Широка, глибока.

Ото церква Богданова [1/1, 327].

Називаючи церкву «домовиною», «широкою і глибокою», автор не тільки окреслює довгий часовий проміжок панування Московщини в Україні, але й вказує на темні, злі сили, які обснували нашу рідну землю. Така церква-домовина «глибока», а значить, розкопана вниз — у пекло, де вічне зло і темрява. Проте, незважаючи на присутність великого зла в Україні, автор вселяє нам віру і надію в те, що

Церков-домовина

Розвалиться ... і з-під неї

Встане Україна... [1Я, 328].

Тарас Шевченко картає церкву, що «запродана жидам» [1/1, 85], які «руйнували, мордували, церквами топили» [1/1,135], та викриває злодійство у храмі Божому:

У злодія вже злодій краде,

Та ще й у церкві [1/1,291].

«Шевченко гнівно таврував одержавлену, безбожну церкву»[8,64] . Поет саркастично висміює моральну звироднілість служителів церкви:

Суєслови, лицеміри, ...

Господом прокляті,

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу! [1/1,346].

Дорікає Тарас Шевченко тим попам, які не вміють «так, як треба» научати, в результаті церква стає пусткою:

Ходить собі по церковці,

Книжечку читає

Та сам собі дивується,

Що людей немає [1/П, 237].

Бачимо, що церква у такому випадку втрачає своє значення і перероджується на щось здрібніле, малопомітне та іграшкове (на це вказують суфікси -ов-, -ц-).

Отже, на нашу думку, Шевченко розкриває багатогранний образ церкви. Викриваючи всі притаманні їй недоліки, автор все-таки вірить у святу силу істинної церкви.

Таким чином, ми дійшли висновку, що через зовнішнє богошанування людина не тільки очищає свій духовний світ, але й уневиннює самого Бога, наближаючись так до нього.

2. Світила внутрішнього Шевченкового світу: Віра, Надія, Любов, Воля

Богослов'я навчає, що обов'язок християнина — це богошанування або побожність. У попередньому пункті ми розкривали суть зовнішніх виявів поваги до Творця у творах Тараса Шевченка. Слід звернути увагу на внутрішню побожність. «Без внутрішньої або духовної побожності побожність тілесна або видима є все одно, що тіло без душі ...»[5, 68]. На важливість внутрішнього богошанування особливу увагу звертав Т.Г.Шевченко. Щоб переконатися в цьому, слід розглянути чесноти, на які наголошує поет у своїх творах і які виражають внутрішню побожність людини.

Віра — це основа нашого спасіння. Вона є необхідною для істинного богошанування, бо без щирої віри в Бога ми не зможемо спілкуватися з Ним. Вона може «оживити і просвітити слово розумом святим». Тільки Віра дає «душі убогій силу, щоб людям серце розтопило», а «рабам незрячим молитись правді на землі», не гнути коліна «перед Нероном, перед Юпітером новим», вона навчить, як треба «за правду стать, за правду згинуть» і як «розвіяти униніє і страх» [3].

Багатий художній світ, сповнений християнським вченням, вміщує кожна щойно наведена фраза із поеми «Неофіти». Наприклад, епітет «розумом святим» вказує на той розум, що йде від Бога і утверджується на засадах християнської любові, тобто смиренномудрості; метафора «серце розтопило» означає очистити душу від гріха-зла; метонімія «молитись правді» є закликом молитись Богові.

Отже, Шевченко навчає прийнята правду, а значить вчитися слухати Слово Боже, бо Правда веде до Волі:

І нам даси жити!

Ми віруєм Твоїй силі

І духу живому [1/1, 343] .

З християнською вірою тісно пов'язана християнська Надія. Якщо Віра — це переконаність у тому, що є, то надія — це впевненість у тому, що буде:

В ком веры нет — надежды нет!

Надежда — Бог, а вера — свет![1 /I, 243].

Християнська надія — це надія на життя майбутнє і вічне. Цю істину проголошує Тарас Шевченко у вірші «Не додому вночі йдучи ...»:

Треба б вмерти. Так надія,

Брате, не вмирає [1/П, 169].

Отже, Шевченко навчає, що щира надія має бути головним дороговказом у житті кожної людини, бо вона породжує добро:

Надія ангелом святим ...

Витає весело над ним.

... старий подумав

Добро якесь комусь зробить [1/П, 198].

Тарас Шевченко застерігає нас від спотвореної християнської надії, що є породженням гріховності людини, яка володіє певними внутрішніми задатками: розумом, талановитістю і т.д. Насамперед, це самовпевненість:

...І все те бачив, і все знаю,

Нема Ні пекла, аНі Раю,

Немає й Бога, тілько я! [1/1, 350].

Через таку горду самовпевненість люди забувають або відкидають думку про те, що все дається тільки Богом. Знаходячись під владою цього гріха, такі люди виправдовують свої лінощі, очікуючи від Бога чуда-спасіння, посилаючись на те, що Господь сказав нічим не турбуватись:

Чого ж ви чванитеся, ви!..

Що добре ходите в ярмі... [1Я, 352].

Отже, Шевченко виступає проти надмірної впевненості у своєму спасінні й нагадує слова апостола Павла: «…зі страхом і трепетом дбайте про своє спасіння» (Филип — 2:12).

Наступний гріх проти християнської надії, на який вказує автор, є слабодухість:

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого[1/І, 349].

Поет засуджує тих людей, які не мають у собі належної духовної сили через недостатнє релігійне виховання або надмірну прихильність до земних благ.

Шевченко викриває абсолютну безнадійність — відчай. У поемі, «Тополя» бачимо, як дівчина, розчарувавшись у житті і пізнавши прикрість, впадає у відчай, закінчує життя самогубством. Цим вона чинить гріх проти Святого Духа.

Отже, Тарас Шевченко застерігає нас від подібних гріхів і проголошує щиру віру та надію на Бога.

Такі важливі християнські чесноти як віра і надія є ще недостатніми, щоб підняти людину на вищий щабель морального стану. Для досягнення цієї мети необхідною є ще любов до Бога. Тарас Шевченко визначає, що «Любов — Господня благодать!»[1 /П, 63].

Які ознаки істинної любові до Бога визначає Шевченко? Поет вважає, що обов'язковою ознакою є страх Божий, тобто страх образити чи втратити чиюсь щиру любов. Це означає, що істинний християнин повинен намагатися всіма силами дотримуватись Божих Законів. Ця ознака істинної любові, на жаль, особливо порушується у наш час.

Вдячність Богові Шевченко виражає через молитву, через опис церковник таїнств, через творіння милостині для ближніх: У його творах часто читаємо слова подяки Богу за все, що він нам посилає:

Восхвалимо Тебе, Боже,

Хваленієм всяким...[1 /І, 360].

Про безкорисливу ревність до слави Божого імені дізнаємося з поезії «І мертвим, і живим... :

Умийтеся! образ Божий

Багном не скверніте [1/1,350].

Шевченко, як істинний християнин, не може стояти осторонь, коли зневажається ім'я Боже. Цього навчає і нас.

Отже, бачимо, що в творчій спадщині письменника в основі істинної любові до Бога лежить жертовна любов, яка опирається на любов до своїх ворогів:

Злоначинающих спини...

У пута кутії не куй,

В склепи глибокі не муруй, [1/П.339].

Шевченко доводить, що в серці кожної людини є незнищенний скарб — це образ Божий, який вчить нас любити і йти на самопожертву заради ближнього. Як відзначає В. Барка, поет став провісником заповіді: про «чистих серцем», що «побачать Бога»; про «тихих», що «опанують землю»[2]. «Власне християнська теодицея засновується на принципі свободи волі, що, на думку теологів, творить єдину цінність людини...» [ 10, 111].

Та не тільки любити вчив Шевченко, а й ненавидіти. Д. Донцов стверджував, що ненависть у Тараса Шевченка зародилася з любові. Поет «посилав свою любов і завіщав свою ненависть зла» [3, 9]. Він зневажав тих, хто допомагав «з матері полатану сорочку здіймати», «донощиків і фарисеїв», «рабів, підніжків, грязь Москви» [3]. Така ненависть вчить нас не приймати зло, щоб не чинити» діла злих». Ця нелюбов не є породженням зла, не є зневагою чи презирством до ближнього, але є протестом проти всякого Вигляду порочного стану людини: байдужості, самозахоплення, лицемірства, рабства, відчаю, жорстокості. Таким чином, розглянувши світила внутрішнього Шевченкового світу: Віра > Правда > Надія > Добро > Любов > Свобода, ми дійшли висновку:

— свобода волі — це дар Божої любові людству;

— порушення волі породжує зло;

— любов повинна бути жертовною, довготерпеливою, смиренномудрою;

— не існує любові без поваги;

— щира Віра, надія, яка породжує добро; правда, яка міститься в основній формулі Свободи, є основними складовими частинами Любові;

— принципи Любові закладено в основу всього світу;

— ненависть, яка походить з любові, може зцілювати зло.

Отже, Т. Шевченко у своїх поетичних творах дуже близько підійшов до аспекту теодицеї.

Література

1. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. — К.: Наукова думка, 2001. Т. 1: Поезія 1837—1847.— 784с. Т. 2: Поезія 1847—1861. —784с.

2. Барка В. Правда Кобзаря. — Рівне: Товариство укр. мови ім. Т. Г. Шевченка, 2002. — 320с.

3. Донцов Д. Заповіт Шевченка: Доповідь виголошена на Шевченківській академії в Торонто 9 березня 1950 року. — К.: Молодіжний Конгрес Українських Націоналістів, 1999. — 12с.

4. Забужко О. Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу. — X.: Факт, 2001. — 160с.

5. Марусяк М. Моральне богослов'я. — Снятии: Прут Принт, 2000. — 144с.

6. Новий О. «Прошу прийняти...» (Бесіди з Гарафіною Маковій, Документальні матеріали). — Коломия: Вік, 1996. — 413с.

7. Огієнко І. Тарас Шевченко. — К.: Наша культура і наука, 2002. — 430с.

8. Пахаренко В. Незбагненний апостол. — Черкаси: Брама, 1999.— 296с.

9. Тарас Григорович Шевченко — пророк України: 1814— 1861. — Торонто: Вільне слово, 1961. — 32с.

10. Яременко В. Людей і ... не прокляв! // Сучасність. — 2005. — №3. — С 109—115.