Цікаво, що прагне знайти сучасний український читач в художній літературі? Кожна суспільна і вікова група орієнтується на якийсь окремий жанр: любовні романи, фантастика, пригодницькі книжки знаходять свого читача. Молодь зачитується творами Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Юрка Покальчука, Тетяни Малярчук, Марії Матіос... Я, мабуть, належу до тієї категорії читачів, які читають все, що потрапляє до рук. Вибір книжки залежить від настрою, вільного часу, пори року, погоди, кола спілкування та ще багатьох факторів. Роман-соната Віктора Рогозинського «Кохання маестро Паганіні» потрапила мені до рук дощового осіннього вечора після напруженого робочого дня. Я відкрила книжку і вирішила порадувати себе прекрасною історією кохання великого скрипаля. Але вже з перших сторінок зрозуміла, що зробила такий висновок про твір передчасно. Це не була «книжка на один вечір», над нею, як казала одна моя подруга, треба думати.

Віктор Рогозинський написав історію життя одного генія. Мабуть, писати такі книжки дуже важко: треба зрозуміти епоху, в яку жив і творив маестро, психологію та світосприйняття людей певної країни та соціального стану, врешті-решт, спробувати зобразити митця з його особливим внутрішнім світом та в стосунках з оточуючими. Для цього треба «поріднитися» зі своїм героєм, «вжитися» в його епоху. Як на мене, то авторові це вдалося якнайкраще. Коли читаєш розділ V про Єлену Баварську, то неначебто відчуваєш себе в замку німецького барона Ріттерштайна холодного зимового вечора віч-на-віч з суворим господарем. Одразу відчувається контраст з сонячною Італією і пристрасною італійкою Паоліною Боргезе (сестрою Наполеона Бонапарта, якій присвячений розділ II «Венера Корсиканська»).

Як відомо, талант — важкий хрест, а бути генієм — велика мука. Талант дає тобі Господь, і ти вже не в змозі ні відмовитись від нього, ні сам керувати своїм життям. Геній не може жити так, як живуть прості люди, він навіть не може дозволити собі кохати і бути коханим. Паганіні боявся, що любов зробить його слабким і вразливим, що жінка, якій він подарує свою любов, зрадить його. «Кохати можна тільки скрипку» — вирішив митець і назавжди заборонив собі бути щасливим. Віктор Рогозинський згадує про кількох жінок в житті скрипаля, серед яких були і дуже впливові та заможні. Паганіні, маючи дуже непривабливу зовнішність, закохував у себе жінок силою свого таланту. За допомогою скрипки він міг створити портрет людини і намалювати картину зимової ночі з хуртовиною і завиванням вовків. Краса духовна перемагала красу тілесну, коли маестро брав до рук інструмент. Але слава і багатство не замінять кохання: любов до скрипки не може замінити любов до жінки. Паганіні (він не раз називав себе Орфеєм) все життя шукав свою Чарівну Леді (свою Еврідіку), а коли, здавалось би, знайшов, не дозволив собі кохати.

Суспільство схилялось перед талантом Паганіні, вважало його генієм, але правду кажуть, що геній — це той, кого обожнюють і ненавидять, прославляють і паплюжать, кому бажають успіхів і заздрять. Люди залишались чужими йому. Віктор Рогозинський вдало зобразив душевний стан скрипаля, порівнюючи його то з вовком, на якого йде полювання, то з щигликом, закритим у клітці. Як жити скрипалю в ворожому для нього світі? Взагалі, чи має геній, який завдяки своєму таланту стоїть вище звичайних людей, підкорятись суспільним законам, чи він може керуватись у своїх діях лише власним сумлінням? І на кого перетвориться цей геній, якщо сумління в нього немає, або якщо його талант межує з безумством? Перед ким він буде відповідати за свої вчинки? Мабуть, що тільки перед Богом. Так, мені здалось, що відповідь на ці запитання, які хвилюють скрипаля, знаходяться у розділах четвертому «Сім смертних гріхів» та сьомому «Ключі від раю». Під час карнавалу маестро зустрічається з масками і вони розповідають про те, як закінчиться життя великого скрипаля, про всі біди і нещастя, які спіткатимуть його, звинуватять його в гордині, заздрості, прагненні отримати почесні титули, лицемірстві, скупості, розпусті, в духовній ненажерливості, гніві та лінощах. Вони напророкують, що церква затаврує ім'я майстра, називатиме безбожником і єретиком, а його тіло довго не буде похованим. Паганіні змушений захищатися і виправдовуватися. Маестро чітко відокремлює Бога і церкву: у відповідь масці Гордині він говорить, що не ходить на сповідь до священиків, бо вони й самі грішники. Немовби підбиваючи підсумки земного життя, у сьомому розділі Паганіні зустрічається з апостолом Петром і сімома християнськими чеснотами й отримує прощення всіх своїх гріхів. Цікаво, церква затаврувала скрипаля як великого грішника, а Бог простив його душі всі гріхи. Чи можуть люди (хай навіть служителі церкви), які теж грішні, звинувачувати когось у гріхах?

Питання потойбічного життя та демонізму в мистецтві в романі-сонаті поставлене досить цікаво. Життя видатних митців завжди супроводжується плітками та інтригами. Завжди знаходились заздрісники, які, не вміючи творити самі, звинувачували геніїв у зв'язку з диявольською силою. В романі-сонаті присутні такі персонажі, як Фауст і Мефістофель, духи Байрона і Данте, головний герой блукає потойбіччям і розмовляє зі смертю, яка являється йому не старою і потворною, а молодою і гарною дівчиною, що полюбляє веселу і грайливу музику. Але Віктор Рогозинський стверджує, що демонічне — це та енергія, яку ми відчуваємо у творах мистецтва і яку здатні вловити, але не можемо пояснити.

Яка ж роль приготована для душі видатного скрипаля після смерті, якщо гріхи були йому відпущені? Моцарт, наприклад, стає диригентом райського оркестру, а Байрон тиняється між двома світами й спілкується з людьми...

Загалом у цій книжці є багато приводів для розмірковування, і вона не одразу «розкривається» перед читачем, але тільки та література, що спонукає до роздумів, залишається в пам'яті надовго...