Динаміка оновлення суспільного життя, що спостерігалася наприкінці 50-х р. XX ст. в Україні, визначалася боротьбою демократичної та консервативної тенденцій, мінливим співвідношенням реформаторських та консервативних сил.

Активні, але значною мірою невдалі спроби реформування в галузі освіти відбуваються в період так званої хрущовської «відлиги».

З ініціативи М. Хрущова у 1958 р. в засобах масової інформації розгорнулася дискусія щодо принципів і напрямів реформування школи. В грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти». В Україні відповідний закон був прийнятий у квітні 1959 р.

У дискусії про реформу школи обговорювалися опубліковані в листопаді 1958 р. тези ЦК КПРС. У тезах був пункт, який викликав цілу зливу суперечок: батьки самі повинні обирати більшістю голосів, якою мовою навчатимуться їхні діти в кожній конкретній школі. Зауважимо, що соціальний статус української мови в містах, особливо у східних і південних областях республіки, був другорядним, приниженим.

Зовні демократичний проект мав сприяти русифікації народної освіти, причому найбільш ефективно, оскільки ініціатива йшла знизу, від батьків. Проте все-таки більшість учнів у першій половині 60-х років навчалася в українських школах. Тому всі позитивні зрушення в народній освіті мали особливо велике значення для справи національного відродження.

Новий закон про школу передбачав запровадження в 1960/61 навчальному році обов'язкової восьмирічної освіти. Прискорився процес перебудови навчально-виховної роботи (ЦДАВО, ф. 166, оп. 15, спр. 3226, арк. 5. — Довідки Відділу про стан та перебудову навчально-виховної роботи дитячих будинків УРСР відповідно до Закону про зміцнення зв'язку школи з життям і дальший розвиток системи народної освіти Республіки за 1961 рік). «Закон про зміцнення зв'язку школи і життя» (1958) передбачав у кінцевому рахунку зміни «школи навчання» на «трудову школу» в радянській інтерпретації, тобто загальноосвітні заклади ставали трудовими і політехнічними з виробничим навчанням. Посилення практичної спрямованості середньої школи мало на меті підготовку молоді до життя в соціалістичному суспільстві, до трудової діяльності. І хоча «відлига» надавала могутнього стимулу творчій інтелігенції для розвитку ідей, що відштовхувались від особистісного вибору, власних інтересів і потреб, все ж таки новаторські пошуки не виходили за рамки пануючого радянського дискурсу.

У 1961 р. на XXII з'їзді КПРС було прийнято третю програму партії — програму побудови комунізму. Комуністична партія Радянського Союзу поставила перед школою і вчителями «задачу воспитания школьников гражданами своей страны, её хозяевами, сознательными творцами истории, ответственными за процветание Родины, её безопасность, продвижение вперёд по пути коммунистического строительства. В социалистическом обществе повышение творческой активности каждого советского человека приобретает важное практическое значение, возрастает роль субъективного фактора в общественном развитии, гражданские качества людей во все большей степени влияют на ход и результаты социального прогресса, формирование гражданственности выдвигается на первый план» (Див.: Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР (1961-1986 г.г). - М. - 1987. - С. 268).

Громадянськість — складна системоутворююча якість особистості. В її структурі, як і в структурі будь-якої якості або відношення, мають місце три компоненти (або, як їх іще називають, рівні): когнітивний (людина усвідомлює себе громадянином), емотивний (людина відчуває себе громадянином, переживає пов'язаний з цим комплекс емоцій і почуттів) і поведінковий (людина здатна відповідним чином діяти, виявляє громадянськість у своїй поведінці). Зрозуміло, що всі ці компоненти перебувають у нерозривній єдності.

Після XXII з'їзду КПРС почала активно розроблятись цілісна система виховання дітей і молоді «в духе морального кодекса строителя коммунизма». Ця тема була затверджена в якості «общеакадемической»; особлива увага приділялась вихованню підростаючого покоління «в духе единства личных и общественных интересов», громадянському формуванню особистості. Було поставлене завдання розробки комплексної системи виховання, яка забезпечувала б формування у молоді наукового світогляду «на основе марксизма-ленинизма» як логічної системи філософських, економічних і соціально-політичних поглядів (обов'язок радянського громадянина — це праця на користь суспільства; визначення пріоритетності комуністичної моралі як справедливої і шляхетної; формування радянських людей як патріотів і інтернаціоналістів; всебічний і гармонійний розвиток особистості). Визначимо і спроби демократизації та гуманізації виховання майбутніх громадян.

Найбільш значною постаттю у педагогіці цього часу став В. Сухомлинський. В основу розв’язання усіх педагогічних проблем великим педагогом був покладений принцип гуманізму, який передбачає розвиток творчих сил кожної дитини, залучення її до різних видів діяльності, спрямованої як на всебічний розвиток самої особистості, так і на інтереси суспільства. В. Сухомлинський розвинув ідеї індивідуального виховання дітей в умовах колективу, коли духовне багатство особистості стає необхідною умовою формування всього колективу.

В. Сухомлинський перший за радянських часів звернувся до громадянського виховання як до головної педагогічної проблеми. Видатний педагог конкретизував педагогічний зміст понять «громадянськість» і «громадянське виховання». Першочерговою умовою формування рис громадянина педагог вважав організацію емоційно насиченого, діяльного (з трудовою основою) життя школи, розвиток громадянської активності кожного індивіда в контексті діяльного життя шкільного колективу. Він визначив підлітковий вік як особливо важливий для формування громадянина і стверджував, що риси громадянина виховуються безліччю впливів педагогічного характеру і некерованими соціальними впливами.

Людина свого часу, він розглядав громадянськість не лише як свободу і толерантність, а й почуття приналежності й вірності політичному ладові, соціалістичній Батьківщині, ідеям соціалізму. Проте головною у його педагогічній спадщині є ідея гуманізації, олюднення громадянськості, насичення її глибоконародним, національним змістом, емоційно-естетичне спрямування цієї інтегрованої якості особистості.

Так, наприкінці 60-х років XX ст. виходить книжка педагога «Народження громадянина» (Київ, 170), а також низка статей: «Педагогіка серця» («Комсомольська правда», 28 листопада 1967 p.), «Шматок хліба» («Радянська Україна», 19 листопада 1967 p.), «З чого починається громадянин» («Радянська Україна», 14 квітня 1968 p.), «Листдочці» («Огонёк», 1968 p., № 27), «Слово до спадкоємця» («Семья и школа», 1968 p., № 10), «Виховання обов'язку» («Комуніст України», 1969 p., № 9), «Хто сьогодні за партою?» («Радянська Україна», 20 лютого 1970 p.), «Праця і боротьба» («Кіровоградська правда», 21 квітня 170 р.) та ін., де формування громадянськості розглядається на основі гуманізму. Педагог вважав, що гуманне громадянське суспільство можуть побудувати лише люди гуманні, толерантні, здатні до усвідомлення себе як вищої цінності, які мають бажання удосконалити життя громадян власної держави. У своїй статті «З чого починається громадянин» він підкреслює, що громадянське виховання — це виховання на громадянських ідеях. А ідеї — то «святині, здобуті, вистраждані людством, і їх не повторюють щодня і на кожному кроці... Раджу всім, причетним до виховання: як вогню, бійтеся тієї гри в ідейність, яка, на жаль, буває в школах і про яку, на сором школі і педагогіці, газети інколи пишуть як про досягнення в ідейному, громадянському вихованні» (Сухомлинський В.О. Вибрані твори. В 5-ти т. — т. 5.: Статті. — К., «Рад. школа», 1977. — С 365).

У статті «Лист дочці» педагог вказує шляхи розкриття цієї проблеми, а саме, як практично зробити так, щоб учні самі визначали своє місце у зіткненні ідей? Це, на думку В.Сухомлинського, залежить від наявності двох обставин. Перша — дух громадянськості, що панує в школі, в житті колективу, у взаємовідносинах між дітьми, у всьому, що вони думають і роблять, до чого прагнуть, що їх радує і засмучує. Педагог підкреслює, що правильно визначити свою позицію, опановуючи знання, бути завжди на боці істинно правдивого можна лише тоді, коли ти піднімеш свого вихованця до громадянського бачення і розуміння світу, до громадянського відчування того, що оточує його щоденно, до громадянської поведінки і вчинків. І друга обставина, на думку педагога, — це гармонійна єдність ідей і особистості вчителя. Не всякий учитель, який добре знає свій предмет, зазначає В. Сухомлинський, уміє найкращим чином донести його, інакше кажучи, має дар думати про знання. Той вчитель, який хоче і може «думати про знання», відзначає педагог, вміє і передбачати, до «яких куточків людського серця доторкнеться кожна істина, які думки, питання, сумніви вона пробудить у відповідь» (Там само, с 375—376).

Центральною проблемою не тільки теорії педагогіки і шкільного життя, а й «найважливішою суспільно-політичною проблемою» вважав В. Сухомлинський виховання обов'язку. Дуже важливо, констатує педагог, щоб юні громадяни були духовно підготовлені до одухотвореної праці, щоб вона стала громадянським самовираженням. Він наголошує, що чим ближче до серця бере юний громадянин те, що, здавалося б, не стосується його особи, тим багатшим стає особисте життя юного громадянина, тим глибшим є його бажання, прагнення зробити щось для утвердження себе як громадянина (Там само, с 488).

У статті «Хто сьогодні за партою?» педагог обґрунтував проблему громадянської освіченості, яка, на його думку, неможлива без прагнення творити, працювати в ім'я того, щоб «Вітчизна була могутнішою й щасливішою». В.Сухомлинського хвилювало ставлення підростаючої особистості до навчальної діяльності. Так, у цій самій роботі він підкреслює, що у свідомості юного громадянина не повинна навіть зародитися думка, що навчання — це легка справа. Ось чому наголошує, щоб учителі утверджували у свого учня ставлення до думки як до праці, тим самим формуючи їхнє свідоме ставлення до навчальної діяльності.

В основі книжок, які читають підлітки і юнацтво, на думку педагога, повинні домінувати такі ідеї:

— сенс людського життя — в служінні народові, Вітчизні, високим ідеалам;

— вірність Батьківщині, непохитність і мужність у боротьбі за її могутність — вища доблесть, в ім'я якої справжня людина долає будь-які труднощі;

— змалку людина повинна вчитися керувати своїм розумом і волею;

— розум людини могутній і непереможний, він велика сила і велике багатство, готуйся служити Вітчизні розумом, думкою, творчістю.

Розумова вихованість полягає в тому, що людина не тільки вміє пояснити, але й прагне щось довести, ствердити, відстояти власною творчою працею. У В. Сухомлинського розумове виховання — це насамперед формування самостійності, автономності мислення.

У своїх працях педагог підкреслював необхідність значного посилення виховної функції навчання. Перш за все це виховання в учнів свідомого ставлення до знань як до загальнолюдського надбання. Це постійна турбота про те, щоб знання учнів не стали їх формальним багажем. На думку В. Сухомлинського, політичні і моральні знання повинні формувати громадянський обов'язок учня, його готовність і прагнення до суспільно корисної праці. Він вбачав мету виховання в розвитку творчих сил і здібностей особистості в умовах колективу й на основі етико-естетичних цінностей, інтересів і потреб, спрямованих на творчу працю й саморозвиток. Як підкреслює педагог, вся виховна робота в школі має будуватися на основі нерозривної єдності знань, слова і діла.

У праці «Народження громадянина» В. Сухомлинський розглядає такі актуальні питання, як «Що відбувається з дитиною в отроцтві»; «Дисципліна і самодисципліна. Відповідальність перед колективом і перед самим собою»; «Суперечності отроцтва»; «Фізична і психічна культура підлітка»; «Розумове виховання й освіта підлітка»; «Становлення моральності. Народження громадянина»; «Емоційне і естетичне виховання»; «Праця в духовному житті підлітка». Саме підлітковий вік педагог визначав як особливо важливий для формування особистості, громадянина.

Кардинальні зміни в структурі особистості підлітка зумовлюють його особливу чутливість до засвоєння норм, цінностей та способів поведінки, притаманних світу дорослих. Педагог підкреслює, що розмірковування підлітка про себе, про своє життя не абстрактні, а стосуються передусім того, що відбувається з ним, з іншими людьми, його стосунків з ними, життєвих планів тощо. Підліток оцінює власні вчинки, прагнучи осмислити їх наслідки в майбутньому. Він намагається зрозуміти свої особливості, хоче знати власні вади, що зумовлено потребою правильно будувати взаємини з дорослими й однолітками. Саме в цьому віці інтенсивно формуються моральні почуття, завдяки чому засвоювані підлітками норми поведінки можуть ставати ефективним поштовхом до дій. В. Сухомлинський зазначає, що у роки отроцтва першочергового значення в моральному розвиткові набуває єдність свідомості й моральних почуттів (Сухомлинський В.О. Вибрані твори. В 5-ти т. — Т.З.: Серце віддаю дітям. Народження громадянина. Листи до сина. — К., «Рад. школа», 1977. — С 453). На думку педагога, бачення моральної сторони явищ, взаємовідносин між людьми, «пізнання світу серцем» — ц» дуже важлива передумова виховання обов'язку. Почуття громадянського обов'язку народжується, вважає В. Сухомлинський, з елементарної моральної звички, яка в умовах правильного виховання міцно утверджується в людській душі в роки отроцтва, — звички приходити людині на допомогу незалежно від того, просить вона про це чи ні (Там само, с 454).

У підлітковому віці поступово відбувається перехід від ситуаційного переживання краси явищ природи, музичних і літературних творів, творів живопису до стійких естетичних почуттів, які є наслідком систематичного виховання. З цього приводу педагог визначає, що культура естетичних почуттів вимагає високої загальної культури шкільного життя, особливо моральної культури — ставлення до людини як до найвищої цінності. Б.Сухомлинський зауважує, що естетичні цінності виявляються безсилими в обстановці, де панують грубість, байдужість, непорядність у «дрібницях» повсякденних взаємовідносин (Там само, с 534).

Підлітковий вік — важливий період у розвитку ідеалів особистості. Якщо для молодших підлітків такими ідеалами є образи конкретних людей, то у старших підлітків вони набувають синтетичного характеру, базуючись на узагальненні уявлень про людей, якості яких їм імпонують. Ідеали стають взірцем для наслідування, правилом, згідно з яким намагаються діяти підлітки: Ось чому, на думку педагога, без радісної, одухотвореної високими ідеалами дружби з дорослими неможливі духовно багаті отроцтво і юність.

Саме в цьому віці ми спостерігаємо формування домінуючої спрямованості пізнавальних та інших інтересів особистості. Нерідко вже можна спостерігати і визначення професійних намірів, яке супроводжується серйозними зусиллями щодо підготовки себе до омріяного майбутнього. Тому самостійна діяльність таких підлітків дедалі більше набуває характеру самоосвіти у певному напрямку із чіткою метою — оволодіти знаннями, необхідними для майбутньої професійної діяльності. В. Сухомлинський надавав великого значення формуванню й розвитку потреби в самоосвіті. Так, цитуючи психолога С. Рубінштейна, який говорив, що зовнішнє впливає на особистість тільки через внутрішнє, В. Сухомлинський додає до цього, що немає в людській поведінці нічого, що не мало б своїм стимулом зовнішнє, відбите в глибоко особистому, індивідуальному. А саме від захоплення гуртковою роботою до книжки, від книжки до своєї галузі наукових знань, від знань до творчої праці — такий шлях виховання й самовиховання потреби в самоосвіті (Там само, с 425).

В. Сухомлинський вважав, що виховання сумлінного ставлення до праці є важливим фактором громадянського формування і всебічного розвитку особистості. Педагога хвилювала думка, як же відкрити перед вихованцями «це світле громадянське начало праці». Він був переконаний, що тут треба дотримуватись правил педагогічної техніки, маючи на увазі, що йти працювати для людей треба із свіжими не тільки фізичними, а й духовними силами. В. Сухомлинський відзначає, що треба духовно підготувати вихованців до праці, яка матиме яскраве громадянське звучання. Це, передусім, життєрадісне уявлення про те, що «ми створимо своїми руками для людей, яку радість принесе їм наша праця». Лише тоді, на думку педагога, юний трудівник залишає часточку свого серця в тому, що він зробив.

Громадянський початок праці, зазначає педагог, органічно зливається з почуттям власної гідності. Радість праці для людей має в своїй основі, вважає видатний учитель, глибоко особисте почуття гордості, власної гідності (Там само, с 577—578).

Особливу увагу у вихованні слід приділяти розгортанню в класі ініціативи, системи взаємоконтролю, взаємопідтримки і вихованню на цій основі в дітей стосунків взаємної відповідальності. Це сприяє розвитку саморегулювання своєї поведінки, глибшому усвідомленню й оволодінню її нормами.

На думку В. Сухомлинського, аморальні явища в підлітковому середовищі — це наслідки обмеженості та примітивності світу почуттів. Він зазначав, що його бесіди про світ не тільки доносили знання до свідомості дітей, а й примушували замислитися над долею світу, над тим, що особисте щастя або щастя родини залежить від чогось більш значущого, ніж, наприклад, «город та присадибна ділянка».

Отже, в організації громадянського виховання, за В. Сухомлинським, необхідне комплексне розв'язування таких завдань:

— озброєння учнів науково обґрунтованим обсягом ідейно-громадянських знань, світоглядних ідей і понять як основою формування ідейно-громадянських поглядів. При цьому важливу роль відіграє не просто засвоєння знань, а перетворення їх на ідейні переконання учнів;

— залучення школярів до активної суспільно корисної діяльності, конкретних трудових справ;

— розвиток таланту, здібностей особистості в їх найповнішому обсязі.

Громадянськість — це джерело переконань, думок і почуттів людини. Розробляючи теоретичні і втілюючи практичні ідеї громадянського виховання, В. Сухомлинський аргументував, що з розвитком індивідуальних якостей особистість найбільш повноцінно реалізує свої можливості в діяльності, корисній для суспільства. Досліджуючи природу взаємодії ідейних і моральних спрямувань в процесі становлення громадянськості, В. Сухомлинський підкреслював, що без розвитку таких рис, як працелюбність і чесність, скромність і ввічливість, повага до старших і піклування про молодших, не може бути і мови про вироблення більш складних моральних норм і громадянських якостей особистості.

Зауважимо, що, незважаючи на ідеологізовану й політизовану педагогіку, тенденції до догматизації духовного й морального життя, що обмежували появу й поширення нових ідей, В. Сухомлинський уперше в радянській педагогіці порушив і розвинув такі складні питання, як розвиток і формування свідомості особистості, вибір роду діяльності, проблеми громадянськості з позицій гуманізму.

Два десятиріччя «застою» (1964—1985 pp.) характеризувались стрімким наростанням русифікації в усіх сферах культурного життя. Русифікація ніколи не проголошувалася метою держави, зважаючи на цілковиту її суперечність офіційним гаслам національної політики КПРС. Проте з часів В. Леніна визнавалася прогресивність так званої «природної» асиміляції. У своїй русифікаційній політиці Л. Брежнєв та його оточення приділяли особливу увагу молоді, дітям. Відбувалося істотне посилення ідеологізації виховання. «Виховання учнів у дусі пролетарського інтернаціоналізму і дружби народів повинно бути нерозривно пов'язане з формуванням у них почуття радянського патріотизму. Потрібно розкривати молоді ідейні основи радянського патріотизму, переваг соціалістичного ладу, соціалістичного способу життя над капіталістичним. Виховання учнів на прикладах героїчних подвигів радянського народу в минулому повинно органічно поєднуватися з вихованням їх сьогоднішнього дня» (ЦДАВО, ф. 166, оп. 15, спр. 8285, арк. 4-5 — Тематика та рекомендації загальних методичних об'єднань директорів палаців і будинків піонерів та школярів по ідейно-політичному вихованню учнів за 1972 рік). Виховання на прикладі розглядалось як об'єктивна передумова формування «зрілої» особистості. Ефективним засобом формування громадянських якостей учнівської молоді, виховання в неї почуття відповідальності «за судьбы Родины» стали контакти представників різних поколінь. Формування нової людини, комуніста, громадянина — було «одне з головних завдань партії в комуністичному будівництві» (Див.: Моторнюк М. Виховання молодого покоління — справа партійна. — Київ. В-во політичної літератури України. — 1974. — 238 а).

У 70-х і 80-х роках концепція громадянського виховання розглядалась з догматично-ідеологічних позицій, коли комуністичні ідеї повинні стати основою глибоких переконань, моральних якостей, що находять відображення в мотивах діяльності особистості, в її потребах, в розумінні людиною мети, значення життя, в її конкретних планах на майбутнє.

У працях педагогів О. Захаренка, С. Мазурик «Становлення громадянина» (Київ, 1976); О. Авраменко «Виховувати громадянина» (Київ, 1978); «Воспитать гражданина. Из опыта коммунистического воспитания учащейся молодёжи» (Ответ, ред. Н.Г. Ничкало) (Київ, 1979); А. Стріляного «Азбука громадянина» (Київ, 1982) та ін. громадянське виховання розглядається з позицій ідейно-політичної спрямованості. «Самовіддане служіння Радянській Вітчизні є найвищим проявом людської гідності, громадянської зрілості особи» (Захарєнко О. А., Мазурик С. М. Становлення громадянина. — Київ, Тов-во «Знання» Української РСР. — 1976. — С 3). «Наше радянське виховання, — підкреслює О. Авраменко у праці «Виховувати громадянина», — має готувати для суспільства насамперед громадян, гідних своєї Вітчизни. Тому основним показником ефективності всієї виховної роботи є те, наскільки готові вихованці до виконання вимог суспільства і передусім до праці на загальну користь... Громадянське виховання — це формування в органічній єдності громадянської самосвідомості і громадянської поведінки» (Авраменко О. М. Виховувати громадянина. — К.: Рад. школа, 1978. — С 3—17). «Гражданское самоутверждение юношей и девушек, становление их активной жизненной позиции» відбувається в колективній і свідомій праці «в сфере материального производства... Залогом успешной работы комсомольских организаций по формированию общественно-политической активности школьной молодёжи является постоянное партийное руководство» (Воспитать гражданина. Из опыта коммунистического воспитания учащейся молодёжи. (Ответ, ред. Н. Г. Ничкало). — К.: Политиздат Украины, 1979. — С. 51—61). «Без відчуття нашого нерозривного зв'язку з природою, з усім нерукотворним світом планети і космосу, без усвідомлення особистої відповідальності кожного за цей світ неможлива справжня людська зрілість, нема повноліття. Прищеплення любові і діяльного інтересу до природи — частка комуністичного виховання, така ж важлива, як і патріотизм, ідейність, громадянськість» (Азбука громадянина: Збірник. Упорядник А. І. Стріляний. — К.: Молодь, 1982. — С 5-6).

Програми з'їздів КПРС (XXV, 1976 р.), (XXVI, 1981 р.) стали орієнтиром на бажане спрямування виховання громадянськості, що відобразилось відразу і у змісті роботи радянських педагогів. Формування свідомого громадянина, з «прочными коммунистическими убеждениями», в ідейно-політичному вихованні акцентувалось з актуальних позицій. «Стремясь устранить недостатки, отмеченные XXVI съездом партии и июньским (1983 г.) Пленумом ЦК КПСС, школа направила усилия на более полное использование мировоззренческого потенциала каждого урока, усиление во всей урочной, внеклассной, внешкольной работе патриотического, гражданского содержания. Тематика бесед была направлена на формирование личностных качеств («Труд — основа величия человека и могущества нашей Родины», «Уровень дисциплины — показатель гражданской зрелости комсомольца», «Быть патриотом — значит готовить себя к труду и обороне» и т.д.)» (Див.: Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР (1961-1986 г.г.). — М. — 1987. — С. 273).

Таким чином, проблеми громадянської, світоглядної спрямованості навчально-виховного процесу; формування соціалістичної дисципліни як громадянської якості; ідейне орієнтування в громадянському становленні особистості стали у досліджуваному періоді пріоритетними завданнями виховання. Громадянськість розглядалась як усвідомлення своїх прав і обов'язків щодо держави, громадянська організованість і дисциплінованість. Виховні ідеї громадянськості пояснювались з позицій формування комуністичного світогляду патріотів і інтернаціоналістів, розвитку творчої і суспільної активності. Розглядаючи виховання громадянина як основу формування суспільно розвинутої особистості, як один із факторів підвищення її соціальної ролі, характеризувались морально-політичні якості громадянина, які виявлялися в суспільній, трудовій активності, спрямованості на соціалістичні цінності, зміцнення державної законності, дисциплінованості і правопорядку.