З-поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне.

До таких належить «Кобзар», книга, яку народ український поставив на перше місце серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів.

Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, складались на тернистих дорогах поетового життя, писались то в мандрах, то в казематах, мережились при світлі білих ночей Півночі і в пісках пустель закаспійських, під самотнім сонцем вигнання. Хоча більшість поезій і народжені поза межами рідного краю, наскрізно струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів. На випадкових аркушиках паперу та в захалявних книжечках поетова рука покрадьки записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони віщі і вічні слова.

Книга формувалася поступово, рік за роком, формувало її саме поетове життя, і все найістотніше із цього життя, з великого життя українського кріпака Тараса Шевченка — від його юності й до останнього подиху, — увібрав у себе цей класичних розмірів томик, збірка поезій, що її в хвилину творчого осяяння було найменовано «Кобзарем». Відтоді впродовж багатьох десятиріч Шевченків «Кобзар» буде настільною книгою кожного національно свідомого українця.

У «Кобзарі» поет висловив насамперед самого себе, свою особистість: від першого й до останнього рядка книга виповнена індивідуальним поетовим почуттям. Тут його, Шевченків, темперамент, козацька вдача, його щира й беззахисна у своїй відкритості душа. Тут думки — ним вистраждані, кривди — ним пережиті, тут картини саме його, Тарасового, дитинства. І мова його, чистота її, і тільки йому властивий тембр голосу. Тут знання не позичені, а його власний, у розвитку відтворений, розум мислителя, могутній інтелект, що спрагло дошукується істини, простежує людський досвід і в конкретній долі сестри-кріпачки, і в історичній долі цілих народів. Усе в цих поезіях своє, особисто шевченківське, індивідуально забарвлене. Одначе мистецтво тому й мистецтво, що воно здатне творити чудо: особистий, внутрішній світ Тараса Шевченка, переллятий в литво мистецьких узагальнень, постав у ліриці й поемах «Кобзаря» в таких художньо-образних виявах, у такій правдивості й глибині індивідуальних переживань, що в них народ упізнав себе, свою душу, прочитав свою історію, прозирнув у своє майбутнє.

Найгостріші соціальні драми і найтонші нюанси інтимного, гнівний біль безправства, неволі, як і хвилини розпачу, що аж надто були знайомі поетові, смутки-жалі знівеченого життя, голос потоптаної і пробудженої людської гідності, сила непокори, що не раз переходить у скрик прокляття, у грізні вибурхи прометеївського титанізму, — все клекоче, все скипілося в художню цільність книги-сповіді, від початку й до кінця перейнятої вогнем, може, найсильнішого поетового почуття, увічненого в рядках:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

І це пише поет, чиї глибоко християнські переконання не підлягають ані найменшому сумніву... Саме з непогасної вірності й любові до України виросла сповнена могутньої пристрасті поезія «Кобзаря», саме це, ніякими стужами не остуджене синівське почуття й живило той дух протесту, бунтарства, антикріпаччини, яким наснажена Шевченкова книга. З її тираноборської суворості, у спалахах її грозових розрядів постає в усій величі образ поета-борця, поета-титана, чий дух наснажує нас і сьогодні. Якими ж нікчемними і жалюгідними виявляються зусилля тих, хто і в наші дні пробує ревізувати твори «Кобзаря», котрі в умовах незалежної України, мовляв, уже втрачають свою життєвість і первісну силу. Ні! Правда «Кобзаря», як і правда Святого Письма, для людства ніколи не постаріє, не погасне!

Подвиг Шевченка, всю вибухову силу його поезій можемо збагнути лише уявивши, серед якої мертвотної тиші вона пролунала, проти якого «чудища стозевного» піднялась своїм вогненним словом. То ж була епоха, що вішала декабристів, вбивала на дуелях найкращих своїх поетів, гнала в кайданах у рудні Сибіру найшляхетніших своїх синів, послідовно вигублюючи, розтерзуючи їх. То була задуха, від якої люди німіли, атмосфера, де панував страх, ненависть і підозри, доноси, загальна заціпенілість, де — як і в роки тоталітарного режиму — офіційна лжа ставала звичкою і не вважалась безчестям, а слово правдиве, слово вільне обливалося кров'ю.

Оспівати свободу в умовах найжорстокішої а імперій, серед олов'яних буднів жандармської дійсності — означало висловити (а для багатьох — навіть відкрити) провідну, безмірно важливу істину життя, означало виповісти зневоленим людям у формі поезії те, що для них було найсуттєвішим.

Нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи. Що темнила ніч, тим яскравіші в ній маяки. Поезія Шевченкова з'явилась на гребені віку як бунтівний голос найбільш покривджених і знедолених, голос тих, для кого рабство було «нестерпне»; з його поезій гнобителям уже дочувся видзвін неминучої розплати.

Буйна волелюбність — чи не найприкметніша риса «Кобзаря». Верхи Шевченкової поезії — це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. Слово «свобода» поет супроводить найдорожчими епітетами, домінуючий настрій багатьох його поезій — це смуток за втраченою свободою і порив до неї, до «волі святої»:

Встане правда! Встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки...

Улюблений герой Шевченкових поезій — витязь народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонником рідного краю, носієм народної правди і честі. Вістря знаменитої Шевченкової сатири, зброї, що ставала в його руках такою несхибною, спрямоване передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених, проти царів та їхніх сатрапів-посіпак, проти поміщика, чия кріпосницька сваволя не знає меж, проти душителя й запроданця, що «за лакомства нещаснії» ладен відректися від найсвятішого. У вірші «Бодай кати їх постинали...» (цикл «Царі») поет у формі гіркого афоризму ще раз викарбує свою заповітну думку:

«Де нема святої волі, не буде там добра ніколи».

«Кобзар» належить до найволелюбніших книг усіх часів, він наскрізь напоєний прагненням свободи, передчуттям її неминучості. Поезії «Кобзаря» пронизані вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство вона ніколи не прийме за норму існування.

Шевченко — поет непримиренний, він не згоден виживати будь-якою ціною, найжахливіше для нього — це «гнила», «рабська кров», знівеченість духу, внутрішнє примиреная зі злом. Тільки в боротьбі «виростуть крила», в боротьбі за волю ніщо народові не страшне: він «неба достане».

Поняття свободи в Шевченка найчастіше постає не у вигляді туманно-абстрактної мрії, а відтворюється як категорія соціально й національно конкретна. Якби Шевченко нічого більше не написав, крім своєї геніальної поеми «Кавказ», він і тоді зажив би довічної шани потемків. З першого рядка вражає енергія вірша, грізна сила образів: «За горами гори, хмарою повиті, засіяні горем, кровію политі». Епічна розлогість зачину плавно й природно переходить у високу патетику уславлення Прометея, потім, ніби загледівши ворога, поетове слово враз перейде на інший тон, вдарить зливою докорів, викриттів, пекучих сарказмів:

До нас в науку! Ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми християне; храми, школи,

Усе добро, сам Бог у нас!

Нам тілько сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! Чом ви нам

Платить за сонце не повинні!

Якщо ми хочемо знати, що таке реалізм у поезії, то оце він, поетичний реалізм, в одежі по-народному дошкульного, разючого слова. Якщо хочемо бачити, як сильна думка диктує відповідну їй художню форму, видозмінює малюнок вірша, викликає природні, як подих, мистецьки найдоцільніші ритми, інтонації, то це теж знайдемо тут. Чурек і сакля вперше входять до лексикону української мови, вона збагачується також церковнослов'янізмами, що аж ніяк не архаїчно звучать у контексті поеми («На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!»); звичайнісінькі, здавалось би, щоденного вжитку слова набирають раптом алмазної твердості, з'являються нові ритми, поезія лунає вже як могутній хорал:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті,

І вам, лицарі великі.

Богом не забуті.

Борітеся — поборете...

Вражає сила й розкутість почуттів поета. І в «Кавказі», і в художніх образах поеми «Сон», написаної з неперевершеним сатиричним блиском, дотепністю й вільним летом фантазії, в мужніх рядках «Юродивого», «І мертвим, і живим...», «Неофітів», «Єретика», в таких віршах, як «І Архімед, і Галілей...», «Царям, всесвітнім шинкарям...» («Молитва») та інших сповнених пристрасті поезіях-мо-литвах, поезіях-стогонах, гнівних пророцтвах клекоче море народного болю, передчуття того майбутнього, що «з новим і праведним законом» настане неодмінно.

Шевченкові належить виняткова роль у згуртуванні передових сил української нації, у розвитку й формуванні свідомості українського народу. «Кобзар» охоче оспівує козацьку лицарську минувшину, але спрямований він у прийдущі віки. Про це свідчить і знаменитий «Заповіт» , написаний поетом ще замолоду, під час тяжкої хвороби у Переяславі; прозиранням у майбутнє позначені й багато інших творів. Раз у раз поетове слово адресується до нащадків, до часів новітніх, де «буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».

Із творчістю Шевченка пов'язане становлення нашої літературної мови, відкриття її як мови напрочуд живої, здатної відтворити найтонші порухи людської душі, мови рідкісної естетичної краси й милозвучності, до того ж дивовижно багатої, одної з найбагатших у сім'ї слов'янських і європейських мов.

Україна має завше бути вдячною своїм класикам за їхню мовотворчу і мовозахисну діяльність. Адже для України з її колоніальним становищем справа збереження і розбудови рідної мови завжди виходила далеко за межі суто лінгвістичних завдань, вона ставала для багатьох поколінь буквально справою життя. Для численних синів і дочок нашого народу обстоювати право на рідну мову, боронити її означало зважуватись на протистояння імперії, боротись за одвічне й найприродніше право народу бути самим собою, зрештою, щоразу це була боротьба за незалежність, за саме виживання нації. Тільки усвідомивши це, усвідомимо повністю, який подвиг звершували наші митці в умовах різних епох. Починаючи від Котляревського й Квітки-Основ'яненка, Євгена Гребінки, діставши могутню підтримку Шевченка і його побратима Куліша, упродовж найпохмуріших літ оберігали вони святий вогонь нашої духовності, щоб потім передати естафету любові до рідного слова всій славетній плеяді письменників XX сторіччя, де нам зоріють імена Франка і Стефаника, Лесі Українки й Коцюбинського, Тичини, Рильського й Довженка та ще багатьох високообдарованих майстрів. І

Прихильність до українства, вболівання за рідну мову — це завжди в імперії вважалося неблагонадійністю, і так було не лише в часи горезвісної валуєвщини; ще тяжчим криміналом це стало в часи сталінщини, в період зміцнення тоталітарної терористичної диктатури і в роки подальші, коли злиття націй, кінцева асиміляція оголошувались найвищою метою, коли державна політика масової русифікації насаджувалась з особливою агресивністю. Виступати за цих умов на захист української мови, рідної школи могли тільки люди мужні, готові ризикувати, йти на жертви, адже режим небезпідставно розцінював це як опір, як свідомий вибір позиції антиімперської, антидержавної, отже, для режиму такі люди — елементи небезпечні. А як із такими бути — відомо.

Явний чи прихований опір насильству тривав і тривав, незважаючи ні на що; і на всіх етапах визвольного шляху слово «Кобзаря» було для українських патріотів надійним взірцем, дороговказом, паролем вірності й незламності.

Шевченка Україна почула одразу. З виходом «Кобзаря» відкривалася нова епоха в розвитку українського красного письменства — література віднині змогутніла, незрівнянно розширювались її тематичні й філософські обрії. Наснажена своїм вершинним генієм, українська література дедалі упевненіше виходить на простори вселюдськості, на простори світові.

При характеристиці «Кобзаря» слушно наголошується на глибокій народності цієї унікальної книги. Ще й тоді, з появою першого видання Шевченкових поезій сучасники поета захоплено вітали їх як твори істинно народні, як мистецьке відкриття, нове слово в мистецтві. І річ не тільки в тому, що перші юнацькі поезії Шевченка були написані, як тоді мовилось, «простонародним стилем» і відзначались пісенною легкістю (недарма ж деякі з них пізніше Україна співатиме, сам народ покладе їх на музику); ще важливішим було те, що поет послідовно кожне явище життя розглядав мовби очима народу, з позицій народу, кожну подію минувшини чи сьогодення оцінював мірилом найвищим — нормами народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини.

Муза Шевченкова в кріпацькій одежі; волаючи до людського сумління, до почуття справедливості, вона вперше ввела в літературу натовпи тяжко принижених, покривджених людей, усіх отих вдів, сиріт, таврованих варнаків, покриток, що населяють «Кобзар», отих занапащених кріпацьких мадонн, що їх поет малює прекрасними навіть у їхньому горі, малює мовби пензлем великих майстрів Відродження.

Давно розвіяно легенду про Шевченкову малоосвіченість. З його творів пори мистецької зрілості, а його щоденника, де знаходимо розсипи ясновидних прозрінь, дивовижно глибоких роздумів, що сягають у різні сфери духовності й науки, постає людина всебічної культури, широких знань, художник, який мислить незалежно й оригінально, має свої усталені погляди на життя, на історію, на явища вітчизняного й світового мистецтва. Все це так чи інакше позначилось на поетиці «Кобзаря».

У своїй творчості Шевченко ніколи не захоплювався зовнішніми ефектами, не цим вражає нас поетика «Кобзаря». Нове слово в мистецтві, його свіжість, стилістична новизна починаються з оригінального бачення світу, виняткової енергії мислення, з інтенсивності й зіркості сприймання всієї поліфонії життя. Те, що ми називаємо новаторством, корениться в самій небуденності натури художника, його здатності бачити сяйва, іншими непомічені, проникати — часом інтуїтивно — в глибини, іншим недоступні.

Шевченко природний і дужий, як правда. Муза поетова скромна, некриклива, однак вона свідома свого всежиттєвого покликання:

Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Розглядаючи поетику «Кобзаря», дослідники неодмінно підкреслюють її простоту, ясність, органічний зв'язок з народною пісенною творчістю. І це слушно: народна пісня була матір'ю Шевченкової поезії. До з'яви Шевченка український народ мав уже багатовікову культурну традицію, усну й писемну творчість, скарби літописів, багатющий фольклор з величавим епосом козацьких дум та незрівнянною красою ліричної пісні, мав, нарешті, найбільше надбання своєї національної культури — мову, таку образну, співучу, яскраво поетичну, мову, що була ніби створена для поетів.

Ознаки моральності й культурності поет вбачає в синівській пошані до минулого, до його нетлінних духовних надбань. Для Шевченка рідна історія — поле роздуму, поетичних захоплень чи гіркот, найчастіше — взірець людської мужності і героїки. Хіба могли не схвилювати уяву юного поета чуті в дитинстві від дідуся перекази про чумаків та гайдамаків, хіба могли минути безслідно для його вразливої душі знайомство з літописом Величка чи з філософськими псалмами Григорія Сковороди, що ходили у списках, лунали по корчмах, по ярмарках? Разом з багатоголоссям живого дня все це невичерпно живило Шевченкову творчість, все це входило, не могло не ввійти у світ його поезії,

Та хоч поетика «Кобзаря» багато в чому і справді виросла з фольклорної стихії, зберігши пісенну вільність, грацію, ритміко-інтонаційне розмаїття, однак неважко помітити, що порівняно з фольклором поезії «Кобзаря», надто ж твори пізнішого періоду, становлять уже нову мистецьку якість. У них з відвагою генія витворювалась нова художня картина дійсності, поставав багатобарвний світ мистецтва, в якому з дивовижним художнім тактом синтезувались безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна стихія народної міфології і надбання світової культури, чари геніїв і скарби точних знань. Такі речі міг творчо поєднати лише високоерудований художник-професіонал.

Людині властиво звикати до всього, в тім числі й до творів мистецтва. «І вражою злою кров'ю волю окропіте» — з дитинства знайомі слова, настільки знайомі, що не завжди й помічаєш художню новизну образу: адже вислів «злою кров'ю», або, скажімо, «грішний рай», «красою пренепорочно-молодою», або «учи неложними устами» не знайдеш у фольклорі, так міг сказати лише поет, що витворює свій неповторно-індивідуальний стиль. У молодості Шевченко писатиме: «Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш» — у чисто фольклорному дусі, а згодом з-під його ж пера все частіше з'являтимуться ускладнені образи книжно-важкуватих, але не менш натхненних рядків:

Прорци своїм лукавим чадам,

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчестіє, і зрада,

І криводушіє огнем

Кровавим, пламенним мечем

Нарізані на людських душах.

Шевченка не без підстав називають відкривачем нових художніх засобів і форм, вказуючи на те, як сміливо відходив він од літературних канонів, хоча навряд чи ставив собі за мету свідомо руйнувати усталені художні здобутки. Словесна гра, штучні дешеві експерименти були не для Шевченка. Вроджене чуття прекрасного, чуття гармонії підказували художникові ті шляхи, якими треба було йти, щоб, незважаючи на притиски, нормативи, продираючись крізь хащі літературних умовностей, нести людям своє свія«е, вільне, справді розкріпачене слово.

У нього з'являється не знана доти, оригінально-шевченківська композиція поем, до невпізнаний змінюються відомі раніше літературні жанри, з класичними ямбами та хореями поет поводиться зовсім вільно, його поетична метрика, різноманіття віршових розмірів ще й сьогодні приводять у захват дослідників, завдають клопоту перекладачам. Особлива мелодика, ритмічна віртуозність поезії принесли Шевченкові славу одного з наймузикальніших поетів світу. У своїй стихійній силі творця він, здається, не хотів знати ніяких перепон, зважав тільки на те, що диктувала йому його власна мистецька інтуїція, сила задуму, вогонь темпераменту. Бурхлива поетична експресія, що переповнює «Кобзар», не мирилася з будь-якими обмеженнями, зносила на своєму шляху всі загати умовностей, і все ж було б оманливим бачити в цьому лише свавільне вирування емоцій, нічим не контрольовану мистецьку стихійність. Поет всюди залишається господарем свого настрою, частковості в нього підпорядковані цілому, кожним своїм рядком «Кобзар» доповнює, вивершує мистецький світ основного задуму.

Цільність досягається не одноманіттям засобів та художніх прийомів, а якраз умінням природно, з винятковим артистизмом поєднати речі, здавалось би, віддалені одна від одної, вірогідно зблизити їх у рядках гармонійних асоціацій, зімкнути в єдиний образний лад грубий прозаїзм вислову і піднесеність заклику чи розважний тон філософського роздуму. Через випуклу поетичну деталь автор «Кобзаря» здатен відкрити глибинну суть буденного: в точності, предметності його образів, у їхній художній пластиці вгадується вихованець академії, людина вибагливих естетичних смаків. І разом з тим незаперечна Шевченкова близькість до музики; в милозвучності, в ласкавій співучості Шевченкового слова і навіть у карбованих ритмах його найсуворіших поезій увесь час бринить музикальність народної душі, у змінах інтонаційних малюнків, до яких поет раз у раз вдається навіть у межах одного твору, перед нами зримо виступає мовби самий психологічний процес творчості, досягнення гармонії.

На різних регістрах — від громовиць «Кавказу» з його стугонливим зачином до найніжнішого ліричного піаніссімо «Лілеї» чи отого «Хто се, хто се...» — все підвладне поетові, ніщо не порушує закону гармонії, закону художнього сусідства. Інтонації нібито найнесумісніші, зовсім різні своїм забарвленням, вони у «Кобзарі» часто сусідять, виникають одна з одної, переливаються одна в одну:

Отак і ви прочитайте,

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників: кого, коли.

За що розпинали!

Й одразу ж ця сувора інтонація переходить у довірливий заклик, благання:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, —

Нехай мати усміхнеться.

Заплакана мати.

Емоційна наснага Шевченкових образів, широта і вільність його асоціативного мислення, проникливо-творче використання фольклорних мотивів, образів народної символіки, предметно-реалістична міць поезій Шевченка — всі ці риси, ці поетичні гени виявились плідними і для новітньої поезії XX сторіччя. Шевченкова поетика виявилась куди складнішою від спрощених уявлень про неї, з часом вона дедалі більше знаходить точок зіткнення з сучасним мистецтвом і його художніми шуканнями.

«Кобзар» не став і ніколи не стане книгою архаїчною. Це книга, без якої й сьогодні наше духовне життя було б неповним, книга ця — з тих, що їх адресовано кожному поколінню живущих. Сучасна людина, якщо тільки вона носить у душі високі ідеали чи шукає їх, неминуче дійде духовного контакту з витвором українського генія. Шевченко справді мав силу і хист розмовляти з вічністю. Дерево його поезії виростало з національного ґрунту, але віттям своїм воно сягає тепер усіх континентів, бо творчість поетова за своїм глибинним змістом гуманістична, вселюдська. Шевченко уславив Україну по всіх світах і завдяки ж Україні, через Україну він став поетом людства.

«Кобзар» — національна святиня українського народу. В незалежній Україні Тарасове слово, сподіваємось, резонуватиме з не меншою силою, єднаючи мільйони людей для вільної праці, для достойного життя -

Колись Шевченкові було заборонено писати й малювати, його поезію намагалися глушити, замовчувати, вульгарно тлумачити. Всі заборони й каземати виявилися безсилими перед поетовим словом, перед його всепроникаючою правдою. Приклад «Кобзаря» є прикладом нездоланності художника, прикладом безсмертної природи творчого й нескореного людського духу, який з усіх випробувань неминуче виходить переможцем.

Правильно кажуть: Шевченко — це код нації, в його «Кобзарі» закодовані самі генетичні основи нашої духовності, невичерпний її потенціал. Кожен, хто, відкривши томик «Кобзаря», вживеться в буйний світ його образів, сягне в його розпечені надра, відчує: книгу цю написала людина, яка воістину вистраждала свої злети, свої одкровення, людина, яка по крутизнах життя піднеслась до вершин мудрості, на верхогір'я людського духу. Поетові з його творчих висот відкривались різні часи і народи, в «Кобзарі» мовби акумулювався духовний набуток поколінь, книга пашіє жаром визвольної боротьби. Крізь людський біль, крізь індивідуальне в ній раз у раз проступає вселюдське: біблейська далеч історії тут мудро гомонить із сьогоденням, досвід минувшини вступає в перегук із сучасним життям, з мужнім, невигубним устремлінням у майбутнє. В цьому розумінні «Кобзар» — книга невичерпна, книга на віки. Нові, прийдущі покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його у книгах древніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.

Слово вічне, слово невмируще своєю правдою, невідцвітне художньою красою — це і є «Кобзар».

Олесь Гончар