Василь Стус завжди, навіть у найтяжчі хвилини свого життя, твердо вірив, що вернеться до свого народу, як не сам, так душа його буде з рідним краєм, обізветься своїм громовим словом до братів своїх, що край його почує.
Нас вражає рідкісна трагічна неподільність поезії і долі. Біографія і самонастановлення в нього невіддільні одне від одного. Василь Стус — то є трагічна постать «чорної «доби, яка проковтнула пащами в'язниць кращих синів і доньок України. За словами І.Дзюби він належав до тих, «що за рутиною будденщини бачить трагічні бездоння незбагненного, дошукується неможливої відповіді на вічні питання і застрашений відпочатковою абсурдністю буття перед очима смерті, хоча й може дивитися в них стоїчно«[1, с4]. Василь Стус — то поет полюсу трагізму.
Відчуття трагізму до поета приходить з осмисленням життєвої позиції, з усвідомленням покликання бути поетом. Адже поет у його розумінні- це людина, що виривається із обмежень звичності і прагне утраченого і неосягненого.
Василь Стус завжди, протягом свого життя обстоював право залишатися собою, бути таким і поводитися так, як він почувається, і це із гуманістичних прагнень переходить у політичне переконання. Стус- система: підкорення чи ні. Підтримку у вирішенні цього питання, у винайденні свого місця в цьому абсурдному світі, в світі протистояння поет віднайшов у філософії екзистенціалізму. Йому від природи були близькі смисложиттєві питання провини і відповідальності вибору, місця в світі, ставлення людини до свого покликання, до смерті- це ті питання, що склали осердя проблематики екзистенціалізму. В ліриці Василя Стуса можна виділити такі основоположні принципи і проблеми, як проблема буття, проблему вибору, проблему мислячого «я», принцип перспективізму і т.д. На основі власного світопочування, духовних настанов поет у свій спосіб вибудовує цю проблематику і прагне розв'язати екзистенціальні питання.
Ведучи мову про екзистенціалізм, слід відзначити, що насамперед Василю Стусу близька ідея «трагічного стоїцизму «, як протиставлення важким умовам життя та згубному соціуму своїх внутрішніх сил, свій духовний потенціал. Трагічний стоїцизм В. Стуса в деякій мірі є генетичний, з огляду на історичний досвід нації, глибоко ним осмислюваний і пережитий особисто. «Мій шлях- моя радість! «- так сформулював в одному із листів свій вибір поет. Він людина духовно нескорена, а тому і віддає перевагу свободі внутрішній, свідомо обираючи життя за гратами, визначивши свій стан як «тривання на межі«. Він яскраво відбитий у збірці «Палімпсести «.
Для поезії В.Стуса характерною є пов'язаність її з «філософією існування«- з пошуками і пізнанням людської особистості як індивіду, а отже з філософією екзистенціалізму. «Занурення«в самого себе, спроба якнайглибше пізнати навколишній світ через власні почуття було одним з головних завдань Стуса -митця. Темі осмислення власного «я«присвячений вірш «Цей біль — як алкоголь агоній…». На думку поета, кожен повинен, збагнувши самого себе, пізнавати життя, шукати своє місце в світі, відповідно до того, чого воліє душа.
Загалом здобутки поета на шляху розв'язання екзистенціальних питань можуть бути охарактеризовані словами М. Хайдеггера: «Стати тим, хто ти є». І ця позиція Василя Стуса чітко окреслена в поезії «Мені зоря сіяла нині вранці»
Жити — то не є долання меж,
А навикання і самособоюнаповнення.
В «самособоюнаповненні«— суть стусівського екзистенкціалістського світовідчування. Його «самособоюнаповнення«націлене було на самопізнання, самовдосконалення себе як духовної субстанції. Початки цього процесу намічені поетом вже в «Зимових деревах «та «Веселому цвинтарі«.
Буттєва для Стуса філософія екзистенціалізму допомогла йому витримати ідеологічний терор, бути «в стані постійної душевної (світової) гармонії «[2, с.239], і подолати шлях на поетичну Голгофу, на яку він сходив і на якій він замірився прикувати себе на хресті скорботи і жертовності.
Дзюба І. Різьбяр власногодуху // Стус В.С. Під тягарем хреста.— Львів: Каменяр, 1991.— 159 с.
Стус В. С. Вікна в позапростір.— К.: Веселка, 1992.— 262 с.
Стус Д. Життя і творчість Василя Стуса.— К.: Фотовідеосервіс, 1992.— 86 с.
Хайдеггер М. Время и бытие.— М., 1993.— 447 с.