Незайвим було б і хоч побіжно зазирнути у розділ «Семантика людських імен». Адже функції власного імені в різні часи у різних суспільствах відрізнялися. У давніх народів ім'я давалося не лише для того, щоб виокремити людину із племені чи роду, була ще й магічна функція: а) залякати злого духа гордим іменем предка-тотема (звідси імена Вольф, Вук — «вовк» і подібні); б) зробити так, щоб зла сила оминула дитину, ніби вже й так «скривджену» (Едуард — «чортовий перелаз»). До того ж, різними є шляхи, якими приходять у нашу мову імена з чужих культур. Певно, зовсім небагато батьків, називаючи свою доньку Клавдією, знають, що у перекладі з латини це значить «кульгава». Річ у тім, що структура латинського власного офіційного імені була також трикомпонентна: власне ім'я, родове ім'я, прізвисько (як правило, за характерною ознакою представників роду). Клавдій — кульгавий, Назон — носатий, Ціцерон — горох, Катулл — кошеня. Жінки у Римі не мали власного імені — лише родове із певним індексом для зручності: Клавдія Пріма, Секунда (Перша, Друга) або ж Майор, Мінор (Старша, Менша).
Етимологія деяких антропонімів іще складніша. Так, в останні роки чимало малих Галинок потерпають від того, що нерозважливі однолітки дражнять їх «Галіна Бланка». Справді, це той латинський іменник, але смислове навантаження його зовсім інакше.
Gallus, і (m) лат.— півень; gallina, ae (f) –курка. Римська імперія, розширюючи свої кордони на Захід, зіткнулася з іншими, менш розвинутими, але самобутніми культурами. На території сучасної Франції мешкали племена, які ще у ті часи ретельно дбали про свій зовнішній вигляд і були великими чепурунами: чоловіки полюбляли прикрашати свої голови пір'ям із півнячого хвоста. Цей звичай, як і інший — носити штани, спочатку дуже потішав римських завойовників. Вони дали місцевим жителям глузливе прізвисько «галли»- півні. Представники підкорених народів — слуги, раби часто отримували ім'я за походженням: Спартак — родом зі Спарти, Галліна — жителька Галлії, жінка із племені галлів (а зовсім не курка!).
Ще раз нагадаємо, що ім'я по батькові має гармоніювати із власним іменем та прізвищем як фонетично, так і стилічно. У післявоєнні роки дитячі будинки були переповнені дітьми, які нічого не могли сказати ні про своїх батьків, ні про своє ім'я та прізвище. Нерідко таким дітям записували новостворені прізвища: Правденко, Горносталь, Переможний, Большевиков.
Інколи ім'я чи прізвище із певних причин зазнає деформації, що може спричинити чималі проблеми у носіїв та їх прямих нащадків. Із творів класиків нам відома халепа, у яку потрапив Мартин Боруля, що бажав вибитися у дворяни, але через одну букву в прізвищі не зміг; потуги Мини Мазайла, який будь-що хотів відхреститися від свого роду. На жаль, у реальному житті недбалість та неграмотність чиновників — далеко не рідкість. Це можна прослідкувати навіть на прикладі однієї сім'ї: рід моєї мами (Стояни) ведеться із Болгарії, до 1873 р. в актових книгах с. Стецівки прізвище записувалося правильно, після цього року писар, певне вирішив внести корективи, щоб якось наблизити болгарське прізвище до українського звучання, і переправив на Постоян. Загалом, особливої шкоди від цього не сталося, у всякому разі, сімейних переказів про це немає. Навіть навпаки: тепер, якщо зустрічаєш людину на прізвище Постоян, можна бути точно впевненим, що вона — із нашого роду, оскільки таке прізвище має лише наша рідня. Але не всяка чиновницька недбалість сходить так гладко. Моєму дідусеві в новій книжці ім'я по батькові записали замість Остапович — Євстафієвич (рос.) — це не співпадало з паспортними даними, і дідусеві коштувало значних зусиль отримати свою пенсію. Моя сестра, вийшовши заміж, взяла прізвище чоловіка, подала заяву у відділ кадрів. У бухгалтерії не розібралися вчасно, в результаті викладач Лисенко (звідки вона взялася?) не отримала ні копійки, а викладач із прізвищем Шевченко також не отримала нічого, оскільки там уже «не числилася».
Навіть при побіжному огляді ономастичної проблематики неважко зауважити, що у кожного народу існує свій варіант ономастичної системи: певне коло лексем — власних імен (укр. Оксана, фр.Франсуаза, рос. Дар'я): фонетика (пор. укр. Микола, фр. Ніколь, італ. Мікеле, укр. Йосип, фр. Джозеф, італ. Джузеппе); морфологія (пестливі форми імен: укр. Леночка, Ярославчик, ісп. Бетіто, Лаурита, рос. Катюша, Наташенька); синтаксис (власні назви: укр. село Мала Березянка, Муровані Курилівці, англ.м. Statford –on-Avon, ісп. м. Rio-de-Janeiro та ін.).
Специфіка ономастичної системи багатьох народів настільки яскрава, що почувши ім'я людини, часто можна без особливих зусиль здогадатися, до якого народу належить ця особа. Оленников Федот Сидорович — звичайно, росіянин, Шевченко Оксана Опанасівна — українка, Мішель де Ланже — француз. Але інколи можна і помилитися: чорнява дівчина на ім'я Дукашвілі Юлія Гурамівна — не грузинка, а українка, про що свідчить відповідний запис у паспорті — діти батьків, що належать до різних народів, самостійно обирають національність.
А от українці Західної діаспори часто мають подвійні прізвища та імена: власне українські та англійські. Але такі відповідники не завжди тотожні. Особливо це стосується імен. Першим, рідномовним варіантом, носії користуються у своєму етнічному середовищі, другим — в англомовному спілкуванні: Ярослав-Джері, Іван-Джон, Олена-Гелена, Одарка-Дороті. Поширеним є давати імена, які первісно не належать до антропонімічного кола: Журавка, Калина, Квітка (відома співачка Квітка Цісик).
У прізвищах діаспори наявні фонетичні зміни. Пояснюється це тим, що деякі звуки в українських прізвищах не завжди можна адекватно передати на письмі за допомогою англійської чи французької абетки, а то й просто вимовити неукраїномовній людині: Орлик — [орлі], Береговий — [берговуa]. Трапляються поодинокі випадки механічного перекладу українських прізвищ англійською: Білоголовенко — Whitehead, Довгоручко — Longarm, Сухотеплий — Drywarm Рідше фіксуються явища англійських антропонімів-новоутворень на українській основі типу Fedson < Федьків, Polisjaman < Поліщук.