Діалектне мовлення сприймається нині вже не як відступ від літературної норми, а як рівноправний вияв національного мовлення, мовотворчий і комунікативний потенціал якого значний. У зв'язку з цим у нових мовно-культурних умовах кінця ХХ — початку ХХІ століття відроджується традиція «олітературнення» діалектів, коли діалектне мовлення піддається літературній обробці. Це найвідчутніше в стилі художньої літератури, у публіцистиці. Спостереження показують, що місце, функції і значення окремих елементів місцевого мовлення у творах різних авторів мають свої особливості: а) ширше використання діалектних основ різних говірок сучасними письменниками (В.Шевчук, П.Мідянка) можна розглядати як спробу збагачення літературної мови за рахунок доцільно дібраних діалектизмів; б) сучасні літературні обробки говорів (гуцульський — М.Влад, С.Пушик; середньополіський — М.Никончук; слобожанський — П.Біливода) засвідчують, що комунікативні системи говірок мають стійку традицію використання, відображену у місцевих варіантах народних казок, прислів'їв, загадок.

Виражальні можливості діалектного мовлення ще треба вивчати. У цьому контексті заслуговують на увагу прагнення культурних діячів мову своєї етнічної єдності піднести на рівень літературної. Маємо на увазі видання «Лемківської сторінки» в польських газетах, вимогу забезпечити викладання всіх шкільних предметів місцевою мовою у деяких регіонах Білорусії.

Не вдаючись до оцінки цих та інших явищ, які виявилися в період національного відродження, звернемо увагу на діалектні явища, вживані у творах художньої літератури з метою надання більшої точності, достовірності описуваним подіям, явищам, предметам побуту тощо.

Доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Житомирського педуніверситету, дослідник живого народного мовлення, Микола Никончук у своїх поезіях використовує діалектизми для зображення побуту жителів Середнього Полісся, при описі картин природи рідного краю. У вірші «Полісся» поет часто вживає діалектизми, які надають твору поліського колориту й предковічної краси (старання — жнива; дуброва — діброва; лядо — дерево і т. ін.). Нерідко слова-діалектизми у творах М.Никончука стають назвами окремих віршів, збірок, бо мають символічне значення. Наприклад, незгаркамінь — камінь, з якого робили селянські печі — протиставляється коштовностям і символізує вічність людського буття, духу, української мови.

Особливість стильової манери Степана Пушика можна визначити так: вміле використання надбань народного мовлення, завдяки цьому створення картин-образів, подій, неначе списаних з натури, а значить близьких і рідних непересічному жителеві Карпат. Показовою в цьому плані є поема «Косовський базар». Автор вдало вплітає в тканину твору слова-діалектизми, властиві й зрозумілі лише гуцулам (вуйко — дядько, батьків брат; кептар — верхній хутряний одяг без рукавів; бануш — страва; кобіта — тітка і т. ін.).

Журналіст Петро Шевченко (письменницький псевдонім — Петро Біливода) використовував у своїх творах діалектизми для зображення життя людей та опису навколишньої дійсності Східної Слобожанщини. Функціонально активними в поезіях Біливоди є фонетичні діалектні варіанти слів (возьму — візьму, четирнадцять — чотирнадцять і т. ін.). Деякі поезії П.Біливоди написані виключно народною мовою, що дає змогу говорити про значний духовний і поетичний потенціал живого мовлення й розглядати діалектне мовлення як повноцінний засіб спілкування, випробуваний століттями.

Таким чином, останнім часом діалектизми використовуються у творах художньої літератури набагато частіше, ніж будь-коли. Це пояснюється тим, що останнє десятиліття в українській мові пройшло в річищі освоєння, легалізації тих виявів природної різноманітності, яку намагалися не помічати, пропагуючи монолітність, безваріантність.