Стаття - "За обрієм слова..." (Штрих до портрета Михайла Шевченка як мовної особистості)

Література рідного краю

О. Семеног,

доктор педагогічних наук Київ

 

Літературна Кролевеччина щедра на таланти. Саме вона подарувала Україні Миколу Лукаша, поета і перекладача зі світовим ім'ям, письменника Панаса Кочуру, поета Пилипа Рудя. Далеко за кордоном живуть письменники діаспори Віра Смерека, Григорій Сірик, Олекса Грищенко. На Великого Спаса, коли "на костурах крокував післявоєнний голодний час", у селі Обтовому 19 серпня 1947 року в багатодітній родині Шевченків спалахнула зірочка майбутнього поета Михайла Васильовича Шевченка. Ознайомлення з культурною спадщиною Кролевеччини, багатогранною творчістю місцевих письменників, і зокрема творчістю відомого українського поета Михайла Васильовича Шевченка в курсі літературного краєзнавства, народознавства, стилістики, лінгвістичного аналізу художнього тексту, як показує досвід, сприяє розвитку літературної, дослідницької компетенції майбутнього вчи-теля-словесника. А семантико-функціональний аналіз мовних засобів створення художнього тексту розвиває уміння текстосприйняття, текстоосмислення, "стимулює" власний письменницький почерк. Розгляд особливостей мовного стилю літератора зактуалізовує потребу студента-філолога уважно, осмислено, з нотатками на полях читати художній текст: заглиблюватися у внутрішній світ поезій, у слово як своєрідну скарбницю культурних, духовних, естетичних цінностей, з'ясовувати особливості художніх засобів, місце художнього твору у спадщині письменника, літературному житті епохи.

Ураховуючи завдання історико-літературних, мовних, народознавчих курсів, окреслимо основні чинники формування мовної особистості М.Шевченка, з'ясуємо роль і функціональне навантаження деяких мовних засобів його творів. Джерельною базою слугують поезії М.Шевченка, спогади вдячних сучасників про талановитого поета і колегу.

Дослідники наголошують: не можна пізнати людину, не пізнавши її мову. Не можна пізнати і мову, не звернувшись до її носія як мовної особистості, тобто, особистості, "що виражена в мові (текстах) і через мову, реконструйована в основних своїх рисах на базі мовних засобів, і акумулює в собі психічний, соціальний, культурний, етичний та інші компоненти, відображені через її мову" (Ю. Караулов). Генетичну основу мовної особистості складають національно-культурні традиції, мовна свідомість і самосвідомість, соціальні, соціолінгвістичні, психологічні характеристики мовного колективу, національний характер, інтелектуальна здібність породжувати нові знання на основі накопичених тощо.

Ці характеристики вповні можна віднести до мовної особистості М.Шевченка. Думаємо, що є підстави вважати: світлицею моральних чеснот, школою праці, плекальницею мовної культури була сім'я поета. У родині, де, крім Михайлика, зростали брат і дві сестри, добре розуміли, як тяжко дістається хліб, знали, що таке лихо і радість. З ранніх літ у кожного з дітей батьки виховували спрагу до праці, а звідси — й життєву стійкість, привчали вдумливо ставитися до кожного слова, до коректності, стриманості, зваженості у висловлюваннях, виховували пошану до думки іншої людини, розвивали виразність, ясність і точність мовлення.

В рідній мові за честь

виділятись у чесному слові...

Із словом правди високим кожен з вас виростає у мужа.

Глибоко поважали в селі батька Василя Івановича, котрий шанував своє пракоріння і вчив жити по совісті. Героїнею "хатнього космосу" вважали маму Марію Прокопівну. Вона завжди піклувалася, щоб односельчани не називали її дітей "лінюхами" і "бешкетниками". Якби могла, то небо й сонце прихилила б до них. "Слово від Бога, від мами душа", — напише пізніше Михайло Васильович. Він завжди пам'ятатиме силу материнської пісні, яка

розбудить до світу.

До світу, до світу.

Отак, як будила побачити цвіту,

Найпершого цвіту.

Таємничі, захоплюючі краєвиди Обтового чарували дитячу душу своєю красою, виколисували допитливий розум Михайлика. Саме це дивовижне лоно дало перші пагони поезії. Літній свіжий аромат скошеного сіна, синьооких волошок і привітних ромашок, пахучих яблук і картоплі, "м'ятно-вечорові" пахощі рідного села поет влучно відобразить у "Думі на завтра".

Обтове!

В тайній абетці імен

Десь ти стоїш у рядах непомітних..

В літі — в волошках.

В ромашках у квітні.

Йди — пересвідчись, хто віри не йме.

В липні, ой, жита ж того — урожай!

Солодко в яблуках стогнеш у серпні...

Вересень: в надрах моїх картопель

Осінь зігріє боки соковиті...

В жовтні — жоржини,

прецарственні квіти.

В зиму доносить тепло конопель...

Ф. Польовий згадував: "Михайло, ... починаючи з босоногого дитинства, самотужки пробивався через куряву обтовських доріг до ... самоствердження і правди...". На цих життєвих дорогах дивовижно спліталися молодеча відвага, вміння "при потребі і виорати, і засіяти, зібрати врожай, і на духмяну паляницю покликати друзів велике прагнення "нести світло рідного слова в душ людські", зростати духовно разом з рідним словом.

Обрій слова!

Скільки щирих і жорстоких таємниць

Далина твоя плекає голубина,

Щоб мужніли ми. ніжніли, і росли,

І любили!

Розуміючи, яка професія очікувана в селі, в Полтавському сільськогосподарському інституті Михайло Шевченко здобував фах зоотехніка. Однак величезне прагнення до журналістики, до письменницької роботи внесло корективи в майбутню професійну долю. Авторитету Михайло Васильович набув у журналістських колах: спочатку працював у Новосанжарівській районній газеті "Червоний прапор", потім завідував відділом літератури та мистецтва обласної молодіжної газети "Комсомолець Полтавщини", керував відділом культури всеукраїнської газети "Молодь України". І скрізь "шліфував" поетичне слово. Колега по перу, Василь Плющ опише цей час так: "...Слово, заронене в душу як зернятко в ріллю, від батьківських джерел, бурхливо проростає, визріває і вибухає на газетних шпальтах гострими й актуальними статтями, репортажами. Скоро йому стає тісно в рамках газетних жанрів і все наболіле, пекуче лягає на папір поетичними рядками...".

Прихід Михайла Шевченка в літературу привітав Олесь Гончар, із симпатією і прихильністю ставився до нього Віктор Астаф'єв, рідну душу вбачав у ньому Григір Тютюнник. Глибоко поважав його істинно козацький характер Борис Олійник. Іван Бокий узагальнив думки колег по перу: "Михайло йде разом з народом у його злетах, злиднях і лихолітті, як і личить синові цього народу". Високим визнанням поетичної творчості митця стало прийняття його в 1977 році до Національної Спілки письменників України (СПУ): тривалий час Михайло Васильович працював секретарем СПУ, керував Літературним фондом СПУ.

Цінність понад двадцяти поетичних збірок М.Шевченка ("В отчому краї" (1981), "Один прощальний поклик журавля" (1989), "Молитва для двох" (1997), Все відходить назавжди" (2002) та ін.; більшість з них відзначені преміями, перекладені німецькою, польською, угорською, болгарською, словацькою, білоруською, монгольською мовами) — у зверненні до вічних людських цінностей: Любові, Істини, Добра, Людяності. Основою ж поетичної творчості митця є тема любові до України, хвилювання за її долю. Його "поезія — не стільки квіти розуму, ... це більше крик душі". Кожний вірш — це гордість за рідне село, рідний край і водночас гострий біль за духовне зубожіння молоді, неувагу до культурної спадщини, руйнування природи. Це постійне шукання відповіді на питання: у чому ж призначення Людини на Землі? Кожний образ, чи то односельців, чи визначних осіб поет творить скрупульозно і філігранно, "обточуючи" кожну деталь, кожну рисочку. Мовнокомунікативні інтенції репрезентовані в різноманітних художньо-зображальних засобах, влучних крилатих висловах, спонукальній модальності синтаксичних одиниць.

До написаного ставився надзвичайно відповідально. Накладало відбиток і те, що мав спільне прізвище з видатним українським поетом Тарасом Шевченком. Часто Михайла Васильовича запитували, чи не важко йому нести Шевченкову ношу, маючи на увазі одне прізвище з Кобзарем?". А скептики зауважували: "Треба бути дуже відчайдушним хлопцем, щоб з таким прізвищем почати писати вірші...". На закиди поет влучно відповів у вірші "І викупи із рабства власних душ":

Ми всі в душі потроху від Шевченка.

Нехай дрібні, нехай собі маленькі.

Але за ним-то й тягнемось увись.

М. Шевченко дійсно багато взяв від геніального однофамільця, але насамперед "духовний вибір і робочу потугу", — писав близький друг і колега Іван Бокий. Його душевна і творча щедрість зігрівала величезне коло людей.

Саме завдяки невгасимій енергії Михайла Васильовича Шевченка і його побратимів стало традиційним Міжнародне Шевченківське свято "В сім'ї вольній, новій", яке яскравим смолоскипом спалахувало в різних містах України. Ліричний щоденник цього свята майстер красного письменства представив у збірках "Перед горою Чернечою" та "Останній теплохід мого тисячоліття" (2000). У баладах, поемах, віршах-молитвах, диптихах глибоко осмислював сторінки історії і суть життя нинішнього, безперервний зв'язок між поколінням, невмирущий дух українського народу і надзвичайну відповідальність за його долю. Описував магічну силу впливу на формування особистості Чернечої гори, Холодного Яру, Хортиці, наголошував на цінності таких моральних якостей, як любов до Вітчизни і праці, чесність, правдивість, скромність, гідність, сила волі, почуття людської гідності та дружби.

Ми — народ великий! Нас не жменька.

Воля виростає з наших крес.

По рядку — зростаймо до Шевченка.

По строфі — здіймаймось до небес!

Потужний емоційний заряд несе в собі громадянська лірика поета. Ліричний герой М.Шевченка — наш сучасник. Він розмірковує про вічні людські цінності, втративши які, втратимо й націю. Йому болить, що "народ не вміє шанувати волі", що в людському "храмі поросла лобода", що "наша вітчизна ... од родоводу і до сповитка продана вся з молотка" і вірить, що "прийде наш час". Це біль людини, якій болить доля України не тільки сьогоденної, а й вікової: "Україно! Чи замало Трої?..". І коли поет застерігає від спроби "у захваті свій час перебрести", то це слово до нас — сучасників: уроки історії вчать, що не можна відкладати "творення держави і себе на майбутнє".

Найяскравішою ознакою філософської лірики Михайла Шевченка є її афористичність. Використовуючи відомий античний сюжет, поет викриває чимало людських законів, за якими ми живемо і сьогодні.

До Вкраїни

Одступають сонячні балади

На свої запльовані шляхи

Час такий — вожді наїлись влади,

А народ голодний — то лихий.

І його сини-котигорошки,

Чобітьми розчавлюючи вірш,

Розтягли пошарпані гармошки,

Шапки перекинувши під гріш.

Під бравурні, під козацькі марші,

Під купонний шелест у шапках

Впізнають вітчизну діти наші

Із новим знаменом у руках.

Я з надії й відчаю одлитий,

Збитий сам із гніву і молінь,

Вперше повертаюсь до молитви,

Зроду не ламаючи колін.

Україно! Чи замало Трої,

Чи коня не знайдеш... під сідло,

Що отак завжди були герої

І ніколи правди не було?

Чи твої сини такі ж лукаві,

І, мов греки, в'їхали у град,

Щоб тільки у жиру і славі

Провести омріяний парад?

І гуде історія підземно,

І гряде історія вгорі,

І сидить Вкраїни чорний демон

Верхи на золоченій зорі.

І дитя помітило ізмалу,

Виросши собі не по роках:

Україна шапки не зламала —

Перевернуту... несе в руках.

І все ж ми піднесем свої знамена,

Зламавши древка тим, що відбули

В ногах таки свого ж Карфагена

Постанемо, воскреслі із золи.

Вкраїнонько моя мільйоннолиця,

Мільйоннодуша діво молода,

Не дай нам гріховодити й молиться,

І гнути, і коритися не дай!

Не дай купити ближніх на любові,

Не дай продати дальніх за бариш.

Не дай нам заблудитися у славі,

Не дай нам, Карфагене, бо згориш!

Не дай нам заблукатись у параді,

У захваті свій час перебрести,

Ну хтось же в світі знайде шлях до правди?

Вкраїнонько, це будеш саме ти!

Сама собі не заламавши руки

Й синам своїм не скручуючи теж...

З глибин, з надій, з могил своїх і муки,

Зоринонько, Вкраїнонько... грядеш!

Перед нами справжній поет, який не відділяє себе від народу й не побоїться сказати народові правду про нього, якою б гіркою вона б не була.

І все-таки, ми люди для майданів ...

Ми, все-таки, не клоуни. Ми — люди!

Награлись і досить. Треба жить!

Поет не сприймає ні соціальної апатії, ні безнадії: "І в хваленім нашім краї, Де вита Шевченків дух, Владарює хата скраю, Підло вдягнута в кожух".

Михайло Шевченко пише про українське село в усій його ментально-історичній цілісності, пише про непрості стежки становлення українства сьогодні. Гіркота в поета від побаченого в рідному селі, де "баби хворіють, а діди вмирають", де "ще є гніздо, але нема лелеки". У творах прослідковується органічне поєднання художніх, публіцистичних елементів з філософським і ліричним струменем образності численних метафор, епітетів, порівнянь. Таке розмаїття відображене у прозорості і змістовності думок, в їх логічній послідовності, смисловому навантаженні, проблемності. Енергія думки втілюється в енергії слова.

Наш час

Час спекуляцій.

Час дворуш.

Час продажу дешевих душ.

Час, мов зміюка, витіка,

Пустивши матір з молотка.

Час пре,

немов гладкий удав,

Коли останнього продав.

Час, у якому затиха

Усе, немов після гріха.

Час, котрий люто стереже

Все непідвладне, як чуже.

Час дурнів, блазнів,

зради, мору,

Час наклепу і поговору.

Час розпаду — мов час чуми.

І в цьому часі знову — ми!

Але мудріші на епоху.

Вже навіть мислимо потроху.

Хоч барабан гримить, гуде

Й чужі лупашать

втулумбаси,

Ми думаєм, куди веде

І хто —під гаслами Тараса?

О, непростий, могутній час.

Він насмерть б'є.

Та й учить нас!

Потужний струмінь інтенсивного ствердження або заперечення, спонукання до дії в авторський текст роздумів привносять часові форми дієслів, які відображають нюанси ставлення до зображуваного, сприяють динаміці подій і думок. Різнобарвно представлено виражальний потенціал синтаксису. Різноманітні синтаксичні структури експресивно і психологічно увиразнюють текст, роблять його динамічним, інформаційно наповненим, спонукають читача до діалогу з автором. Співець

Прийшов уночі і присів на стілець:

— Давай, зізнавайся, співець-молодець, Де бралося слово, де рвалась душа, Допоки зажив із рядка бариша?

— А слово — від Бога, від мами душа, Для зв'язки у вітру просив кунтуша, Нічого свого, лиш зажера-огонь Зривався на слово із серця мого.

— Що в Бога не вірю, ти відаєш сам. Про матір для мене — пусті словеса.

І вітру не знаю — хай котиться в тьму, А серце я вирву — з собою візьму. Ішов він по світу, а серця огонь Голодний — палив, пожиравши його. Він вгору возносивсь і падав униз — На попіл зотлів. Попіл — вітер розніс. Тут би легенді логічний кінець, А як же без серця лишився співець?

Прагнення возвеличити красивих душею земляків-умільців, прославити малу батьківщину, об'єднати молодь і старше покоління спонукало відомого поета заснувати Сумське і Кролевецьке земляцтва, а з 1994 року очолити оргкомітет "Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю "Кролевецькі рушники", який щорічно восени відбувається у столиці рушників — місті Кролевці. Понад десятиріччя фестиваль демонструє і високу поезію, і пісню, і гончарні вироби, і вишиванки, і, звичайно ж, незрівнянні у своїй величі і красі рушники, що розцвітають всіма барвами від старовинних до осучаснених. На гостину до кролевчан приїздять прославлені митці, відомі державні діячі, серед яких — Дмитро Гнатюк, Василь Кремень, Дмитро Білоус, Валентина Степова, Юрій Рожков, Євдокія Колесник, Лідія Михайленко, квартет "Гетьман", вокальне тріо "Пісенне джерело", народний гурт "Явір".

Урочисте відкриття заходу відбувається біля пам'ятника Тарасу Шевченку. Візитною карткою фестивалю, гімном древнього і вічно юного міста є пісня на слова Михайла Шевченка "Кролевецькі рушники".

Кролевецькі рушники

Слова М. Шевченка

Музика Ю. Рожкова

На білім полотні

І біль, і туга, й радість,

І вибита сльоза,

і виткані пісні, Любов, любов, любов... Немає тільки зради — На білім полотні,

білім полотні. І ключами журавлиними, Легко пущені з руки, В небесах над Україною Кролевецькі рушники. Пройдеш —

земель чужих, Небес чужих побачиш. Та стежка рушником Поманить — і збагнеш, Як мама зустріча, Пригорнеться й заплаче — Тоді лише й живеш,

тоді лише й живеш. Із надіями, тривогами, через далі і роки, Пролягли у світ дорогами Кролевецькі рушники. Приб'є тебе печаль, Зламає сіра втома, Лиш пам'ять розбуди —

розвіються жалі. Де б не заблукав, Верта тебе додому — І в небі журавель,

і стежка на землі. І стежками журавлиними, Легко пущені з руки, В небесах над Україною Кролевецькі рушники.

Михайло Шевченко зачарований особливою красою кролевецького тканого рушника. Віддаючи данину урочистості й ошатності, такі рушники називали навіть королівськими. Поету добре знайомі монументальні геометричні орнаменти, переважно в червоних кольорах, зображення одно-, триярусних бань церков з хрестами, геометричні жіночі фігури — великі богині, берегині, або чаші, і, звичайно, геометризовані птахи, ромби, зірки, зигзагоподібні і прямі лінії тощо. Кролевецькі рушники були відомі не тільки на вітчизняному ринку, а й славилися на паризькому, бельгійському ярмарках та виставлялися для показу за океаном — у Монреалі, Осаці, Лос-Анджелесі. Шириною такі рушники були від 50 см до 65, а довжиною від 3 до 5, 5-6 м. Сьогодні майстрині різних районів Сумської області вишивають рушник-оберіг "Сумщина — писанковий край". Посередині рушника символ Сум — сонечко-ромашка, а пелюстки її — це районні центри Сумщини.

Вірші поета освячені любов'ю до рушникової землі, на якій народився, любов'ю до Жінки-Матері, Жінки-Коханої, Жінки-Таємниці, молитовним звертанням до вип-леканого тисячолітніми коренями Українського Слова. Його глибоко філософські за змістом поезії нагадують: саме рідне слово — яскраве, образне, висококультурне — виховує ціннісне бачення світу, формує національну психологію, характер, світобачення особистості. Без мовного зв'язку з рідним народом немає повноцінного національно-духовного життя й самовияву особистості.

До мови. Молитва

Вона одна у нас така,

Як вірна шабля у Сірка,

І як надія у Богдана,

Як віри праведна рука...

І серця, і небес дістане.

Одна вона у нас така —

Уся співуча і дзвінка,

Уся плакуча і гримуча,

Хоч без ... лаврового вінка.

...Не одцурайсь моєї мови

Ні в тихі дні,

ні в дні відступно мовчазні,

коли стоїш на крутизні

Один,

чолом сягнувши птаха,

Й холодний вітер попід пахви

Бере і забиває дих,

Щоб ти скорився і притих.

"Не одцурайсь, мій сину, мови,

У тебе іншої нема.

Ти плоть і дух — одне-єдине

Зі словом батьківським — Людина,

Без нього — просто плоть німа,

Без мови в світі нас нема".

Рядки вірша засвідчують: перед нами особистість, душа якої болить за примітивний словник, незграбні, обірвані синтаксичні конструкції, надмірні інтер'єктиви молоді. Митець прагне пробудити у читачів мислителів, художників, поетів, які здатні бачити барви, звуки тексту, розуміти світ українського слова.

Поезія Михайла Шевченка — чесна й мужня, — справедливо наголошують колеги. Здається, традиційна, але й водночас новаторська за змістом, за наповненням філософською енергією думки і почуття, за багатозначністю слова. Таку поезію важливо читати серцем. Ці рядки рефреном проходили через виступи студентів і викладачів Глухівського державного педагогічного університету на творчій зустрічі з відомим по-етом-земляком, що відбулася кілька років тому. У читальному залі бібліотеки понад три години тривав своєрідний майстер-клас. Письменник щедро ділився власним досвідом роботи над текстом твору, пояснював, як досягає краси слова, як підтримує напругу, стимулює у читачів роботу уяви, читає "самого себе". Такі зустрічі, як показує досвід, стимулюють розвиток творчих здібностей майбутніх учителів-словесників, а головне, виховують повагу до рідного українського слова і рідної культури.