Велике бачиться на відстані. Письменник Іван Григурко дуже любив Херсон, але подекуди просто задихався, змушений писати виступи секретарям парткомів, комсомольським ватажкам, передовикам виробництва. Між тим у Москві вийшов його роман «Канал», за яким кіностудія імені Довженка зняла фільм. 25 лютого «непровінційному» письменнику Івану Григурку виповнилося б 65 років

Запахло грозою Суботнього жовтневого дня 1973 року відразу дві неприємні звістки звалилися на Івана Григурка. Знайомий київський письменник зателефонував йому у Миколаїв і сповістив, що політбійці ідеологічного відділу ЦК Компартії готують «побиття» молодшої прогресивної хвилі письменників. Серед них значився і Григурко. Порада: треба захищатися. Віталій Коротич, наприклад, терміново подався на Далекий Схід – не за «поетичним туманом», а писати нариси для журналу «Огонёк».

Іван Григурко сподівався, що загрозу від нього відверне публікація роману «Канал» у Москві. Письменник якраз вів інтенсивну роботу (правка, вичитка) з редакторкою Гремицькою з журналу «Молодая гвардия» і перекладачем Власовим. Появу роману в журналі міг перекреслити прикрий випадок. Про нього Іван дізнався з другої звістки, яку одержав того ж дня. У листі Іван написав мені: «Цікава ситуація склалася у мене з Москвою. У листі до перекладача, коментуючи доречні й сумнівні поправки, я жартівливо назвав Гремицьку Гробницькою. Перекладач, дурень, переадресував мого листа самій Гремицькій, а ще, крім того, написав протест у видавництво, де ще окремо вказав, що автор настільки не згоден з редактурою, що Гремицьку назвав Гробницькою... Сьогодні я написав їй листа і вибачився. Але тепер не знаю, як вона і видавництво прореагують на "Гробницьку". Можуть оголосити мене хамом і припинити зі мною стосунки».

Москва – не Київ. У білокам'яній керувалися здоровим глуздом. Роман «Канал» побачив світ у номерах журналу «Молодая гвардия» (1974 рік). Цей успіх розвіяв хмари над Іваном Григурком. А «Канал» продовжив переможний шлях до читачів. Його надрукував білоруський журнал «Полымя». Першими читачами «Каналу» за кордоном стали болгари. У Німецькій Демократичній Республіці повість «Путина» Григурка надрукував журнал «Зінн унд Форм»(«Думка і форма»). Загалом «Канал» видали тиражем понад 750 тисяч примірників! Кіностудія імені Довженка зняла фільм «Канал» (1976), у якому грали відомі актори Іван Миколайчук, Анатолій Переверзєв. Постановку фільму здійснив режисер Володимир Бортко – син нашої землячки з Великої Олександрівки артистки Марини Захарченко, що стала згодом дружиною Олександра Корнійчука. Бортко – відомий російський режисер, він зняв «Мастера и Маргариту», а зараз працює над «Тарасом Бульбою». А Іван Григурко незабаром став лауреатом республіканської премії імені Островського.

ЗНОВУ НА ХЕРСОНЩИНІ «Я в "Ленінський прапор" прийшов у вересні 1967-го. Ти, пам'ятаю, приїхав з Києва, з якогось семінару в патріотичній уніформі. Отоді все почалось», – згадував у листі Іван Григурко у грудні 1975-го.

«Я читав твій репортаж "Тієї ночі під Рибальчим". Чудова річ», – такими були його перші слова під час нашого знайомства.

Невдовзі він привіз репортаж з рисових жнив у Скадовському районі. Потім було спільне відрядження на Каховський плацдарм: підготувати публікацію до відкриття пам'ятника «Легендарна тачанка» (27 жовтня 1967 року). Писали в редакції у вихідні. На творчій хвилі підготували нешаблонно матеріали на газетний розворот: «Каховський епос, жовтень, 1967 (фрагменти)». Іван написав статті «А спогади, як громовиць відлуння», і «Гаптує осінь стежки до щастя», Володимир Куликівський подав вірш «Реквієм» пам'яті 19-річного каховчанина Героя Радянського Союзу Івана Зюзя, взяли уривок з поеми Юрія Сагайдака «Червоний начдив» про командира Петра Солодухіна... Радість наша була передчасною. Редактор повернув нам добірку: «Не піде». Ці слова різонули нас «по-живому».

— Підемо в обком комсомолу, – сказав я Іванові.

Очевидно, припускаю, редактора налякала позаштампова форма матеріалів без підписів секретарів парткомів, комсомольських ватажків, передовиків. Натомість у кінці добірки були наші прізвища.

Розмова з секретарем обкому Олександром Трибушним тривала хвилин десять. Я його знав ще й як ліричного поета, однак він був скромний і віршів не друкував. З ним познайомився, коли ще працював у «районці» далеко від Херсона. «Друкувати» – таким був вердикт секретаря обкому.

Щоб відсвяткувати наш творчий успіх, відпочити від суєти, я запросив Івана погостювати у моїх родичів у Золотій Балці. Ми блукали степами і балками, впивалися повітрям золотої осені. Я взнав про багатотрудну Іванову долю. Він народився 25 лютого 1942 року в селі Волярка Червоноокнянського району на Одещині. Його батько, військовий лікар, загинув на війні. Іванкові було три роки, коли померла його мама. Далі був дитбудинок, літо проводив у дідуся й бабусі. Після семирічки закінчив Одеський кредитний технікум. За спеціальністю працювати не став, влаштувався літпрацівником у районну газету «Промінь Ілліча». Там він упізнав ціну слова. Якось в їдальні взяв меню і страви доповнив коментарем: салат – «Жовтневий», битки – «Безпартійні»... Догідливі люди передали оте «меню» до райкому. Іванові запропонували звільнитися з редакції. Навмання він переїхав до одного з районів Запорізької області, працював у редакції. Наприкінці 1960-го влаштувався у Скадовську райгазету. Восени 1962 року пішов до армії. Служив у Свердловську на Уралі. Звільнився і став студентом Одеського університету. Після чотирьох курсів перевівся на заочне відділення і знову приїхав у нашу область.

У Золотій Балці ми багато говорили про літературу. Іван читав свої вірші. Але сказав, що вже обрав прозу. Я познайомив його зі своїми київськими записами про Пшибишевського, Гамсуна, які на той час у нас не видавалися. Згодом він присвятив мені вірш з такою строфою: «І поміж сірою буденністю, Як тихі спалахи зорі, Нас ранять думи Пшибишевського, Чи, може, Сент-Екзюпері».

«Життя нас ламає, але на зламах ми стаємо ще сильнішими» – ці слова Хемінгуея не раз повторював Іван Григурко. Проте життя іноді було надто жорстким. Якось перед Новим роком Іван сів в автобус і поїхав до себе у гуртожиток по вулиці Миру в Херсоні. Першого січня я захотів провідати його, але в гуртожитку Івана не було. Знайшов я його у лікарні водників. Коли побачив його потемніле від синців обличчя, у мене потекли сльози. Виявилося, що автобус довіз Івана лише до автопарку. Коли він йшов додому пішки, його хтось ударив, зняв пальто. Івана підібрала патрульна машина міліції, привезла у відділення. Коли він сказав, що працює кореспондентом, його сильно побили, а потім відвезли до лікарні...

«Мистецтво розвивається на позитивних емоціях», – на жаль, цю довженківську тезу не знали чи не сприймали керівники «Ленінського прапора», «Наддніпрянської правди». Попрацювавши кілька місяців у партійній газеті, де його змушували писати переважно виступи робітників, доярок, частенько навантажували роботою – написати щось і вдома, Іван Григурко звільнився. Коментуючи таке ставлення до Івана, столичний літератор Анатолій Таран сказав, що те все рівнозначне забиванню цвяхів мікроскопом.

Я був завідуючим відділом у «молодіжці» – і завжди прагнув прикрити друга. Бувало, він писав заяви на звільнення, я їх рвав, умовляв залишитися. Тож якось Іван сказав, що якби не я, він ніколи не став би письменником. Я наводив йому слова Володимира Короленка: «Ніколи не кажіть, що вас згубило оточення. Справжній талант завжди проб'є собі дорогу».

У «молодіжці» тоді працювали цікаві журналісти, ми вчилися у досвідченіших. Веселіше стало, коли у моєму відділі з'явився випускник Одеського університету Леонід Бондарчук. До нас частенько заглядали поет Володимир Куликівський, художники, солідні автори і початківці. Завжди чемно і гідно тримався кремезний – талановитий артист херсонського театру Дмитро Короленко.

30 грудня 1970 року Іван одружився з жінкою з чудовим ім'ям Надія. У загсі свідками були я і друкарка Ліда. Ми мали їхати до Івана додому. Я відпросився на годину, тому що мав забігти у пологовий будинок, куди напередодні відвів свою дружину. Коли я приїхав до молодят, вони все зрозуміли. Я лише уточнив, що народився син, чого і їм побажав. Влітку Надя народила сина. Як і ми, вони назвали його іменем загиблого батька...

Кілька днів тому я телефонував Наді у Миколаїв. Вона збиралася до Києва, де син Сергій працює дизайнером в одному з журналів.

ЖИТТЯ ЯК СПАЛАХ ЗІРКИ Під час навчання Івана Григурка в Одеському університеті журнал «Вітчизна» надрукував його перше оповідання. В 1970 році у «Дніпрі» побачила світ Іванова повість «Роса». Наступного року читачі «Прапора» (Харків) познайомилися з повістю «Гавертій». У статті «Григурко відчиняє двері» у «Літературній Україні» від 23 березня 1973 року Павло Загребельний сказав про «Росу»: «Привабило в тій повісті вміння з особливою теплотою писати про людей, привабив його стиль твору, якісь цілком нові для української прози інтонації».

У філософській повісті «Гавертій» ідеться про один день із життя сільського мужика. Гавертій роздумує про непевність буття: Інший персонаж стверджує: «Одна любов чогось варта в цім житті, а все інше – то лиш підкладка до неї». «Гавертій» був першою цеглинкою до написання твору про народне життя півдня України, який збирався створити Іван Григурко. Йому не давав спокою, муляв і надихав один з кращих романів ХХ століття «Сто років самотності» Габріеля Маркеса. Цей твір і не менш видатний роман ХIХ століття «Мобі Дік» Германа Мелвіла були постійно чи не єдиними книгами в робочому кабінеті Івана Григурка.

Любов до людини – творчий код Івана Григурка. У статті «Література – це саме життя» він писав: «Кожна любов вимагає навігаторського хисту. Ми знаємо, що у закоханих людей трапляються драми, трагедії тільки тому, що немає якогось вміння керувати любов'ю. Якщо дивитися на літературну працю як на любов, а кожна професія – то вияв любові, то нам потрібен неабиякий навігаторський хист». В іншому абзаці читаємо: «Світ художнього слова майже неосяжний, і кожен його мусить відкривати сам. Головне – любити життя і людей, серед яких зростаєш; та й це ніяке не одкровення, бо з любові ми всі народжуємось, і всі наші діяння».

В 1973 році Григурку відмовили у квартирі в Херсоні – і він переїхав до Миколаєва, де створювали письменницьку організацію. Ми телефонували один одному, листувалися, зустрічалися. Він не приховував любові до Херсонщини. Ось уривки з його листів: «Я поки що живу без телефону, тому не можу власним голосом привітати відомого рибалку Кривця з виловом ваговитого карася – "Ленінського прапора". Тепер, як і належить, херсонська молодіжка запахне в'яленою таранею».

«Привіт хлопцям. Л. Бондарчуку скажи, що я від себе і від нього надіслав Василю Афоніну (відомий російський письменник. – Прим. авт.) три пляшки "сухаря". Він прислав свою книжку з підписами, одну для нього також. І скажи, що Афонін вже одружений, черга тепер і за ним».

«Толю, вітаю тебе з публікацію "Вікон". Прочитав повість Алли Тютюнник і хочу написати, привітати. Защеміло щось на серці, коли дійшов останньої крапки, а це найвірніша ознака, що повість не пуста.

Якби я був редактором журналу, я б черговий номер розпочав твоїм "Мостом", а закінчив би гуморесками Леоніда Бондарчука».

У Миколаєві Іван Григурко написав романи «Далекі села» (1978), «Ватерлінія» (1982), «Червона риба» (1982). Останній роман він не закінчив.

21 серпня 1982 року я востаннє побачився з Іваном. Він, тяжко хворий, вийшов із палати в коридор. Вийшов, як завжди, з усмішкою. Ми говорили, що ще разом поїдемо на море в Очаківський район, що у нас все буде добре. Потисли руки. Через дві години Надя зателефонувала і сповістила, що обірвалося життя Івана...