План1. Михайло Батіг – представник літературної ниви з Тлумаччини.2. Інтимна лірика Михайла Батога.3. Філософські мотиви в творчості літератора Тлумаччини.
Михайло Батіг – автор літературного альманаху "Волошки на долоні". Він у своєму житті зумів багато чого досягти. Але найбільший його здобуток – самоутвердження у творчості, це більш ніж переконливо засвідчують і анотації до його доробок. Саме видання "Волошки на долоні" наче підсумок більші чи менші ужинки тлумачан на ниві прози та поезії. І водночас дає всі підстави ствердно сказати: Михайло Батіг гідно репрезентує сучасну українську літературу.
У контексті сучасної української літератури поетична творчість Михайла Батога ще належно не осмислена критикою. Зрештою, вона від цього нічого не втрачає. А, може, й навіть виграє. Бо дає читачеві можливість повсякчас самотужки, а не за критичними орієнтирами „розтлумачувати" суть творчого стилю поета. Він, скажу прямо, за опануванням тем через рефлекції та асоціації дещо ускладнений для швидкого сприйняття. Але читач розважливий, думаючий завжди знайде у віршах Михайла Батога живильну силу для серця, розуму, пам'яті.
...Слова злітализ безплідних деревІнеємЗа комір фуфайкиІуда ішов по снігуселомбосоніж спотикавсяоб зачинені двері сердець...Загалом, на мою думку, поезія Михайла Батога має магічну силу стихії (незайманої води чи вихору (дідька) у спекотну днину), яка зашарпує у калейдоскоп свято-гріховного буття і шикує... шикує під міру прощення чи кари.
Народився в 1965 році в селі Кармазиновка, що на Луганщині. Зростав у селі Олеша. Закінчив Кам'янець-Подільський педінститут.Поезія Михайла Батога вимагає інтелектуальних зусиль від читача. Розкутість форми, асоціативність мислення, з акцентом на розгорнуту метафору, вирізняє його вірші з-поміж інших.
Друкувався в багатьох журналах і газетах України. Переможець Міжнародного конкурсу молодих українських літераторів "Гранослов" (м. Київ, 1995 р.), лауреат літературної премії ім. м. Чернявського (м. Луганськ, 2000 р.).
Член Національних спілок журналістів і письменників України.Працює кореспондентом тлумацької газети "Злагода".
СПІВ СИНЬОГО ПТАХА
Дзеркало мого обличчя у ньомуще тліють рисимого обличчяале меневже нема це буває тодіколи вже нічогоне зосталось від сьогодніколи в кишенях -вітерколи випито до дна
останній келихя підходжу ближчеі бачуякмої очімоє волоссямої думкистають чужимиукотрестаре потріскане дзеркалонасміхається з мене
а томуне варто шукатиу ньомумоїх очеймого волоссямоїх думокне варто дивуватисьщо в ньомустоїть хтось чужийз моїми очимаз моїм волоссям
з моїми думкамице буває тодіколи старепотріскане дзеркалоне бажає лукавити.
Коли приходить нічбез стукувона входитьу мій діммоя кроврозпечена лава
замерзає кригоюпоперек горламій крикзахлинається тихоу власнім шаленствідо менеприходить нічтвого великого міставона приносить меніне молитву
а древні гріхи князівне ікониа ідолівумитих гарячим виномнічплаче на моїм плечікриком цнотливих полоняноккотрих за обідомґвалтуютьзахмелілі старі
печенігинічкривавить мовчаннямрабіввеликої націїепохзолотої ордиі третього римущоночібез стукунічвходить в мій дімсідає мені на коліна
обпалюєсвоїми тайнамимій захмелілий спокійнічцілує менетвоїми устамишепочетвоїми словамищоб уранціпомерти в менітвоїми надіями.* * *мені радилипокинь цю жінкувона принесе тобібідувони не зналиця жінка - єдиназ-поміж усіхкотрахоч щосьпринесе мені.* * *
усю нічя малював її портретз голубом на долоняхз трояндою на колінахранкомголуб злітав з її долоньтроянда падала з її колінденьперемальовував її портрет.
Єдина втіхаобабічнепідробним смуткомржавіли дереваі куталосьв пухкий шальок ночімоє останнє бажанняв якомуя намагавсяописати їйспів синього птаха
але марновона мовилащо відниніне переносить звуки флейтиі різнідитячі вигадкина кшталт синього птахаа простохоче заміжза цілком нормальну людину
яка здатнане лише кохати тілоале обгорнутиу вишуканий стильвона мала раціюнастількищо я засумнівавсяу доречностінаших з нею світанківєдине втішало мене:
її сукняліловим відтінкомнагадувала синього птахау хвилини щастя.
РибинаМої пальцідихаютьу ритмтвого чеканнявідшукуючиопуклу витонченість
животана п'ятому місяцівагітностіЗанурюючимої пальціу пругкістьцитринової шкірити кажеш:я - морев якому плаваєлише одна рибинаПростирадлакрадуть теплотвого тілаВікнанахабно регочутьз твоєї ніяковостіСтіниладні розчавити тебепанелямиМені жахновід довершеної ідилії
мертвостіА томуя беру у долонітвою вагітність -і ховаю від світу(а під цитриновоюшкірою моряб'єтьсябеззахисна рибина).
У порожній кімнаті
Рукищо народжуютьсяз твого голосуКрилащо виростаютьз твого бажанняУльтрамаринщо спалахуєу твоєму поглядіУ твоєму голосінароджуються руки
(але нікому мене приголубите)У твоєму бажаннівиростають крила(але нікому мене вознести)У твоєму поглядіспалахує ультрамарин(але нікому мене зрозуміти)холодні руки
твого голосубайдужі крилатвого бажаннязгаслий ультрамаринтвого поглядунаприкінці дняв порожній кімнаті
Дорога втратвона сиділав розкладному кріслі
читала Євангеліє від Йоанарозклавшиоберемокпройдених дорігстав переконуватищонайщасливіша моя дорогатакотра привела до неївідклавшиЄвангеліє від Йоана
вона бачилалише однумою пройдену дорогу:туна якій янайбільше втратив.
Твої листичужимивагітними жінкамиприходятьдо менетвої листи
твоїм листамзавжди затіснов далекому світічужимвагітним жінкамзавшенезатишнов моїх снахчужівагітні жінкиз моїх снівніколине читаютьтвоїх листівз далекого світучому ж тодіти ніяковієш?
Поки горить свічкажінкаяка на Святвечірприходить на цвинтарзапалює свічкузалишає в тарілці кутю
ревно молитьсяжінкаяка на Святвечірприходить на цвинтарколисьлежатиме в цій земліале над їїмогилоюне горітиме свічкане замерзатиме кутя
не молитиметься ніхтожінкаяка повертаєтьсяз цвинтаряна Святвечірдумаєпро єдину дитинуубиту в утробі.
Молитва на користь чужинцямІз фантасмагоричного
1.ми не знали Богами молилисьнашим проводиряма томуспершувіддали чужинцямсвоїх дружинпотімвіддалисвоїх синіва післями віддали
свою мову 2.знову і зновузасукавши рукавипо ліктііз вогненною зброєюна грудяхі диявольською посмішкоюна обличчяхвони топтализемлю наших предків
та ми не здавалисьавжежми не були антеямиале наша землядавала нам силине бути рабами 3.через дев'ятьмісяціввони повернулинаших дружин
через дев'ятьроківвони повернулинаших синівчерез дев'ятьстолітьвони повернулинашу мовуале ми більшене захищалисьне гноїлитілами чужинців
наші степине зрошуваливласною кров'югориу нас було всеокрім рідної землі 4.дев'ятсот дев'яносто дев'ятьсвітлових років томунаші проводирісказалищоб ми спершувіддали чужинцямсвоїх дружинпотім -своїх синіва після -свою мову 5.ми не зналиБогами молились
нашим проводирям.* * *Іуда ішов по снігуВітеррвав повіки очейХрестамивростали у землюхатиДим лягав навзнакиповієющоб післязнятись до неба
І статисвятим духомІуда ішов по снігуселомЧорне вороннякаміннямпадало вниз"Ой чи є, чи немапан-господар дома?.."Слова злітализ безплідних дерев
Інеємза комір фуфайкиІуда ішов по снігуселомбосоніж спотикавсяоб зачинені двері сердецьКонвоїрикидаючи жеребділили одяг ТогоХто мав прийти вчора
Іуда ішов по снігукраїноюп'яних пророків.
Розмова на дідовій млаціТриптих
Груша розказувалищо на Спасаяк водитьсяще ніхто в ротіз рідних й крихтине мав(бабка освячувалав церкві садовину)я ж сидів малорічнийвід дня зачаттягріховногояк саме кохання батьківпід старою грушеюі гордо цмокав палець
знехтувавши давнощедрими маминими грудьмиале раптомдеревохитре й лукавекинуло неподаліксвій плідспокусивши мене малогоі змусило впершезіп'ястись на ноги
збокускрикнувшисплеснула руками тіткау вишиванціненаче хотіла піднятись увисья - йшоврозказувалице було на Спасаще ніхто в ротіз рідні і крихти
не мавдід на порозі стайнітер очів яких догорало літояк догорає краса жінкивипита роками
Дід власневін ще ходив самстукавсякостуром в землю
немов у дубові дверіколи вернувсяз німецького невіллякопиць вже не клавне пас корову навітьна мотузіслабими грудьмихапав повітрямов рибинавиловлена нагло з водийого доїдала астмаале дідще любив запах сінапереораноїплугом скиби земліі все синєвід неба — до ожину моїх долоняхночами
шептав "Отче наш" та "Вірую"І плакав тихо І страшночерез біль у тілій душінадіявся що бодайхоч з онуківвиросте щось путнєзнав достеменнощо помрепершим від бабкипереживе середущого синаі цього рокуна смуток меніне зможекопати копанку
Копанкащорокувона міліла
кришила свої ламкі берегивкладалагрудками землі дномов бабка Параскаписанкамивеликодній кошикщовесними ішли з дідому самісінькій кут млакиде він
зновукопав копанкущоднялітомв її прохолодній водія умивавплоди грушісвоє обличчяі бабусині сниснипро теяк виростуі копатиму людям
криниціЯ приходжу на дідову млаку, що пам'ятаєстару грушу і копанку з холодною водою, щоб поговорити...
Сага про сільську жінкувона встаєколи Бог ще спитьрозчісує волосся
доїть коровубудить захмелілого чоловікапоснідавшипрезидентзгадує про тез ким зустрічався вчоращо обіцяв народукого нагородивпомолившисьвона думає
що зварити їсти сьогодніу що вдягнути дітейколи заплатятьчоловікові на роботісільська жінкане співає пісеньпросто такхіба захмелівшина весілліна проводахна хрестинахпрезидентприймає високопоставленіделегаціїобіцяє виплатитипенсії і зарплатилетить персональним літакомна відпочиноквона
народжує дітейходить щовесни за плугомносить на базар сметанупросто таксільська жінкане співає пісеньхіба щозахмелівшина весілліна проводах
на хрестинахпрезидентпідписує нові законивояджерпрямує у глиб всесвітуДніпронесе свої води в моревонабілить хатувбирає нареченуобмиває небіжчика
аж тодіколи Бог вже спитьсільська жінкаспіває пісню.
Потяг, загублений їм часіІ."Агдам"на столікупейного столикавгорілампочкою Ілліча
сонцеу шибці вікнав конвульсіях муха"А я з сестрою всю-ю ні-і-чку сто-ю...маленькі рукина Йорданашукають пазуху матеріщоб зігрітисьі зігріти
сльози жінкизагубленої в снігах Сибірукрихти хлібана просмерділійцинком статтів газеті "Правда"правда –це "Агдам"краплями крові
на губахп'ятнадцятирічної повії"Не-е та-а ро-о-змова-а,не ті-ї сло-о-ва..."пальцівдавлюють ґудзикив тілостомленого баянаі болять пам'яттю
про святу водуЙордані дорогу в країну вічних снігіввинона столікупейного столикавгорізгаса сонцелампочкою Іллічау шибці вікнамертва муха
завтра - Перше грудня*але спершуповіяокраєць хлібаі пляшка "Агдаму".II.Вінвкриваєтьсятінню від лампийого думилетять спочивати
на зорю альдебаранйого зморене тілохоронитьправічна лавайого очінаповненізоряним пиломі порохомрідного полявінвкривається тіннювід лампихимерний вогоньобгорілого часуязикомзлизуєзоряний пилале не порохв який вінперетвориться завтравін дихаєзоряним пиломнезайманих досі галактиквін кашляєсірим порохомвласного поляйого думи -це тифзброярніта авіаційні бомбищо падаютьна голови остарбайтерівдвадцятий вікпотоптав його душумов траву-муравутабун диких конейвінвкриваєтьсятінню від лампийому зосталисьсухадерев'яна постільі крихти землі
замість слізв ледь теплих очахйого думищовечоралетятьна холодну зорю щоб поплакати.III.вона померлачужим людямзалишила хатуонуку(останньому)почорніле сріблоузявши з собоюхворобивона померлаучорапіслязавтраїї поховаютьу родинному склепів якому лежитьчорнадівоча коса донькитещо зосталось від неїпісля засланняавжежтета Маріястомиласьтягнучи з собоюдев'ятий десяток літвисохламов бадилля
пізньої осеніусміхаласьмені стражденноз трунитаквона стомиласьвід болювід старостівід снівя не підуза її труноюа стоятиму
на подвір'ї церквияк тодіу Великодню неділюколи п'ятирічнимрозірвав на її шиїдороге намистовона померлаоплакана дощамиміж чужими людьми
її поховаютьу фамільному склепісеред своїх -донькисинастаршого внукачоловікаусіх їхвонасхоронилапережилапереплакалая стою
на підніжці потягазнаючи:вона померлабо хотілазвільнити від болю світ.* * *На світанкузвідусільвони прийдутьдо менепокладуть
у долоніклаптик небазаплачуть за мноюросамискошених травзігріютьмою закляклу душутеплом відмріяних жінок на світанкупід мовчанняокільцьованих птахівприйдетещоб відспівати менеале не кладіть меніу долонінеба(в моїх очахспочиватимуть зорі)не плачте за мноюросамискошених трав
(за мене відплакаламати)не голубтемою закляклу душутепломвідмріяних жінок(земля
під мовчання окільцьованих птахіввідспівайте мене:я хочу щоб ви згадалиякими бувають ранки.
Використана література:Альманах літераторів Тлумач чини "Волошки на долоні".