(1923 — 1977)

Творчість Василя Земляка практично з перших його серйозних кроків у літературі  привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація:  Дніпро. 1971. №№ 1—3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про  українську прозу 70-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в  оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей  твір був відзначений 1978p. Державною премією України ім. Т. Шевченка, витримав  упродовж небагатьох років кілька видань. Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк  (Василь Сидорович Вацик) в українську літературу 50-х років. За плечима, в  минулому — юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й він,  сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко  скорочена війною молодість, тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь  драматизм боротьби з окупантами в їхньому тилу). Як прозаїка непересічного В. Земляка помітили після появи друком двох його  повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам'яний Брід» (1957). Присвячені темі  українського повоєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя  колізії, давали начерки колоритних характерів, розширювали «географію» образно  освоюваної дійсності. У літературному контексті середини 50-х років вони  поставали і як твори художньо своєрідні, і як помітна данина часові з «типовими»  рисами так званої колгоспної прози. Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й  своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори — повісті «Гнівний  Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які явили читачеві вже  досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в своїй основі на факти часів  війни (а їх письменник часто брав із особистого досвіду), ці повісті, порівняно  з двома попередніми, майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й,  разом із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон здобуває  ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються з творчою особистістю цього  письменника. Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні його  інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. О. Довженка, він створює ряд  сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного  дому», «Останній патрон» (1956 — 1963). Письменник відчуває смак до динамічного  сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при  цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери  мовлення й погляду на зображуваний світ. Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його  творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в  себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет  цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки»,  третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити  задумане Землякові не судилося... Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко  окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все,  втілена в образі села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з  пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова»  боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів.  Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії  й історіях вавілонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що  асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що  відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах  доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго. У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до особливо складних і  значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну  позицію — героїв, автора, читача. Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в  життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених.  У «Лебединій зграї» це — бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на  другому полюсі — багатії, колишні власники — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо.  Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору  в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися  не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий. Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність  соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів,  розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим  Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його  (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся  й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що  любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як живий,  думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи».  А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ — у  конкретно-історичній соціальній його характеристиці. За багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість: різні  «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з  погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати, відбилися ідеологічні  домінанти тодішньої радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційного  перетворення» дійсності та «соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка — одне  з найбільших досягнень автора — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві  описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом. Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка,  Вавілон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на  очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться,  правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні,  й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що  тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавілона, — його ненадія й  непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко  Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він  оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки  існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх  суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний  собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже  Прісиним висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавілон...». В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974 — 1976),  присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі Сальвадора Альєнде. ...В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла  своє, належне їй місце — серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за  обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу,  неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого  письменства.     Г. Сивокінь Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.