(1894 — 1925)
Поет, журналіст, політичний і державний діяч, публіцист, редактор урядової газети «Вісті ВУЦВК» та деяких інших видань він, за визнанням М. Зерова, був «сильною, впливовою постаттю» на літературному полі. В. М. Елланський (літературні псевдоніми — Василь Еллан, В. Блакитний, Валер Проноза, А. Орталь та ін.) народився 12 січня 1894р. в с. Козел (тепер — Михайло-Коцюбинське) на Чернігівщині в родині священика. Вчився Василь у Чернігівській бурсі, а потім — у духовній семінарії, якої щиро не любив. По закінченні четвертого класу (1914) вступив на економічне відділення Київського комерційного інституту (де вже навчався його давній, ще з бурси, товариш — П. Тичина). Але інститут не закінчив: «сурмами світовими 17-й рік заграв» (В. Сосюра), і недавнього студента захопив вир революції. А до того, ще в Чернігові, були відвідини разом з П. Тичиною та іншими знаменитих «субот» у вітальні М. Коцюбинського, перші вірші та доброзичлива увага майстра. Від революційних гуртків, від товариств «Просвіти» та участі в організації повітового селянського з'їзду на початку літа 1917р. В. Елланський приходить до партії українських есерів, стає її активістом, а незабаром головою її Чернігівського губернського комітету. На початку 1918р. значна частина членів УПСР за активної участі В. Блакитного пориває з основним її ядром і створює партію українських лівих есерів. За назвою свого центрального органу — газети «Боротьба», редактором якої був В. Блакитний, — її члени стали називати себе боротьбистами, пізніше — українськими комуністами-боротьбистами. Вони, без сумніву, були однією з найлівіших партій української революційної демократії, у 1919 — 1920 pp. спільно з більшовиками входили до складу радянських урядів України, маючи свій відмінний від більшовицького погляд на національне питання. У березні 1920p. боротьбисти об'єдналися з КП(б)У, а в 30-ті роки майже всі були знищені фізично і оббріхані, очорнені морально, — посмертно цієї долі не уникнув, зокрема, і В. Еллан-Блакитний. В. Блакитний був безпосереднім учасником багатьох подій в Україні як активіст «лівої орієнтації». У мирні роки свої службові пости й досить високе становище в державних органах В. Блакитний використовує переважно для збирання сил української літератури, культури загалом. Декого з майбутніх відомих письменників, як, скажімо, Остапа Вишню, він витяг з підвалів ЧК і залучив до роботи в «Вістях», багатьом допоміг у їхньому творчому й громадському становленні. З його іменем пов'язане створення тижневика-додатка до «Вістей» — «Література. Наука. Мистецтво» (згодом — «Культура і побут»), журналів «Всесвіт» і «Червоний перець». Одне з перших літературних об'єднань після 1920p. в Україні — спілка пролетарських письменників «Гарт» — теж було засноване з ініціативи В. Блакитного, який його і очолив. До «Гарту» входили вже відомі на той час письменники — П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен, І. Кулик, В. Поліщук та ін. З раннього дитинства В. Еллан-Блакитний хворів на тяжку недугу серця, яка й звела його в могилу на 32-му році життя — 4 грудня 1925p. Згодом ім'я поета було надовго приречене на забуття, лише після 1956p. знову почали видавати його твори. Повсякденна напруга життя революціонера, одного з «перших хоробрих», спади й піднесення боротьби, сувора й знадлива романтика «червоних зір», ілюзорні, хоча й поширені свого часу, сподівання на світову революцію — без усього цього не збагнути ні пафосу поезії В. Еллана, ні самої його кипучої натури. Син своєї драматичної доби, її романтик, а почасти, в душевних глибинах, і її трагік — таким він був у житті й творчості. У ранніх віршах В. Еллана (вони відомі від 1912р.) ще легко помітити популярні поетизми тих часів і досить віддалені відгомони таких поетів, як М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка. Різнотонна й мозаїка мінливих юнацьких настроїв, проте невдовзі в ній починають домінувати характерні вольові оптимістичні мотиви — «Той не буде плазом долі, хто гартується в огні!» («Юний лад»). У лютому 1917р. написана поезія в прозі «Україні (Зі старих зшитків)» — твір цілком своєрідний в тогочасній українській поезії, хоча, звичайно, не все в ньому сприйме сучасний читач. В своєму пориві до соціалістичного ідеалу молодий поет виявляв такий безоглядний максималізм — «Хай зникне Минуле в ім'я Будучини!», — на догоду якому ладен був вирубати вишневі садки і висадити в повітря старовинні церкви, хоча апологетом такого тупого нищення він насправді ніколи не був. Про вплив, який мала поезія В. Еллана-Блакитного в пореволюційні роки, свідчить автобіографічний вірш М. Бажана «Дебора». Революційна романтика, яка в Умані 1920 — 1921 pp. захмелювала майбутнього поета і його друзів, асоціювалася головним чином з іменами трьох українських співців своєї доби: «...Вчать нас нечуваних нами пісень Тичина, Блакитний, Чумак». Поезія В. Еллана — це твори високої вольової напруги, що імпонували сучасникам своїми рвучкими гаслами й конденсованими образними «формулами» соціальних переживань: Муром затято обрій. Вдарте з розгону: р-раз... Ми — тільки перші хоробрі, Мільйон підпирає нас. («Удари молота») Образний світ В. Еллана (основна частина його лірики була написана в 1917 — 1920 pp., склавши збірку «Удари молота і серця») — це світ, яким бачить його революціонер, що визнав за закон свого життя боротьбу й саможертовність (з усім її аскетизмом і... неувагою до «простих» життєвих реалій тих самих «мільйонів», за які він бореться). Світ, що має широкі просторові координати: від тюремної камери («До берегів») і київської вулиці до Кремля, Будапешта, Парижа, цілої Європи і, зрештою, планети! Світ, в якому «кожен день мобілізації й черги, з остюками хліба крайки», але в якому навіть це притишене визнання супроводжується застережливим окликом ліричного героя, точніше, його другого, непіддатного хитанням і паніці, «я»: «Хто там співає тужливі пісні? Хто там співає?» («На обважнілі...»). Поетичні уявлення про дійсність концентруються в цьому світі здебільшого навколо новітньої соціальної символіки й близької до неї системи понять-образів. Тут і такі характерні для В. Еллана «зорі», зрозуміло, червоні, і «комуна», і різні «буруни» та «бурі», і Кремль, як антитеза «Бастіліям», і знов-таки суто елланівські «удари молота» в такт з «ударами серця». Символічна червона барва взагалі домінує в творах В. Еллана (хоча в його ранній ліриці превалюють романтичні блакитна та синя барви, недарма перша з них стала псевдонімом поета). Широку популярність принесли В. Еллану такі вірші, як «Вперед», «Після Крейцерової сонати», «Червоні зорі», «Удари молота», «На чатах», «В розгулі» та ін., сповнені високої й водночас щиро-ліричної патетики. Але є у В. Еллана і вірші конкретно-розповідної тональності, і серед них — «Повстання», один з найкращих у його спадщині. Щойно згадану інтонаційну експресію змінюють у «Повстанні» неквапні оповідні ритми; майже емблематичну символіку — докладні предметні описи з виразними деталями; «монохромну» бадьорість — гіркувата сполука невимовного жалю з утвердженням, освяченням героїчного подвижництва: ...А надвечір — все укрив туман, Сніг лягав (так м'яко — м'яко танув...) На заціплений в руках наган, На червоно-чорну рану. («Повстання») Все це знов і знов підносить дуже важливе для всієї тогочасної поезії питання про взаємовідношення особистого й загального, інтимно-людського та соціального в духовному світі. Найбільш загострено ця проблема була окреслена у вірші «Після Крейцерової сонати» з його знаменитими першими рядками: «Покласти б голову в коліна... Відчути б руку на чолі...» Сентиментальність! Хай загине і пам'ять ніжних на землі». Але, незважаючи на категоричність цього присуду, конфлікт між серцем і розумом поета тут цілком очевидний, так чи так він присутній в інших поезіях В. Еллана — аж до кінця його життя. Після 1921 — 1922 pp. творча активність В. Еллана в галузі ліричної поезії поволі спадає. Дехто пояснює це тим, що поет, розчарований, за певними припущеннями, непом, «заморозив» (М. Зеров) чи навіть «повісив» (М. Хвильовий) у собі лірика. Часто цитований у цьому зв'язку вірш «На обважнілі, розпатлані нерви...» (1922) справді свідчив про дисонанси в свідомості поета, викликані загальною ситуацією в країні, на явища якої він відтепер реагує переважно сатиричною поезією. Один з небагатьох винятків є й «Ранок» (1923), який можна назвати поетичним заповітом В. Еллана: Ясним поглядом очей у очі прямо І гучним, бадьорим криком-співом: — Го-го-го... Приходьте, Повоюймо! («Ранок») Як редактор «Вістей» В. Блакитний, часто виступав і в «амплуа» Валера Пронози — поета-сатирика, який по-своєму коментував і роз'яснював події внутрішнього й міжнародного життя. Протягом 1924 — 1925 pp. він видав три книжки цієї віршованої газетної сатири — «Нотатки олівцем», «Радянська гірчиця», «Державний розум». Тісна прив'язаність до «злоби дня», а часом і кваплива приблизність літературного виконання полишають сьогодні за значною частиною цієї сатиричної поезії головним чином історико-літературне і, сказати б, історико-соціологічне значення. Але було у Валера Пронози й чимало талановитого, дотепного («Чванько», «Пісенька з прозаїчним кінцем», «Лулу», «Тиша в Гамбурзі», «Героїчна поема», «Патріотична присяга»). Автором «веселих і влучних пародій на українських поетів» назвав Еллана (тут — Маркіза Попелястого) М. Зеров. Справді, він умів іронічно «перевтілюватись» в Я. Мамонтова, Я. Савченка, Н. Кибальчича, В. Тарноградського та інших авторів, комічно акцентуючи найхарактерніше в їхніх стильових манерах. Творчу багатогранність В. Блакитного-письменника засвідчують і низка його новелістичних етюдів та начерків («Фабрична», «Лист без адреси», «Наші дні» та ін.), і значна за обсягом публіцистична проза політичної та загальнокультурної тематики, а також низка вагомих статей і виступів із питань літератури й мистецтва. В. Блакитний був одним з перших теоретиків і критиків української літератури. Визначальною в його естетико-літературних міркуваннях була ідея соціальної ролі мистецтва. Водночас він піддавав критиці пролеткульт, з остаточною ясністю кваліфікувавши його 1925р. як «революційну» маніловщину, в основі якої лежить «віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції». Оволодіти «всім цінним із здобутків попередніх поколінь, не замикаючись у рамках якоїсь «своєї», специфічно пролетарської культури», — так мислив В. Блакитний магістральну лінію пожовтневого культурного розвитку. В. Еллан-Блакитний ніколи не забував і про національну культуру. Закликаючи зробити українську мову «мовою Жовтня», він мав на увазі широке її впровадження в усі сфери державного й суспільного життя: досить сміливе бажання для 1922р., коли «Вісті» лише недавно перестали бути «Известиями», а центральний орган КП(б)У — газета «Коммунист» — виходив російською мовою! Л. Новиченко Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.