З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професіонального театру й наступний етап розвитку реаліс­тичної драматургії. Видатний актор, ре­жисер, енергійний організатор театральної справи, талановитий композитор і письменник-демократ, він разом із М. Старицьким, І. Карпенком-Карим, І. Франком створював літературну основу утверджен­ня й розвитку українського театру Твори М. Кропивницького, за словами І. Франка, «запевняють йому в історії українського театру не тільки ім'я одного з його бать­ків, але також в історії нашого письменства ім'я визначного драматичного авто­ра» (41, 345).

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840 р. в с. Бежбайраки на Херсонщині. «Епоха, в котру довелось мені впірнути з головою, є сувора і непо­мильна вказівка всього мого існування і всієї моєї праці»,— зазначав у «Автобіо­графії» письменник під кінець життя2*. Батько його — «чоловік труда, труда мо­зольного»,— хоч і досяг начебто достатку й становища в суспільстві, не прижився в панському середовищі, а його посада управителя панських маєтків не гаранту­вала ні моральної, ні матеріальної сталос­ті йому та його сім'ї. Дитинство М. Кропивницького мало чим відрізнялося від життя селянських дітей.

Різностороння природна обдарованість майбутнього митця виявилась ще в дитин­стві, коли він «сочинял сам песни, писал стихи й обладал замечательной памятью» (6, 267). Та освіту здобував він без будь-якої системи — то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисавет-градському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій по­вітовій школі, яку юнак закінчив із по­хвальним листом (6, 200). Мати вчила його музики, розучувала з ним різні во­кальні партії. В цей час М. Кропивниць­кий брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і ро­сійських драматургів.

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступав на службу до повітового суду.                              З 1862 р. М.Кропивницький відвідує заняття   на   юридичному   факультеті   Ки­ївського    університету    як    вільний    слу­хач.   Під   враженням   однієї   з   перекладних    мелодрам,    побачених    у київському  театрі,  він   пише  п'єсу  "Микита  Старостенко".        То    був    твір   недосвідченого автора   (згодом  він  сам   критично  оцінив цю  спробу),  сповнений  зовнішніх  сценічних   ефектів   і   «жахливих»   пристрастей. Навіть у доопрацьованому вигляді під назвою «Дай серцю волю, заведе в неволю", ця п'єса викликала негативну оцінку  І.Франка. Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських  доробок , відзначається життєвістю, оригінальністю  конфлікту,  соціальною  го­стротою.

Правдиве відображення нових явищ со­ціального життя українського села в пер­ше поре фор мене десятиріччя, коли ще збе­рігаються відчутні залишки та живі свід­ки панщини і вже посилюється класова диференціація селянства, образи селян-трудівників - Семена, Одарки, Івана, на­ділених глибокими й серйозними почуттями, дають підстави віднести цю побутово-реалістичну мелодраму до напряму кри­тичного реалізму.                       

Так і не завершивши з різних причин освіти М.Кропивницький поповнював  свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт і де були бібліоте­ки. Там він і І. Тобілевич «знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джонон-Стюартом Міллем, Спенсером Молешатом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма Жорж Ванд, Теккерея» (6, 132). На казенній службі він не просувався, а часте зовсім втрачав заробіток через захоплен­ня мистецтвом та участь в аматорських виставах.

У №1 р. Кропивницький перейшов У професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Оде­са). Потягом десяти років роботи в російських театральних трупах він на­був величезного сценічного досвіду, глибо­ко вивчив специфіку й закони театраль­ного мистецтва, виробив свої творчі прин­ципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

У 1872 р. в одеській газеті «Новороссийский телеграф» було опубліковано во­девілі Ж Кропивницького «Помирились» і «За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання». Їхні персонажі — люди заможні й заклопотані головним чином вузькоособистими, побутовими спра­вами. Але й тут помітна схильність автора до соціальних питань.

Важливим етапом у творчому житті - Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1375 р. у Гали­чині, де, працюючи актором і режисером театру товариства «Руська бесіда», він до­клав зусиль до змін у репертуарі й худож­ньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності. У цьому він спи­рався значною мірою на здобутки росій­ської реалістичної драми.

Після висування (1881) заборони укра­їнського театру (хоча ще залишились чис­ленні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи — у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задо­вольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, та сцені якого виступали, визна­чаючи його творче обличчя, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше -  М. Садонька-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського,   Т.   Шевченка,   Г.   Квітки-Основ'яненка і власні, видатні  митці утверджували принципи народності й реалізму, у вузьких рамках дозволеного цензурою створювали високі зразки сценічного мистецтва.

Збірка   творів  М.   Кропивницького,   Щ° :     вийшла у Києві в 1882 р., включала п'єси «Дай   серцю   волю,   заведе   в   неволю», «Глитай,  або ж Павук» та  «Невольник». Вітаючи появу цього видання як свідчення й одночасно   один   з   факторів   розвитку українського  театру,   І.  Франко  висловив і цілий ряд претензій до автора  («Зоря», 1883, № 13) за його манеру ускладнювати композицію   твору   «зайвими»   сценами   й персонажами.   Франко   відзначив   як   пое­тичність і правдивість картин у п'єсі «Дай серцю волю...», так і «сумну історію руй­нування бідних людей через одного деру­на, лихваря, правдивого кулака-мироїда». Образом Йосипа Бичка у драмі «Глитай, або ж павук» відкрив Кропивницький га­лерею   українських   «чумазих»   як   «очень серьезное й опасное явление текущей жизни   Малороссии».   «Это,— писав   Кропив­ницький,— кулак новой  формации,  воспитанный на началах национальной травли, в     школах     человеконенавистничества...» Викриття   цього   соціального   явища   пи­сьменник  здійснює   з   позицій  демократа-гуманіста,  відкриваючи дорогу  реалістич­ній психологічній драмі в українській дра­матургії.  Переконаний  у тому,  що лише серйозний, проблемний, пов'язаний з інте­ресами   й   традиціями   народу   репертуар може стати основою  зростання  українсь­кого демократичного театру,  Кропивниць­кий пише свої твори, виходячи саме з цих принципів.  Гадаючи водночас, що широкі народні маси  ще неспроможні на даному етапі  (90-ті рр.)  сприймати серйозне мис­тецтво, він шукає засобів зацікавити гля­дача, у якого «нерви — вірьовки, а розум дитинячий». Письменник вважав, що сце­нічний  твір   не  можна   будувати   «цілком на    психології...    бо. масовому    слухачеві треба   густі   краски,   грубі   риси,   мораль, щоб в ніс йому била...»  (6, 456); він вва­жав,   що   поки   що   не   слід   нехтувати   й ефектами,    необхідно    «тільки    обминати шарж і вульгаризми».

Літературна творчість Кропивницького відбиває його невпинний пошук, постійні експерименти у жанрово-стильовій сфері. Кожен з його творів має кілька варіантів між якими часовий розрив нерідко розтя­гується на роки, через що й відмінності між ними досить істотні.

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жан­рів — «Помирились» (1869), «За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сва­тання» (1871), «Актор Синиця» (1871) — переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885)—за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам «Невольник» (1872) за поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878, остаточна редакція — 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Гли­тай, або ж павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність си­стеми художніх засобів (зокрема, розгор­тання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). Згодом з'являються п'є­си, в яких конфлікт дещо розгалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дії, але сама дія ще розвивається в одному на­прямі. У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім'ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Розгардіяш» (1906) поряд з ос­новним конфліктом розгортається додат­кова сюжетна лінія, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою ідейно-естетичну значущість.

У 900-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками — «малюнки сільського руху» («Конон Блискавиченко», 1902; «Скрутна доба», 1906), «малюнки сільського життя» («Старі сучки й молоді парості», 1908), «малюнки сільського каламуту» («Зерно і полова», 1910),— ін­туїтивно відчуваючи істотні відмінно їх структури, в якій важко визначити поча­ток, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпуєть­ся. Ці п'єси можна вважати перехідними від традиційної до новітньої драми, ос­кільки в них зберігається принцип сюжет­ного розвитку.

На відміну від Цехова, який повністю переносив конфлікт у внутрішнє життя персонажів, Кропивницький постійно дбав про сценічність своїх творів. Своєрідне відбиття знаходить у нього усвідомлена в цей період багатьма письменниками Росії суспільна потреба в публіцистичній заго­стреності мистецтва: драматург раз у раз надає героям можливість відверто вислов­лювати свої погляди, давати оцінку різ­ним громадським явищам, подіям, вчин­кам. У ряді творів на сцену виводиться велика група людей, яка слухає промови на суспільно-політичні теми. Помітно збільшується кількість дійових осіб та ско­рочується відстань між головними й дру­горядними. Це веде до розгалуження ос­новного сюжету й виникнення кількох різ­нопланових (соціальний, моральний, побу­товий) конфліктів, які співіснують пара­лельно, час від часу перехрещуючись, а під кінець твору сходячись в один ву-„ зол, дістаючи спільну чи принаймні одно­часну розв'язку. Так на структуру п'єси впливає прагнення її автора відповідати на запити часу, так переплітаються у його творах традиційні й новітні засоби.

Своєрідним явищем є комедії Кропивницького «Чмир» (1890), «На руїнах» (1900), «Супротивні течії» (1900), «Мамаша» (1903), «Старі сучки й молоді парос­ті», як і водевіль «Дійшов до розуму» (1909). У деяких з них наявні ознаки тра­гікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням, а головні персона­жі — новоявлені пани з учорашніх мужи­ків, часом і з колишніх кріпаків — змальо­вані сатиричними барвами. Незлостивою іронією позначено комедію «Голомозий» (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й «етюд» (одноактівки «По ревізії», «Лихо не кожному лихо...»), ідейно-тематично пов'язаний з драмами письменника.

Прагнення драматурга до жанрової різ­номанітності з метою повніше відобрази­ти складність життя й разом з тим сю­жетною винахідливістю привабити гляда­ча до театру знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених траге­дійністю. У драмі «Страчена сила» (1903) герой, опинившись «на дні» суспільства, відчайдушно, але марно чинить опір жор­стоким обставинам і врешті гине, задав­лений ними (тут звучить новий для пи­сьменника мотив розплати за вчинений злочин). Фінал п'єси «Зерно і полова» ви­дається несподіваним, та загибель чесної людини від руки жандарма (за бунт)

цілком закономірна. Такий сюжетний поворот заллється в українській літературі вперше.                                                   

Елементи   трагедії   спостерігаємо   і   на початку творчого шляху Кропивницького причому з зростанням його як художника збільшується  їх  кількісна  й  якісна   вага Це зумовлено як матеріалом, що був ос новою його творів, так і близькими Кропивницькому   тогочасними  уявленням прогресивка естетичної думки про близь­кість драматичного трагічному.

Мистецькі    й    громадянські    принципи Кропивницького - актора, режисера і дра­матурга в   основі   своїй   лишались   не­змінними протягом   усього   його   творчого життя, підпорядкованого служінню правді й людяності. Він міг помилятися в оцінці певного   спільного   явища    (наприклад покладаючи надії  на  землеробсько-реміс­ничу артіль драмі «Конон Блискавиченко»),   але гуманістичний   ідеал - провід­ний для драматурга. З позицій цього ідеа­лу й слід розглядати два основних моти­ви,  які то взаємопереплітаються  і  підси­люють один одного, то  виходять  на   пер­ший план у п'єсах різних жанрів руйнування  особистості   під   впливом   обставин і  доля  жінки   у  цих  обставинах    Незважаючи на цензурні обмеження, драматург звертається до  відображення  життя  найрізноманітніших    суспільних    прошарків-У його п'єсах діють селяни - від найбідніших, кріпаків і    вільних,     до    куркулів, поміщики та їх слуги, міщани, солдати, торговці, наймити, заробітчани, ремісники, лихвар, сільська старшина, інтелігенція, міська біднота.

Живучість кріпосницької   й  відповідно рабської  психології,  руйнування  «дворян­ських    гнізд    і    витіснення    дворянства зростаючою сільською буржуазією   збагачення   куркуля – "чумачого" й наступ його на селянство, хижацька конкуренція його з собі подібними, російсько-японська вина І впливи на життя народу, револю­ційні   заворушення   на   селі - такі   «ми підіймала    драматургія    Кропивницького Актуальність їх   безперечна,  як  і  важли­вість  моральних   проблем   життя   творчої інтелігенції, і взаємин з «натовпом»   по­ставлених у драмі «Беспочвенники» та комедії    «Нашествіє     варварів».    Більшість його п'єс одразу підпадала  під заборону Цензури й діжі роки пробивалася до сцени. Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літера­турних творів («Невольник» за Шевчен­ком, «Вій» і «Пропазша грамота» за Го­голем, «Вергілійова Енеїда», «Чайковський, або Олексій Попович» за Гребінкою, «Підгоряни» за Гушалевичем, «Вуси» за Стороженком, «Хоть з мосту та в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом»).

Під кінець життя Кропивницький ство­рив дві  п'єси для дітей,  використовуючи мотиви народних казок («Івасик-Телесик», «По  щучому велінню»).  Органічний зв'я­зок його драматургії з фольклором  вияв­ляється  як у вихідних позиціях письмен­ника, який, обстоюючи народне розуміння добра  і зла, завжди був  на  боці  бідних і скривджених, так і у відбитті у мові пер­сонажів  влучного народного слова,  гумо­ру.  У 70—80-ті рр. він часто звертається й   до   пісень,   але  з   часом   ущільнюється художня   тканина   його  творів   і  для   пісень, як і для різного роду етнографічних вставок, не лишається місця.                   

Зовнішнє  розгортання  конфлікту  у  п'є­сах Кропивницького відбувається здебіль­шого у сфері сімейно-побутовій, але суть їх   полягає   в   художньому   осмисленні  ,й узагальненні гострих соціальних проблем, що досягається майстерним змалюванням характерів. Хрестоматійними стали поста­ті визискувачів, сільських глитаїв — Йосяпа Бичка  («Глитай, або ж павук»), Насті й Самрося Жлудів  («Дві сім'ї»), Балтиза («Олеся»), Шклянки («На руїнах»), Супо-ні  й  Торохтія   («Скрутна  доба») — нових зажерливих  і  підступних претендентів на роль господарів життя.

У змалюванні   панства    Кропивницький вдається   до   досить   складної   суспільно-психологічної градації. Та від лібералізміу Горнова,   як  і   від  розбещеності,   жорсто­кості   Воронових   («Доки  сонце  зійде...»), від нікчемності Нарциси Павлівни й пихи її дочки Надежди  («Замулені джерела»), один  крок  до  лицемірства   безсердечного кріпосника   Підгайного   («Перед   волею»). Зовні   делікатний   поміщик   Деревицький наприкінці  1905 р. сподівається «зупинить щирою розмовою і усовістить» збуджених революційними   настроями  селян.  Але  та делікатність логічно зумовлена складністю обстановки   й  зовсім   не  суперечить  його власницьким інтересам  («Скрутна доба»).

Чимало спільного в Леоніді Загриві («Оле­ся») та Смородині («На руїнах») — ко­лишніх власниках великих маєтків, при­браних до рук їхніми вчорашніми лакея­ми. Письменник розумів, що ця суспільна сила вже сходить з історичної авансцени, й обмежувався оцінкою окремих її рис, спрямовуючи викривальний пафос проти тих, хто йде на зміну нежиттєздатному дворянству,— проти куркульства, старши­ни, зростаючої сільської буржуазії та їх­ніх лакуз.

Під збільшувальне скло художника по­трапляє і специфічний тип людини-покруча, позбавленої соціальної й національ­ної самосвідомості, жалюгідно смішної у готовності заради грошей продати кого й що завгодно, включаючи власну гідність. Починаючи з Гордія Поваренка («Доки сонце зійде...»), подібний персонаж час від часу з'являється в українській драматур­гії на противагу трагічним образам без­таланних героїнь. Співвідношення трагіч­ного й комічного у творчості Кропивниць-кого, отже, перебуває в постійній діалек­тичній залежності від об'єкта і способу його відображення.

Уже в першому водевілі Кропивницького — «Помирились» — творчі начебто су­то розважального жанру—І. Франко не випадково побачив чорні, можливі тільки в задушливій атмосфері російського жит­тя і темноти картини, які засвідчують тен­денцію автора до узагальнень соціального характеру. Традиційний мольєрівський сю­жет про спритного слугу і простакуватого пана у водевілі «Пошились у дурні» за­свідчив «справжній сатиричний хист» дра­матурга та його здатність «мистецькою рукою вткати кілька постатей, живцем вихоплених з життя» (27, 233). Набутий у цих творах досвід дає можливість Кропивницькому створити блискучий зразок соціальної сатири — етюд «По ревізії». Зображення духовної порожнечі сільсько­го «начальства» — старшини і писаря,— під владою якого перебувають сотні лю­дей, виявляє спорідненість із сатиричною традицією Гоголя. Висміюючи кумедні, давно віджилі звичаї, дрібні людські вади, які призводять до комічних непорозумінь, а часом і до драм, що обов'язково завер­шуються щасливим фіналом, Кропивниць-кий навіть у таких незлостивих комедіях, як «За сиротою і бог з калитою...», «Вуси», «Джиґун», «Дурисвітка», «Голомо­зий», «Ошибка произойшла», не проминає нагоди поглузувати із старшини чи писа­ря, підкреслити моральну вищість бідняка над багатієм. Найбільшої сили сатирич­ного викриття досягає він, показуючи деморалізуючий вплив багатства на людей.

Трагікомічна ситуація, покладена в ос­нову п'єси «Чмир» («Чумазий»), майстер­но використана драматургом для того, щоб показати соціальну й духовну несу­місність, неконтактність трудівників і па­разитів. Доки жив своєю працею небага­тий селянин Демко Пшінка, доти був нор­мальною людиною, дрібні вади якої ком­пенсувалися здоровим глуздом й крити­цизмом, умілістю рук, відчуттям потрібності своєї праці. У словах Демка: «Чим, більш чоловік багатшає, тим дурнішим робиться», бо «та копійка ним овладає та опанує, що він, як замакітрений, зробить­ся», уже в першій яві закладається зерно його майбутньої долі. Несподівано на нього звалюється колосальне, за його уяв­леннями, багатство — спадщина від по­мерлого у місті брата — і з ним відбуває­ться те, про що він казав. Намагаючись будь-що перейняти зовнішні форми пан­ського життя і прикладаючи до них не­зрозуміле для нього поняття «усякі образованія», Демко подібно до персонажів комедії Островського «Не в свої сані не сідай» опиняється справді у дурному ста­новищі. Неписьменного Демка спритно об­крадає хитрий крамар.

«Чмир» — одна з найдовершеніших п'єс Кропивницького. Стрімкість розгортання дії, дотепність ситуацій, лаконізм і точ­ність діалогів, яскравість характерів, як і недвозначність моральної позиції автора, роблять її привабливою для театру й донині.

Якщо пригода з Пшінкою є наслідком тимчасового затьмарення героя, то духов­на еволюція «купця з кріпаків» Кирпи у п'єсі «Старі сучки й молоді парості» уже завершена. Зажерливість його, як і його жінки, що економить навіть на харчуванні рідних дітей, не має меж. Численні його сутички з усіма учасниками дії складаю­ться в один всеохоплюючий конфлікт ба­гатства й бідності, визиску й праці, без­честя й порядності. Логічний фінал твору — безглузда смерть Кирпи на купі грошей.

У п'єсі Кропивницького «Мамаша» мож­на бачити зразок того «нового типу коме­дії»,  про який  міркував  Б.  Шоу як  про комедію, настільки більш трагічну за тра­гедію з катастрофічним фіналом, наскіль­ки   нещасний  чи   навіть   щасливий   шлюб трагічніший від   нещасного   залізничного випадку».   Драматург   малює   зловісну картину морального звиродніння людей під впливом жадоби багатства, за­ради  якого дружина   не  жаліє   чоловіка син — батька. У вузьких межах родинного життя  відбито   градації  руйнування  люд­ини  безпосередньо залежних  від масштабів матеріальних інтересів.

Несмішної комедії Кропивницького нале­жать до теологічного ряду творів   які у свій час дали підстави О. Скабичевському визначити своєрідність російської комедії насамперед - Островського.    На    відміну від європейської комедії звичаїв, зокрема Мольєра, заважував критик, в російській комедії  персонажі,  що  є  носіями  проти­лежних моральних норм, ведуть бесіду   не помічаючи, що  вони  говорять зовсім  різ­ними мовам, про  різні  предмети,  не  ро­зуміючи  от  одного.   Це   стосується   як основного конфлікту   творів  Кропивниць­кого, так побічних. Людьми різних сві­тів  виявляється  просвітителька  Надежда в покруч Микола, а також ті селяни, які всерйоз вважають її відьмою («Супротив­ні течи»), пани відживаючі й прийдешні-Смородина і Шклянка  («На руїнах»)   на­віть  члени цієї сім'ї   («Чмир»,   «Мама­ша», «Дійшло до розуму» й ін.).

У зображені  сімейних  конфліктів   че­рез які як їх справжня першопричина ви­разно    просочують    актуальні    соціальні проблеми, Кропивницький найближче під­ходить до новітньої драми, хоч і у виборі матеріалу, із засобах розгортання конф­лікту, тобто в зовнішньому вияві внутріш­ньої  думки твору,  він лишається  вірним традиції.   Ці особливості    творчості    пи­сьменника вводять її в  контекст європей­ської драматургії, де саме в 70—90-ті рр. на перший план висуваються соціальні та моральні   проблеми:   викривальне   реаліс­тичне    зображення    дійсності    у    творах.

Не  випадково,  отже, що до  найгостріших,   найдосконаліших    при їх виразній тенденційності, творів Кропивницького належать драми "Глитай, або ж павук", "Дві сім'ї", "Олеся". Франко вважав найкращими   його   творами   "Дві сім'ї" де «без театральної інтриги розвивається акція драми дуже природно і з поетичною правдою, основаною  на  різнорідної   характерів»   (41,  398),  та  "Зайдиголова" – "талановито написану студію з народного життя, де театральну інтригу заступає дійсний конфлікт різнорідних характерів... і де акція без штучної підмоги розвиває­ться натурально від початку до кінця творячи при тім ряд театрально ефектових сцен" (41, 397). Відзначеної критиком гармонії природності й сценічності драматург досягав  щоразу заново, наполегливо відстоюючи   принцип   правдивості, каючи  зберігати  при  тому  почуття  міри, за  яке  йому часом доводилось  вести  боротьбу не тільки з посередніми акторами, а й з видатними.

Драми Кропивницького «Глитай або ж павук», "Дві сім'ї",  "Олеся", «Зайдиголова». «Доки сонце зійде...», «Замулені дже­рела», «Перед волею», «Розгардіяш», «Супротивні течії» дають різностороннє уявлення про долю жінки різних суспільних станів - від  часів  кріпаччини до початку ХХ  ст.  Безправність її становища   підси­лювану безліччю умовностей і жорстоких традицій,   драматург   майстерно   показав У різних суспільних прошарках. Беззахис­ними   жертвами   цих   антигуманних   умов нестримного свавілля тих, від кого так чи інакше залежить доля героїні, стають селянки-біднячки  Оксана   («Доки  сонце  зі­йде...») й Олена («Глитай, або ж павук») заможна   міщанка   Зінька   («Дві   сім'ї») дочки поміщиків – емоційна,  поривчаста Орися   («Перед волею»)   та освічена  розсудлива Женя  («Замулені джерела»     Ак­тивну боротьбу ведуть і зрештою перема­гають Олеся  («Олеся»), Домаха  («Зайди­голова»),  Катря   («Розгардіяш»)

Драматург роздумує над трагедією жін­ки й у тих творах, де вона виступає як Другорядний персонаж,— незалежно від жанру. Слова «отут ще живе місце» говорять своїм чоловікам, які катують їх, і позасценічна героїня водевілю «Дійшов до розуму», і Зінька у трагедії «Дві сім'ї». У веселій «комедії з співами» «Джиґун» спокійно, майже з усмішкою, як про щось цілком буденне, розповідає чоловік, як він бив свою жінку: «...так оддубасив, що більш тижня вилежала; аж втомився, б'ю­чи!..» І про інших мова йде: «Недзя, брат, їх не бить — такий закон!.. Закон недзя не сповнять...»

Інтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рік) й організатор­ська діяльність Кропивницького, розгалу­женість, театральних маршрутів — не тіль­ки гастрольних, а й тих, що були зумов­лені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусії),— лишали небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба у повноцінному ре­пертуарі, відданість улюбленому мисте­цтву, різностороння обдарованість поро­джували величезний ентузіазм, який давав змогу Кропивницькому долати і всі труд­нощі «акторського напівциганського жит­тя», і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з одно­думцями. Він написав більше сорока п'єс різних жанрів, включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.

Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров'я оселитись на хуторі Затишок, Кропивниць-кий досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободенні-ші, найгостріші теми тогочасного життя. Його хвилюють події 1905 р.; в одному з листів він мріє про ті часи, коли правда здолає кривду і можна буде «хоч разочок дихнуть вільним повітрям, почути вільний спів «Марсельєзи» (б, 503). Кропивниць-кий клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві ди­тячі п'єси та працює над їх постановкою в себе на хуторі.

Помер М. Л. Кропивницький 21 квітня 1910 р. по дорозі з Одеси, де був на га­стролях; поховано його в Харкові.

Творчо розвиваючи традиції Котляревського, Шевченка, Гоголя, Островського, Некрасова, Кропивницький зробив свій внесок у літературу критичного реалізму зображенням запеклої класової боротьби в українському селі другої половини XIX ст. Істотної еволюції зазнали його позитивні герої: від довготерпіння й па­сивного протесту до здатності аналізувати обстановку, усвідомлення себе як особис­тості, до соціальної активності. Цілий ряд драм і комедій Кропивницького є своєрід­ним аналогом «ідеологічних» повістей І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, О. Кониського, які І. Франко назвав «першими пробами» малювання нових суспільно-по­літичних течій нашої суспільності.

Визначальними рисами художнього мис­лення письменника є інтерес до найгостріших моральних та політичних проблем сучасності, що знаходив вияв у публіцис­тичній загостреності, сатиричній спрямо­ваності багатьох його п'єс. Твори дра­матурга утверджували реалізм розробкою народних характерів у типових життєвих обставинах. Забезпечуючи український театр поточним репертуаром, у якому пе­реважала традиційна поетика, Кропивницький чуйно сприймав нові життєві яви­ща, події (зокрема, наростання революцій­ної боротьби на рубежі XIX—XX ст.), що й зумовило пошук ним нових драматур­гічних форм.