Зітканий із тонкої шовкової нитки Барчиної мови — цеп невеличкі їй розміром твір становить собою своєрідне поєднання християнського пантеїзму Сковороди з соняшністю ліричних арабесок раннього Тичини. Формально це щось між «Садом пісень» і «Замість сонетів і октав».

Центральна Барчина проблема в цьому есеї — етична. Як поєднати всепрощаючу любов із гнівом проти недосконалостеіі людини? «Найбільшої хоробрості! вимагає прощення». «Годі злобитись! — вирішую собі: душа знедужає. Легко досконалих любити, спробуй тих, що зачіпають твою особистість» (с. 4).

Есеіі написаний по свіжих слідах війни — 1948 року. В ньому відсвічується кривавий потоп насильств, оргія іродів, розплодженість рабів, що «намордник носять, мов Бетговена слухають», заздрість і здрібничкованість злости, «зажерство гордіїв». Але здається, що есей своїм безпосереднім імпульсом мав літературні бої і суперечки часів МУР-у. Барка, слухаючи десь под Дунаєм біля Авгсбурга мирне і дружнє щебетання птаства, пише:

«Спочиваючії душею, думаю: це ж рай. Немає нічиєї злости. А вчора в прокуреній залі поети і прозаїки гризлися допізна. Все — непримиренно, знедобра, знедружня; все — самолюбство...

Люди! Подивімось на птахів, може, вони мудріші? складемо корпорацію з статутом, як в соняшному саду: співай сам і давай жити іншому» (с. 13).

Розв'язку Барка шукає здебільша поза людиною, в прикладах природи, керованої божественними законами, що дають кінцеву гармонію різнородній цілості. Він хоче вивчити незбагненний «словник і мову життя». Майже кожний із тридцяти п'яти фрагментів, на які розбитий есей, дає «приклад» — поетичні мініатюрі! деталей божественної творчости, об'єднаних світлом сонця. Але чи вихід це? Автор малює образ річки: вона тече смиренно лише до першого камінного порога, на якому вже піниться й лютує. Що робити суспільній людині з її власними закономірностями й камінними порогами? Найбільш безнадійна з усіх утеч — це втеча від себе. Барка сам це відчуває:

«В сатани сзоя стратегія: тільки з собору вийдеш — він тобі очі долонею затулить і що витворює!... Може, це ми самі без нього?!...» (с. 17).

Вихід, як він сформульований у останньому повному примирення фрагменті есею, в невтомній маставі до добра, в тому, щоб не лінуватися в прагненні до нього.

«А милосердний Творець — ні; бачить душі — високі стають на суд до світляного трону: тополі в рожеве сонце сонатами шумлять.

— Чи пряли, душі, нетлінну нитку, призначену від мене?

— Ні, почали, — відказують.

— Ідіть не лініться! — скаже Господь. — Скоро поклич)' в мій сад навіки.

Так дивиться Творець. Він близько.

Метелики тремтять від його проміння».

(Рецензія в Українській літературній газеті)