Юрій Яновський
(27 серпня 1902 — 25 лютого 1955)
Юрія Яновського не легко порівнювати з кимось із творців української літератури XX століття. Він, як мало хто, закроєний був на високе місце в царині художнього слова і, як мало хто, зупинився на найближчих підступах до нього. Так низько впасти, як, скажімо, М. Бажан чи О. Корнійчук, йому, на щастя, не вдалося, але й зафіксуватися на найвищому мистецькому щаблі судилося не до кінця.
Прозаїків з такою художньою енергією, як була вона в Яновського, світова література XX століття знає не більше двох десятків. Серед найвідоміших у нас імен постають у пам'яті Джойс і Конрад, Хемінгуей і Ремарк, Дос Пассос і Мештерхазі, Апдайк і Айтматов, Маркес і Матевосян, Гончар і... Всі вони, здається, повністю розкрилися перед людством найголовнішими гранями своїх талантів, а Яновський, маючи такі ж, як і в них, художні потенції, лише виявив цілковиту готовність зробити це. Перешкодило розп'яття на гратах нормативної, соцреалістичної псевдоестетики, і тому, кажучи словами П. Тичини, письменник не дійшов свого зросту і сили. Опинитися в прямому розумінні «по той бік» цих ґрат йому не дала, мабуть, звичайна випадковість, але й утриматись якнайдалі від них «з цього боку»... Не вистачило, мабуть, суто людських фізичних зусиль. Хворобливе здоров'я змушувало письменника півдесятка разів лягати на операційний стіл, а померти йому судилося від сердечного нападу після хвилювань у зв'язку з успішною прем'єрою в 1954 році п'єси «Дочка прокурора». Історія повторюється: подібна смерть здолала свого часу великого Софокла, коли його в черговий раз було визнано переможцем серед драматургів на щорічному святі Великих Діонісіїв...
Народжений українським степом, який південною своєю межею зливається з найсинішим у світі Чорним морем, Ю. Яновський одержав від природи типове, сказати б, романтичне світовідчуття. Було в ньому щось і від генетичного кореня славетного романтика Миколи Гоголя (батько його, як відомо, мав подвійне прізвище: Гоголь-Яновський), але в самому узголів'ї таланту вияскравлювалася саме ця стихія: степ у єднанні і морем. Вона вела його до натхненно патетичних, подекуди це не догранених строф поетичної збірки «Прекрасна Ут» (1928), нею пройняті початківські новели автора, що входили до книжок «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927), але найбільшою мірою вона заволоділа автором у трьох найчільніших йогo творах — романах «Майстер корабля» (1928), «Чотири шаблі» (1930) і «Вершники» (1935). Цими романами Яновський явив читачеві дивовижні потенції свого романтичного таланту, діє зробити після них ще один, найголовніший свій мистецький крок йому не вдалося. Наступні (після 1935 року) майже двадцять літ творчості (як пише Ю. Лавріненко) були для Яновського роками безплідних катувань його приборканої музи. Це катування супроводжувалося завжди надто пильною увагою д) кожного твору письменника офіційної критики, яка в спілкуванні з ним (за його словами) орудувала не розумом і серцем, а телеграфними стовпами. З їх допомогою Яновського відлучали від природно властивого йому романтизму п від вігаданого буржуазного націоналізму, тими ж стовпами вибивній з нього сфабриковану поетизацію (в «Чотирьох шаблях») анархістської вольниці, форсували акцентацію на «похмурих тонах» у «Живій воді», «на нетипових явищах» у «Дочці прокурора» тощо... Одне слово, письменникові довелося зазнати впливу на себе всіх премудрощів найбільшого зла XX століття — вульгарного соціологізму. Зло це було часом таким нестерпним, що чутливі струни митця починали майже зовсім розладнуватись і бриніти вкрай фальшиво. З того фальшу народжувались «Київські оповідання» (1948), за які навіть присуджувалась Сталінська премія, вкрай безликі п безконфліктні оговіді «Нової книги» (1954), в якій задоволена безликістю офіційна критика вишукувала навіть гоголівський усміх, життєву правду і т. ін. Насправді то було конання розп'ятого таланту і переможне торжество лакувального соцреалізму. В змаганні з ним і народилася «Дочка прокурора», яка стала останньою кріпкою в його і творчому, і реальному житті. На якийсь час влада тоді виявилася «милосердною» до письменника: його удостоєно було похованням на престижному в Києві Байковому кладовищі. Щоправда, спочатку десь у глухому закутку його, а коли в кінці 50-х років під час візиту до Киева черговому партійному вождеві Хрущову захотілося покласти квіти на могилу письменника (вони особисто були знайомі з часів війни), то та могила за одну ніч була перенесена київськими служками більшовизму на центральну алею кладовища. Не буде ж вождь нести квіти в якісь там цвинтарні закутки, подумали вони, і в такий спосіб перемогла справедливість: Яновський зайняв своє посмертне місце поруч із найвидатнішими постатями національної культури.
А був же він серед них і- за життя. Насамперед як автор «Майстра корабля», «Чотирьох шабель» і «Вершників». У «Майстрі корабля» молодому Яновському на «морському матеріалі», на життєвих буднях першої фаланги задивлених у море українських кіномитців вдалося витворити великий «інший смисл» людського буття, вдалося, як і англійському письменнику Конраду чи російському Гріну, оспівати загадковість життєвих морів. Незбагненну таїну сучасності й майбутнього, поривання людини до гармонійності й життєвої істини. Деяка розмитість цих Ідей у-наступному романі письменника «Чотири шаблі» здобула виняткову конкретизацію і «прив'язаність» до української історії, до української ментальності. Герої «Чотирьох шабель» — це відроджені в нових умовах лицарі козацького стену, які на пергаментах української революції гострими шаблями випису вали героїку нашої історії, здобували ту святу волю і правду, котра триста літ текла під землею в нашого північного завойовника. Для цензорів з тієї півночі, які в радянські часи спорядилися в криваві тоги більшовицьких святош, письменник «натикав» у романі і військових червоних прапорців («червоного прапора красна зоря обійде із нами далекі моря»), І ознак трудового пожовтневого «ентузіазму» (останні три частини роману), але для «нормального» читача було зрозуміло, що «Чотири шаблі» — це твір про українське і загальнолюдське жадання волі, сага про українську невпокореність.
Структура «Чотирьох шабель» — пісенна. Таку форму письменник обрав тому, що пісня — один із найлаконічніших художніх жанрів. У коментарях до роману Ю. Яновський наголошував: «Конденсована розповідь, екстракт багатьох вимахів шаблі — пісня. Синтез багатьох смертей — одна смерть у лісні. Зміст багатьох доль — одна доля в пісні» (Твори: У 5 т. — К., 1983. — Т. 5. — С. 228). Все те, що могло бути «поза піснями», тобто являло собою «будні революції» («...довгі ночі дебатів, божевільні дні підготовок, штабних розробок», там же), у романі свідомо опущено, завдяки чому досягнуто стислості й поетичності в художньому осмисленні теми («...книгу можна було б уполовину збільшити: так греки домішували до вина воду...», там же). Це протягом п'ятьох десятиліть викликало нарікання критиків, які по-більшовицьки обурювались, що в романі не показано того, іншого, третього (дебатів, розробок, боротьби з куркулями, націоналістичними арміями гощо). Тим часом у романтичному творі суттєве полягає не в ілюстративному показі «того, іншого, третього», а в крайніх часом контрастно зіставлених виявах ідеї. Яновському (і його романові теж) достатньо того, що один з головних Героїв твору Галат веде своїх партизанів у бій «за бідних людей і за правду» (2, 258), що Остюк домагається залізної дисципліни в армії (2, 238), що Марченка за самосуди й мародерство віддано під суд трибуналу, що Шахая надихає в житті лиш одна ідея — «боротися до краю, до перемоги, за гідність, яку розбудила в нас велика революція» (2, 210). В цих останніх словах чи не найточніше розкрито зміст ідеї роману: боротися за людську гідність навіть тоді, коли вороги обступили тебе з усіх чотирьох кінців світу.
В трьох останніх піснях роману бачимо його героїв при роботі за мирних умов: у п'ятій — Остюк виконує за рубежем дипломатичну місію; у шостій — Остюк і Марченко отіняються вже в нетрях тайги, а в сьомій усі разом працюють у донецькій шахті. Логічність «мирних картин» у романі полягала в тому, що такі діяльні натури, як Шахай, Галат, Остюк і Марченко, в пореволюційний час неминуче почувалися б (як пізніше герої Хемінгуея чи Ремарка) «втраченим поколінням» (на тлі непевних і тривожних більшовицьких буднів їм маряться виблиски шабель, а Остюк уві сні влітає зі своєю кіннотою навіть... у Париж), а з іншого боку, автор прагнув показати, що за людську гідність (головна ідея твору!) можна боротися і в мирних умовах. Знайти найкращу форму для втілення такого задуму і поєднати його з художньою логікою перших чотирьох пісень роману Яновському, на жаль, не зовсім удалося. Це був суто художній прорахунок автора, який, однак, не зруйнував остаточно провідні думки твору про загальнолюдське жадання волі, про українську невпокореність і високу людську гідність. На тому етапі історії, який зобразив Яновський у романі, все це розбивалось об стіну перефарбованих «визволителів» з Москви та Петербурга, і збентежений письменник змушений був усього лише зафіксувати таку ситуацію в надзвичайно драматичному образі бригантині!, яку поглинула невблаганна морська стихія: «Довго ще після того, як бригантина пішла під воду, біліли на поверхні моря одірвані паруси її».
Пильні критики з кадебістськими посвідченнями, звичайно, розгадали неоднозначний смисл тих обірваних парусів (як і скаргу старого кобзаря в романі, що «сліпому тяжко, а зрячому нині ще тяжче») і про всяк випадок на півстоліття запроторили «Чотири шаблі» в каземати спецсховищ. А на автора був начеплений довічний ярлик неблагонадійного, ущербного письменника. Усе це не миналося для нього безболісно. Протягом перших кількох років після опублікування «Чотирьох шабель» (у 1930—1932 pp.) він ніби не може зорієнтуватися і вдається то до неглибокої публіцистики, то до малохудожньої, навіть кон'юнктурної драматургії («Завойовники», 1932). Зате наступні три роки промчали для письменника під знаком натхненного творення «Вершників». Йому нетерпеливилося підібрати оті обірвані в «Чотирьох шаблях» вітрила і напнути їх на нову бригантину. Але з чого змайструвати її? Письменник знову, як і в попередньому романі, повертається в роки громадянської війни. На сторінках «Вершників» знову заблискотіли шаблі, здибились знавіснілі коні, а брат братові почав знімати голови з пліч, як у якомусь моторошному кіно. Чому саме — здогадатись неважко: сценарій того кіно писався цього разу вже не стільки українським і загальнолюдським жаданням волі, скільки тиском класової, більшовицької неволі. Остаточно зійти з дистанції «Вершникам» не дав лише могутній талант письменника, вміння його наснажити окремі розділи твору («Шаланда в морі», «Дитинство», «Лист у вічність» та ін.) таким загальнолюдським змістом, над яким не владний ніякий класовий пресинг. Яновський доклав чимало зусиль, щоб вивести роман на справді світові романтичні обшири; він скористався можливостями такої художньої фрази, в якій одночасно струмували потоки й народної думи, і могутньої в минулому української літератури барокко, і досягнень письменників-новаторів XX століття Дос Пассоса чи Джойса, і суто свого уявлення про виражальну силу національного художнього слова.
Складаються «Вершники» з восьми новел, у кожній з яких розвинуто безліч мотивів, що вихоплені автором із полум'я громадянської війни. Не пов'язані єдиним сюжетом, вони, проте, єднаються між собою художньо, головною авторською настановою в романі: показати через внутрішній світ окремо взятих героїв історичну необхідність перетворення земної світобудови. Це був значний крок письменника-романтика в розвитку головного філософського принципу романтизму — досягти ідеалу шляхом абсолютизації людського індивіда. В кожній новелі роману такий індивід абсолютизується (художньо окреслюється) з такою виразністю, що сприймається як символ. Символічними, зокрема, сприймаються брати Половці з новели «Подвійне коло», які опинилися з різних боків політичних барикад і своїми діями спричиняють освячений більшовизмом розпад роду людського; символічне світло випромінюють батьки Половців у «Шаланді в морі», зусилля яких спрямовані на збереження роду; символічний безіменний листоноша в новелі «Лист у вічність», який не здатний схилити голову навіть перед самою смертю; символічний також образ комісара Данила Чабана («Дитинство»), ватажка загону «двох босих сотень» Шведа («Батальйон Шведа») та Ін. Вони представлені автором в ореолі поезії і глибокого психологічного драматизму; відтворені ситуації, в яких вони діють, це справжні поеми про боротьбу добра і зла на землі, про красу українського неба і степу, про людську витривалість і жадання свободи. Несуть вони в собі нев'янучий національний колорит, прагнення героїв збудувати кращий світ на землі, а водночас і данину... культівській добі: крім певної фетишизації класової боротьби в «Подвійному колі», до однієї з новел («Батальйон Шведа») пристебнута була і обов'язкова в літературі тієї доби атрибутика з іменами Сталіна, Ворошилова, Фрунзе та ін. Це були відчутні вияви драми таланту письменника, вони тероризуватимуть його в пізнішій творчості немилосердно, але роман «Вершники» їм ще не вдалося остаточно знищити. Навіть остання новела твору («Адамеико»), в якій учорашні герої громадянської війни за мирних умов варять «перші тонни революційної сталі», не сприймається як чужорідне тіло роману; в ній ідея побудови нового світу, за який боролись зображені автором не лише більшовики, а й війська Центральної Ради, загони Нестора Махна, банди Врангеля й Денікіна, постає як закономірне й художньо вмотивоване продовження розвитку революції. Лише згодом час покаже, яким деформованим у диктатурних умовах більшовизму буде те продовження...
Роман «Вершники» був у 30-х роках чи не останньою спробою втримати всю українську літературу на тому виродженському рівні, якого сягала вона в кращих творах 20-х років — творах раннього П. Тичини і М. Хвильового, М. Куліша і Г., Косинки, М. Зерова і Є. Плужника... На початку 30-х років над усіма ними вже зависла більшовицька загроза тотального винищення. Романом «Вершники» Ю. Яновського «серед терористичної катастрофи 1929—33 років загибаюче відродження наче спалахнуло останнім найбільшим своїм вогнем... ніби подаючи у світ сигнал, що чиниться великий злочин над молодим життям» (Лавріненко Ю. «Розстріляне відродження».— С 567). Сигнал той залишився тоді тільки сигналом; роман «Вершники» радянський режим припасував до своїх класових інтересів, а сам письменник після цього став катастрофічно втрачати свій власний мистецький голос. Написані в другої половині 30-х років драма «Дума про Британку» і збірка новел «Короткі історії» нагадували тільки зовнішніми рисами, що вони — родичі монументальних «Чотирьох шабель» та «Вершників»; внутрішньо це були лиш уламки великого натхнення, котре акуратно підгонилось під одномірні догми п регламентації «єдиного» творчого методу й тому було позбавлене всіх ознак живого життя.
У роки війни Ю. Яновський видав збірку новел «Земля батьків» (1944), а одразу по війні роман «Жива вода» (1947). Заданість ситуацій, надуманість колізій і випрямлення ідей у дусі казенних приписів соціалістичного реалізму зводили нанівець усю роботу над цими творами. Прислужницько-вульгарна критика не проминула нагоди, щоб піддати ці твори, особливо «Живу воду», ґрунтовній проробці, але якраз не за художні слабкості, а за «спотворення радянської дійсності», «перевагу біологічних факторів над соціальними», «наклеп на більшовиків у дусі націоналістичних методів, якими свого часу користувалися Хвильовий і група ВАПЛІТЕ» («Літературна газета», 1947, 16 жовтня). Суть полягала в тому, що в романі було трохи більше правди про жахи воєнної і повоєнної дійсності, ніж цього вимагало тодішнє офіційне благополуччя. Ю. Яновський торкнувся в романі таких проблем, до яких повоєнна проза почне доростати лише на рубежі 50—60-х років: зубожіння селянства; крах ідеалів солдата, який після повернення з війни став ніби зайвою людиною в суспільстві; відбудова промислових міст за рахунок примусової вербовки селян; неувага офіційних властей до «прози буття» людей тощо. Ю. Яновський писав про це з болем, але водночас і «перекривав» цей біль рожево-казенним, інколи гірко-усміхнені їм оптимізмом. З художнього боку твір виглядав нерівним, громіздким і малочитабельним. Вдаючись до не властивих йому реалістичних засобів, письменник постійно збивався на плакатно-публіцистичне плоскогір'я в мисленні і, як наслідок, з'являлись простолінійність у вирішенні тих чи тих естетичних завдань, описовий психологізм, декларативний пафос. Уникнути цього автор зміг би лише тоді, коли б повернувся до природи свого романтичного таланту, але можливостей таких не було: романтизм трактувався офіційним літературознавством як реакційна, назадницька художня форма. Яновському нічого не залишалось, як тільки опублікувати покаянний матеріал і визнати свою «відірваність від життя», «формалістіічний задум» роману, «шкідливі деталі» в ньому тощо. («Літературна газета», 1948. — 1 квітня). Невдовзі письменник почав «враховувати зауваження» критики (з-поміж критиків особливою активністю відзначалися О. Корнійчук, Л. Санов, І. Стебун, М. Шамота та ін.) і готувати нову редакцію роману. Побачила світ вона вже після смерті Ю. Яновського і мала назву «Мир». Де була в тій редакції «воля автора», а де волюнтаризм тодішніх редакторів, встановити сьогодні неможливо.
Спробу відродити себе як художника Ю. Яновський зробив був у п'єсі «Дочка прокурора» (1954). Знекровлений Корнійчуковими вірнопідданськими драмами, повоєнний український театр відчув у цій п'єсі натяк на можливе своє оздоровлення: у ній-бо йшлося не про казенні, а суто життєві проблеми життя. Деяким критикам, щоправда, здалося, що це черговий «підкоп» Яновського під фундамент більшовицького режиму, і почали вони по-святенницьки чіпляти на п'єсу ярлики «похмурості» п «ідейної порочності». Але трапилось це трохи запізно: автор помер, коли п'єса йшла при аншлагах і в супроводі бурхливих глядацьких оплесків...
Об'єктивна оцінка «Дочки прокурора», як і всіх інших творів Яновського, стала можливою лише сьогодні. Печально, що письменник не дочекався цього сьогодні. Частково тішить лише те, що дійшли до нас його кращі твори. У спектрі нового дня вони сяють нам іскрами великого таланту і водночас докоряють тим, хто не дав змоги розквітнути йому на повну потужність.
Михайло НАЄНКО