Одним із популярних жанрів давньої літератури був вертеп. На думку О. Білецького, "...вертепна драма (зародилася, мабуть, ще в ХVІІ столітті, але відомі нам тексти не йдуть раніш 70-хроків ХVІІІ століття) – це ще один із попередників української реалістичної комедії ХІХ – початку ХХ ст." [8, 506].

А. Козлов у книзі "Українська дожовтнева драматургія: Еволюція жанрів" зазначив, що "...своєрідною варіацією жанру драми, могла б стати перед нами зараз вертепна драма... вертеп був такою оригінальною драмою, в якій виявлялося народне бачення гармонії і дисгармонії християнських і народних ідеалів..." [2, 52].

М. Сулима помітив те, що "...про популярність адаптованої різдвяної драми (власне вертепу) свідчать драматичні твори ХІХ-ХХ століття, автори яких під час роботи над ними свідомо орієнтувалися на вертеп. Це "Іродова морока" Пантелеймона Куліша, "Вертеп" і "Милість Божа" Людмили Старицької-Черняхівської..." [4, 294].

Отже, дослідники вертепної драми акцентували увагу переважно на особливостях цього жанру, намагаючись пояснити "живучість" вертепної драми, вмотивувати причини її популярності серед українських драматургів ХІХ-ХХ століть. Але питання про особливості монологів та діалогів як засобів вираження духовності дійових осіб вертепної драми ними не розглядалось.

У записі вертепної драми М. Маркевича, яка є однією із найстаріших, особливу увагу глядача й читача привертає Хор, який на думку Патріса Паві, "...виконував роль коментатора, роль ліричного посередника, роль епічного кординатора епізодів... часто

хор – це вираження поглядів певного глядача-судді; буває, хор замінює собою "внутрішню" мову автора" [5, 422].

Саме у співі Хору звучить спочатку заклик:

Возстаніте од сна і благо сотворіте

Рождшагося Христа повсюду возвістите;

Сіє вам, людіє, охотно глаголю,

І благословіте: піду да подзвоню [6, 415],

а потім Хор сповіщає добру звістку про те, що "Бог сьогодні рождається" [6,416].

Хор славить народження Христа і повідомляє усім про небезпеку:

Десь Ірод грядет в страни своя віфліємськії,

Плінити всі храми,

Даби зискати Христа народженна...[6,418],

даючи оцінку діям і вчинкам Ірода, він називає його "преокаяним".

У наступних явах вертепної драми функції та сутність Хору стають ще вагомішими й значущими. Так, Хор звертається до Царів з проханням захистити Христа, вказуючи їм як треба себе вести із Іродом:

Отвіщаша йому,

Ідем же к рож денному;

К рож денному ідіте

І мя возвеселіте [6, 419].

Хор також засуджує дії Ірода та Воїнів, які по-лакейські виконують його накази:

Ірод неситий

Велить убити

А воїн терзает

І убивает [6, 422].

Далі Хор виступає у ролі коментатора дій таких злотворців, як Ірод, Смерть, Чорт: "Тут смерть виходить, речет к нему вину..." [6, 423]. А коли Ірод гине від коси Смерті, Хор сповіщає про те, що зло знищено:

Не відав же он, що істребиться

І царство його в кінець розориться.

Заслуга його знатна всім і явна,

За то й пекельна бездна ізготована,

О, Іроде преокаянний ! [6, 426].

Отже, у першій частині вертепної драми Хор виступає у ролі дійової особи, яка коментує дії інших дійових осіб, дає їм характеристику, виражає погляди глядача на зображувані події у творі, повідомляє про перебіг тих чи інших подій, здійснює історичний екскурс.

Репліки діалогів решти дійових осіб першої частини вертепної драми за формою короткі, дуже емоційні. В них беруть участь переважно антидуховні дійові особи такі, як Ірод, Смерть, Чорт, Воїни та інші. Кожна репліка діалогів злотворців породжує в них не адекватну реакцію. А особливо скаженіє Ірод, коли дізнається про народження Ісуса.

Змушує нервувати Ірода звернення до нього Рахілі: "Ірод пребеззаконний, мучителю стопекельний" [6, 423]. В цій короткій репліці дається влучна оцінка діям і вчинкам Ірода.

За допомогою такого аналітичного прийому, як внутрішнє мовлення, у драмі представлено те, як Ірод "тихо, сам з собою" [6, 423] розмірковує:

Уви, кая сих времен здолалась переміна,

Думавши мні вічно жить, близиться кончина,

Однак же я з смертю сражатися буду [6, 423].

Досить напруженим є діалог між Іродом та Смертю – це своєрідне протистояння двох антидуховних сил, в якому кожна із сил прагне довести свою значущість:

Ірод

Аз єсьм багат і славен,

І ність ніхто мні рамен

Смерть

Безумне! Всього світу я сильній нахожуся:

Ізначала віку нікому не клонюся

Аз єсьм монархиня, всього світу пані [6, 425].

В другій частині драми (нижні поверхи) частіше всього ставилися й розігрувались сценки на побутові теми із життя простого люду.

Частина друга вертепної драми, розпочинається діалогом Діда та Баби, які висловлюють радість з приводу того, що загинув Ірод:

От тепер і нам припало,

Як Ірода не стало... [6, 426],

а Хор, виконуючи пісню "Ой під вишнею, під черешенькою", вводить глядача в атмосферу святкового дійства. Така поведінка Діда й Баби викликає подив у Солдата:

Кой вас чорт здесь розносіл ?

Вєдь тотчас патащу к ахвіцеру,

Штаб ви зналі крестіянску вєру ! [6, 427].

Солдат будучи завжди виконавцем волі верховної влади, у вертепній драмі здійснює подібну функцію – переказує сутність того, що відбулося на верхньому поверсі вертепу, і таким чином пов'язує сутність подій "на горі" і "внизу". Все це він здійснює у формі монологу-повідомлення.

У наступних явах вертепної драми представлені короткі родинно-побутові діалоги представників різних національностей, зокрема, циганів, угорців, поляків, українців.

Так, діалог Цигана з сином та дружиною носить етикетно-побутовий характер. Він короткий, складається з декількох реплік, в яких називаються окремі предмети лише з метою повідомлення:

Циган

А хліб же є ?

Син

Де б то взявся ? Нема [6, 429].

В цьому діалозі розкривається ставлення жінки до чоловіка, спосіб життя представників цього народу: "Фун, фун, фонфара ! Проживем без хати" [6, 431]. Лише репліка Цигана є одухотвореною: "Гайда ж до шатра дітей годувати..." [6, 431].

Специфічним є діалог Угорця з Угоркою, в якому жінка лише слухає вихваляння чоловіка: "Мої поля, моя вода, моє блато, моє в болоті, моє все" [6, 431], не промовивши жодного слова. У цій промові виявилось зверхнє ставлення Угорця до своєї дружини, яка вірно чекала чоловіка, а у відповідь почула від нього: "Як поїду я од тебе, заплачеш за мною" [6, 432].

Більш брутальним у ставленні до жінки виявився Поляк, який привселюдно образив свою дружину, називавши її "... неодукованою кубітою" [6, 433].

Особливо вирізняється з точки зору духовності у другій частині вертепної драми монолог Запорожця, який вдається до самохарактеристики:

А добре дуже я зробив,

Мов десятки врагів побив [6, 438].

Страшними для Уніатського попа стали слова Запорожця:

Не бив уніатських я попів,

З живих з їх кожу я лупив... [6, 437].

А монологічна репліка-роздум Запорожця проте як він наступний свій день проведе:

А ранком можна і до Хвеськи,

Де хлиснути мокрухи... [6, 438], переводить глядачів до наступної сценки, в якій відбувається повчання Запорожцем Чорта з іронічними зауваженнями на адресу останнього:

Ух ! Чорт у баклаг вліз !

Глянь, глянь, яке воно чуднеє,

Да далебі страшнеє:

Очі з п'ятака,

А язик вивалив, мов та собака ! [6, 439].

Завершує цей діалог Запорожець реплікою-побажанням до глядачів: "По сій мові / Будьте здорові" [6, 439], яка розкриває доброзичливе ставлення Запорожця до простого люду.

У наступному діалозі між Циганом та Климом, проглядається чітка установка Цигана на те, щоб обманути Клима:

Циган

Оддай нам свиню, ми її научим

Холянди танцювати –

В город не буде вже скакати [6, 440].

Та Клим виявився не таким вже й наївним та довірливим: він вирішив подарувати Дяку найгіршу свиню, отримавши від нього подяку: "Со блвгодарностю пріємлем / І вию об'ємлем" [6, 442]. І тільки в монолозі Клима глядачеві стало зрозумілим справжнє ставлення його до Дяка:

Дивись, як пресучий дяк подякував гарно,

Що аж в мене сльози в вічі навернулись.

Да, правда, єсть за що й дякувать:

Свиня, хоч куди свиня –

Ребра так і світяться [6, 442].

Тобто монолог служить засобом вираження внутрішнього стану Клима, розкриває його думки, що були спрямовані на те, щоб провчити ненависного й ненажерливого представника церкви.

Остання ява вертепної драми демонструє байдуже ставлення Клима до своєї тварини, як господаря. Клим "до цикався" до того, що коза не витримала й утікала та ще й не куди-небудь, а під Іродів трон. Тоді, як господар в усьому зробив винного сусіда Макогоненка Грицька.

А за допомогою макаронічної мови дійових осіб в передостанній яві створюється ще й веселий настрій глядачів:

Бідна ж моя головонько ! Козу вбив !

Понесу ж да оддам собаці шкуру,

А жінці пошию із м'яса кожух [6, 444].

І вже зовсім не несуть ніякого духовного наснаження в останній яві вертепної драми репліки Селянина та Артилериста. Це короткі репліки типу:

Артилерист

Вези, не отговаривайся !

Селянин

А вже ж бо мені та кушка ! [6, 444].

Отже, монологи та діалоги вертепної драми у першій частині розкривають прагнення демонічних сил Ірода, Чорта знищити новонародженого Христа, а у другій частині цієї драми на соціально-побутовому рівні розкривається спрямованість думок і прагнень представників різних соціальних верств: Циган спрямовує свої думки, прагнення і дії тільки на те. щоб когось обдурити; Поляк та Угорець у ставленні до своїх близьких демонструють брутальність; Дяк не розминається із тими подарунками, які йому дають на селі, а отже по-своєму паразитує; селянин Клим обдурює Дяка і від цього отримує задоволення. Все це приваблювало глядачів до вертепу, оскільки в ньому виявлялось "народне бачення" всіх процесів, що відбувались суспільстві. А тому вертеп був однією із найяскравіших форм наближення літератури й мистецтва до маси народу.

І знову до вертепу звертаються вже у ХІХ столітті українські письменники, і зокрема П.Куліш. Так, у назві вертепної драми П. Куліша "Іродова морока (Святочне предсталение на малорусском языке)" є і вказівки на церковно-релігійний характер ("святочного представления"), і символ антидуховності – (Ірод).

Антидуховність торжествує уже з перших сторінок п'єси – Ірод зухвало заявляє: "...цар я на всю губу" [3, 303], а тому "...закував у кайдани людську матір Правду" [3, 302]. А ще він "...людей ріже по своїй охоті" [3, 304]; вихваляється ще й тим, що йому служить сам Чорт, та біда його ("морока") полягає в тому, що Чорта не боїться "запорізький дух" [3, 303]. Такий "місточок" між біблейською Іудеєю і козацьким Запорожжям одразу переводить усі події в площину України ХVІІІ ст. Ірод і Кривда, дізнавшись про те, що "Народивсь у Віфліємі... той, що буде на всім світі вовік царювати!" [3, 305], вирішують винищити всіх немовлят: "Сердюки! рушайте, ріжте всі маленькі діти!" [3, 308].

Більше того, страшний, демонічний дух цього наказу Ірода, підсилений реплікою: "Не живіте ні одного, всіх повибивайте" [3, 308]. Він не просто закликає слуг заробити владиці "вічний пам'ятник" [3, 316] і славу, а й зробити це "у крові купанням" [3, 316]. Очевидне людиноненависництво й безпощадне властолюбство породжують у читача ХІХ століття роздуми про демонізм Петра І, котрий безпощадно розправився з київським гетьманом та з тисячами реєстрових козаків.

Розуміючи справжню силу Запорожця, Ірод умисно й підступно характеризував його як "волоцюгу" й "пиятика", як нездатного ні на що, і думає, що отримає з того політичні дивіденди.

Так, владика не просто спрямовував свої думки, дії та вчинки на творення зла, а й отримував від усього того велику насолоду – вищий прояв антидуховності.

П. Куліш уже на початку п'єси звертає увагу читача і на те, що дружина Ірода Кривда сидить на престолі "...с поникшею головою" [3, 302]. Але виявилося, що вона сумувала не від того, що комусь чи їй самій дуже погано, – їй було просто "скушно" без творення зла. А коли вона дізналася про народження майбутнього духовного царя Іудеї, вона одразу оживилася і дуже категорично заявила:

Ні, сього не буде!

Чиє небо, чиє пекло,

мої будуть люде! [3, 305].

Для Кривди, як і для Ірода, сама думка про можливість втратити владу є не тільки несподівана, а й ненависна. Тому ж Кривда готова піти на будь-які злотворчі дії, аби зберегти своє владарювання. Для цього вона ладна підкорити навіть усю нечисту силу:

...не дам новому цареві

на престолі сісти.

За попихача у мене

буде Ірод з Чортом... [3, 318].

Але звістка про те, що Правду випущено й "розбито кайдани", Кривду просто приголомшила: "Кривда падает в обморок" [3, 309]. Ця дійова особа відверта у своїх злих намірах і злодіяннях, у своїх негожих стосунках з підлеглими. Поки був живий головний із них, їй жилося добре, а коли помер, то "без нього не живеться" [3, 316]. Кривда здатна й на крайній захід – вона готова звернутися і до Іуди (досить прозорий натяк на характер і дії колишніх козаків-зрадників), щоб знищити Ісуса:

Я під його потай миру

підішлю Іуду

та й довіку на сім світі

царювати буду [3, 318].

Кривда підступно виправдовує свій потяг до беззаперечної влади бажанням "...усе ледаче кодло вигубити зразу" [3, 318]. Тобто Кривда всі свої думки, слова, дії та вчинки спрямовує тільки на творення зла – вона символізує демонічну антидуховність.

Смерть П. Куліш представив "...сухореброю, шершавою бабою" [3, 314], в усіх діях та вчинках якої втілена ненависть до життя:

Мушу раз у раз косити

направо й наліво,

щоб пустинею здавалось

царство, всім на диво [3, 310].

Як і Кривда та Ірод, Смерть уперше запанікувала тоді, коли їй не вдалося "скосити" Запорожця:

Я вже косу поламала

не одну на злюці,

а в його нема ні страху,

ні жаху на думці [3, 327].

Своє безсилля перед Запорожцем Смерть виражає в тому, що штовхає його в "...брюхо костлявою ногою" [ 3, 327].

Таким чином, Смерть постає як втілення вічної і невтомної антидуховності – вічної ненависті до всього живого на Землі. Може саме тому тут, як ніде в іншому творі, П. Куліш використав біблійні мотиви для характеристики сучасної йому реакції і для утвердження ідеї непереможного й вічного поступу життя, котре постає втіленням вищого прагнення до добра, а, отже, й втілення вищої духовності взагалі.

Дійова особа, у якої "...душа скнара та мерзенна" [3, 322], приніс Іродові та Кривді звістку про неминучий кінець їхнього царювання. Жид, розуміючи, що такий поворот історії призведе до того, що "...усі вбогі, всі голодні будуть словом ситі" [3, 306], починає задумуватися й над тим, як жити далі, адже тепер усе "пропало... / що на світі панувало, / грошики збирало" [3, 307]. Він розуміє те, що сила і злість вирішують багато, але всьому цьому приходить край, і тоді доводиться за всі гріхи розплачуватися. Тому Жид вирішує покаятися, визнаючи свої найстрашніші провини:

...ми душили вбогу Правду

літом і зимою;

Не пускали світла в школи,

церкви замикали... [3, 312].

І хоча цей скнара усвідомлює, що йому "...не буде там поживи, де сіяє світ науки..." [3, 312], надії не покидають його.

Отже, керуючись лише егоїстичним принципом і задовольняючи лише матеріальні (бездуховні) потреби, цей персонаж здатен не тільки визнати себе винним, а й знайти в собі сили, якщо не "змити", то хоча б "відмолити" свої гріхи.

На перший погляд, усе, що є огидного й демонічного у світі, втілено в Чортові: то він дуже улесливо поводить себе з Кривдою, бо розуміє, що її влада сильніша, впливовіша, ніж влада Ірода (Чорт називає її "моя слава, цяця моя люба!" [3, 321]; то він підбурює й Кривду, й Ірода на розправи; то сіє "межи люди" сумніви й паніку, лиходійства й злість. Більше того, він має наміри "...гайдамаку вкинути у пекло" [3, 326], щоб "насолити" навіть своїм ближнім – "всім би злюкам на сім світі стало тоді тепло" [3, 326]. І все ж, може тому, що дії Чорта

й повинні бути злотворчими, вони сприймаються не такими страшними і злими, як вчинки людей – чорт лише підбурює, а творять зло все-таки бездуховні люди. Вони і є, на думку драматурга, основними злотворцями – антидуховними та бездуховними істотами.

І все ж найбільше уваги П. Куліш приділяє Запорожцеві: він "Входит торжественно… На нем вся одежда сияет яркими цветами и новизною" [3, 323]. Герой-козак перед Іродом і Кривдою одразу розкриває свої недвозначні наміри: "Я з вас, клятих людоморів, / видавлю олію!" [3, 323]. Він бачить своє призначення в тому, щоб нищити все вороже людям, все несправедливе: "Треба жити, треба й бити: / наша доля така" [3, 326]. А вища й кінцева мета його діяльності – "...боронити від нахаби матір Україну" [3, 326].

І тут автор ідентифікує його місію з місією козацтва, з духом визвольного руху, адже Запорожець не просто бере на себе відповідальність криваво карати антидуховних "людоїдів", він хоче знайти найтяжче для них покарання – примушує "...дивитися очима на людськую волю" [3, 329].

Крім того, Запорожець наставляє людей на добро та на вдячність Богові:

А ми в світі будем жити,

господа хвалити,

що нам Правду, стару матір,

дав оборонити... [3, 330].

Отже, це – високодуховний персонаж, бо він має високі та світлі думки й наміри, готовий пожертвувати своїм життям заради Батьківщини.

Виразниками діаметрально протилежних настроїв, намірів і дій у п'єсі виступають і два хори: Ангельський та Демонський.

Так, перший хор бачить своє призначення у возвеличуванні та уславленні добротворення, у вияві радості від діяльності добротворців і перш за все – Бога: "Слава богу... Минулося добрим людям віковічне лихо..." [3, 311]. А Демонський хор, навпаки, страждає від того, що у світі множиться добро. По суті, вже у назвах цих хорів закладено протистояння добротворення і злотворення – духовності та антидуховності. А все це значить, що П. Куліш, вмотивовуючи у текст твору ХІХ ст. два антично-бароковських елементи (Ангельський та Демонський хори), намагався, як і драматурги ХVIII ст., передати змістом їхнього співу народні погляди на козацтво – і схвальні, і протилежні.

Таким чином, у цій п'єсі П. Куліш представив керівників держави демонічно антидуховними (Ірод і Кривда), у злотворенні їм поступаються навіть Чорт і Смерть. А всій цій антидуховній зграї протиставлено світлу душу і праведний дух Запорожця. І як би ми не "дешифрували" образи й характери дійових осіб, треба визначити головне: П. Куліш дуже вдало й прозоро, а не двозначно (як це прийнято вважати) у біблійно-вертепній містерії поставив і розв'язав вічну проблему: чим закінчують криваві властолюбці – неминучим і безпощадним покаранням.

Отже, П.Куліш у ХІХ столітті актуалізував вертепний сюжет про царя Ірода, який дуже був популярним у ХVІІІ столітті. Популяризація вертепного сюжету не набула у ХІХ столітті такого масового характеру, як це було в ХVІІІ столітті. А причини цьому було декілька: по-перше, у ХІХ столітті лише окремі письменники-народовці (П.Куліш) вдавались до жанру вертепної драми, аби поступово ввести його як складову частину народного театру, адже тематика й проблематика нижніх поверхів вертепу вже активно впроваджувалась в українських водевілях першої половини ХІХ століття; по-друге, суто специфічні діалоги вертепної драми ХVІІІ століття не прижилися у вертепній драмі П. Куліша "Іродова морока", оскільки на їх зміну прийшли чітко вибудовані монологи, в яких розкриваються думки, наміри й прагнення дійових осіб. І вже зовсім поодиноким явищем стала вертепна драма на початку

ХХ століття.

Література

1. Кисіль О. Українській вертеп. – Пт., 1916. – 79 с.

2. Козлов А. Українська дожовтнева драматургія. Еволюція жанрі: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1991. – 200 с.

3. Куліш П. Твори: В 2 х томах. – Т.2: Чорна рада: Хроніка 1663 року; Оповідання; Драматичні твори; Статті та рецензії. – К.: Дніпро, 1989. – С.302-332.

4. Сулима М. Українська драматургія ХVІІ-ХVІІІ ст.. – К.: ПЦ "Фоліант"; ВД "Стилос", 2005. – 368 с.

5. Пави П. Словарь театра. – М, 1991. – С. 420-422.

6. Українська Література ХVІІІ століття. – К.: Наукова думка, 1983. – С. 415-444.

7. Федас Й. Український народний вертеп (у дослідженнях ХІХ-ХХ ст..). – К.: Наукова думка, 1987. – 184 с.

8. Хрестоматія давньої української літератури (до кінця ХVІІІ ст.) / Упоряд. академ. О.Білецький. – К.: Рад. школа, 1967. – 783 с.