Зарубіжна література Теорія Каталог авторів 5-12 клас Контакти Партнери
ЗНО 2014
Біографії
Нові скорочені твори
Cкорочені твори
Статті
Твори 12 класів
Шкільні твори
Новітні твори
Нелітературні твори
Підручники on-line
План уроку
Народна творчість
Казки та легенди
Давня література
Український етнос
Аудіокнига
Велика Перерва
Актуальні матеріали
Увага "АКЦІЯ"
Інші предмети



загрузка...
загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования


Конспекти уроків російською мовою
Реферат, курсова, контрольна, дипломна робота, твір. Скористайтесь пошуком. Ви знайдете всі необхідні матеріали. =>>>>>>>>

Нові скорочені твори

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

 

Дім на горі

Роман — балада

Частина перша

Дім на горі

Повість — преамбула

 

Розділ перший

Спокій

 

Хай буря в серці пана мойого втихне!

Хай заспокоїться бог, якого не знаю...

З вавілонських молитов

 

Володимир прибув новіш директором у школу, де потроху почав знайомитися з мешканцями та колегами.

 

Розділ другий

Синя дорога

 

Одним дані сльози, що ллються при світлі струмками,

другим дані сльози, сховані в пітьму.

Р. Тагор

 

Микола й Олександра покохали один одного.

«Любов — це і є рух до спокою, — подумав старий козопас Іван Шевчук, коли дружина оповіла йому історію про Миколу й Олександру, — ті, що руйнують, не знають любові — це діти темряви й ночі. Не стопчи даремно квітки, — без патетики думав він, сидячи на веранді, — не зріж без потреби дерева, не вбий звіра, тобі недогідного, ані комахи. Хай пташка летить собі в небі — без неї воно порожнє й глухе, хай вуж повзе собі по траві, а ящірка гріє боки на камені. Не заважай плодитися й множитися великому живому світові, бо не твоєму розумові збагнути велику машину рівноваги!»

Перед ним поволі вмирало небо. Дивився на нього, виструнчившись у лозовому кріслі, густе його волосся срібно світилося, а на поважному обличчі лежали гарячі тіні літнього вечора...

...Микола не думав і не зважував. Він встав і підійшов до Олександри, і це був ключовий момент у їхніх стосунках. Ота не дуже гарна на інші очі дівчина стала для нього найближчою й найвродливішою — вимкнуто було те, що безпохибно діє в усі часи й епохи. Ніхто з них нічого не робив, щоб викликати до себе інтерес: він не хотів і не міг стати згероїженим півнем, а вона не захотіла вчитися звичайного дівочого кривляння. Все відбулося просто і швидко, і, коли він сів біля неї і сказав перше слово, — це було потрібне слово, яке стало вузлом, що зав'язується за хльостом і назавжди. Ні він, ні вона не пам'ятали його опісля, хоч саме ним йому вдалося звоювати її серце: обоє пам'ятали тільки, що їхні серця застукотіли влад і обом їм заклало водночас дихання. Замкнулися там, у кутку, у прозору капсулу, і відтоді ніхто вже не бачив їх на жодній вечірці.

Розділ третій

Дім на горі

 

В небі вирізують вони

Сильця, кидають на землю.

З сумерійського

1

Десять років тому біля будинку на горі з'явився джиґун у лакованих туфлях, сірому костюмі і в легкому солом'яному капелюсі. Звідкіля він узявся, не помітив ніхто; знизу, однак, не підіймався він напевне. З тильного боку обійстя проходу не було, там розташувалися одна й друга лікарні, і відгороджувалися вони від гори міцними й високими парканами. Попід парканами густо позаростало кропивою, і той, хто зважився б пролізти через ці хащі, мав би добряче попектись. Можна було б продертися до дому і з лівого боку, але там були зарості дерези й глинясті урвиська. Відтак створилось у Галі враження, що джиґун спустився до них на гору на крилах — костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлі сяяли, начебто ходив він не по пилястій жорстві, а по асфальту. Джиґун приходив посидіти на скелі, часом він проходжувався по кам'янистих стежках, і Галя не могла на нього не дивитися. Були в джиґуна маленькі чорні вусики, блискучі, аж світилися, зуби, а коли знімав капелюха, щоб привітати мимохідь трохи цибату і не до кінця ще сформовану дівчину (читай — Галю), то на тій голові виявилося ідеально зачесане на проділ волосся, так ретельно напомаджене і загладжене, що здавалося — це не волосся було, а перука. Спершу Галя тільки байдужно відзначала появу джиґуна на горі, через кілька днів вона вже червоніла, коли він вітався з нею, вночі їй здавалося, що крутиться вона на каруселі, а вранці шкіра в неї на обличчі ставала молочно-бліда. Через тиждень вона вже тайкома стежила за джиґуном із малинових заростей, і її очі аж палали між зелені. Одного разу джиґун, проходячи мимо, спокійно привітав Галю в тому її сховку, начебто вони зустрілися були на стежці. Спинився й почав люб'язно розпитувати про тутешні місця. В цей момент вийшла на ґанок бабця, пильно придивилася до джиґуна, зирнула і на внучку, яка стовбичила серед малиннику, і владно погукала дівчину додому.

Зустріла Галю в своїй кімнаті, велично вививаючись у різьбленому кріслі, і коли внучка переступила поріг, побачила, що горять у неї на щоках землисто-малинові рум'янці.

— Що це за чоловік? — спитала насторожено. Галя здвигнула плечима. Не могла дивитися на бабцю, тож стежила за кленовою гілкою у вікні.

— Він піднявся ізнизу?

— Ні! Власне, я не знаю...

— Що він тобі говорив?

— Розпитував про місця. Як, де що називається...

— Ти повинна його стерегтись, — наказала коротко стара. — Він мені не подобається...

— Але це ж просто перехожий чоловік! — здивувалася Галя.

— Добре знаю таких перехожих. Не вступай із ним у розмови...

— Та коли у тебе щось запитують...

— Не вступай із ним у розмови! — повторила бабця і відчула, що приливає їй до голови кров.

Але Галя таки вступила в розмову із джиґуном. Це сталося вже тоді, коли стара пішла спати. Галя тихенько вийшла надвір і пішла до малиннику. Але вона туди не дійшла — коло хвіртки стояв, наче з неба впав, джиґун. Сперся грудьми на дошки й білозубо всміхався. Він заговорив до неї так просто й тепло, що Галя не змогла втекти в хату чи грубо відбутися, як це роблять із немилими залицяльниками. Окрім того, звертався до неї старший чоловік, і Галя сама незчулася, як спинилася коло каштана, — вони пробалакали там, розділені хвірткою, цілі три години. Дівчина повернулася додому із ватяною головою, зачуміла, острашена й ощасливлена, не розуміючи, чому в неї тремтять руки, адже вона тільки порозмовляла з якимсь чоловіком, котрий хоч і назвався Анатолем, але був бозна-звідки й бозна-хто. Вона навіть зупинилася на ґанку, щоб побачити, як він відходить з гори в долину, але гора вже була порожнісінька і стелився по ній синій присмерк — світив тоді над землею золотий місяць. Джиґун здимів з гори, наче не був живим чоловіком, а тільки духом, що спустився сюди на крилах, а потім розчинився, наче дим, — Галя від того не могла до тями прийти.

Вночі це їй приснилося. Великий сірий птах у лакованих туфлях і з солом'яним капелюхом на голові кружляв над їхнім обійстям. З туфель витиналися гострі кігті, а замість носа був грубо загнутий дзьоб. Птах каркнув по-воронячому і, склавши крила, притьма шугонув униз, де ховалась у заростях малинника вона. Галя закричала й прокинулася. Прокинулась і стара (тоді вони спали в одній кімнаті) і глухо спитала, що там у неї скоїлося.

— Хіба може щось скоїтися, коли спиш? — невдоволено буркнула Галя і перевернулася на другий бік, аж заспівали пружини її допотопного ліжка.

Вона заснула, і їй уже не снився сірий птах, побачила вона тільки шкільних подруг із 2-ї жіночої школи, з якими вона розпрощалася тільки місяць тому. Вони поклялися не забувати одна одну до кінця днів своїх, їй приснився саме той момент, коли вони клялися.

Прокинулась удруге й довго думала про подруг: жодна з них за цей місяць не навідала її й разу, а з Клавдією вони принаймні мали готуватися разом у педагогічний технікум. Не хотіла думати про джиґуна; до речі, він чомусь вважав, що вона ще школярка, так смішно їй від того стало, а вже зовсім вона засміялася, коли він зігнув трикутне брову, дізнавшись, що школу вона вже закінчила.

— Так? — перепитав, наче не повірив. — То я дуже й дуже вас вітаю! Ви тепер сама собі господиня!..

Такою скоромовкою він це сказав, що «сама собі господиня» ледве його почула, а почувши, зачервонілася по кінчики вух, добре хоч, що був тоді вечір. їй було приємно слухати його голос, трохи воркітливий, але милий; зрештою, розділяв їх паркан: на випадок чого вона встигла б шугнути й до хати — в школі не було кращого за неї бігуна. Але джиґун і пальцем не рухнув, щоб відчинити хвіртку, був він такий ґречний і такий дорослий, так дивно світилися його очі, що вона аж погляд відводила, щоб не дивитися. Від того розм'якала й губилася; насамкінець вона вже нічого не мала проти, щоб він увійшов у двір, перед тим чемно попитавши дозволу. Але він у двір так і не попросився, натомість запитав, чи не зійтися їм іще й завтра? А коли вона відходила, він зловив її руку і по-старомодному торкнувся кінчиків її пальців лоскітливими вусиками. Вона ж, замість обуритися на цей сміховинний жест, тільки засміялась і вирвала руку.

— Ви такий чудний! — сказала і втекла зі сміхом. І не бачила вона, що на той сміх джиґун зацвів білозубо і став задоволений понікуди. Наступної хвилі його вже біля хвіртки не було, а вона тихенько зайшла в дім, покинувши туфлі в коридорі, і ступала так тихо, що чула навіть, як точить будинок шашіль і як шкребеться десь далеко, проїдаючи нору, миша чи пацюк. Чула нерівне дихання старої, і їй так радісно й весело стало — все-таки вона стару провела. Рука її лягла на дверну ручку, великий палець почав повільно тиснути на язичок клямки, і це зробила Галя так управно, що клямка безшумно підняла защібку, і хоч двері й заспівали, але не голосніше, ніж шурхотіли шашіль та миша. Галя промайнула через кімнату, а коли вповзла, не рипнувши й пружиною, в ліжко, побачила, що обличчя бабці нерухомо заціпеніло в місячному світлі. Гострий ніс, незвично бліда шкіра, наче пудрою притрушена, — Галя здригнулася, начебто мерця побачила. Тоді голосно забилося її серце, і ввійшло до нього, як входить до дому заблукана дитина, перше кохання.

2

Бабця сиділа в різьбленому кріслі, облита з обох боків ранковим сонцем, і Галі, прокинувшись, здалося, що втрапила в якусь казку — та стара із німбом сивого волосся над чолом нагадувала королеву. Сиділа нерухома, начебто спала чи ввійшла в задуму, повіки їй приплющилися, а все обличчя повилося смутком.

— Добре себе почуваєш, бабцю? — спитала Галя, принишкнувши в ліжку.

Стара неквапно розплющилась і звела голову.

— Вже прокинулася, ласочко? — спитала лагідно. — Погано я спала цю ніч. Нападав на мене великий сірий птах, і я оце думаю, що це не до добра. Та й ти сьогодні кричала вві сні. Щось погане тобі снилося?

Галя отерпла на момент, бо те, що сказала бабця, трохи злякало її. Але наступної хвилі засміялася й сіла в постелі.

— Та мені ж, бабцю, ніякі сни не сняться!

— У щасливому ти ще віці, ласочко, — сумно відказала стара. — А той сірий, з вусиками, не приходив більш?

— Ну, бабцю! — розсердилася онука.

Стара подивилася на неї важко й проникливе, і від неї не сховалися ніжні рум'янці, які зацвіли на Галиних щоках.

— Наш дім трохи незвичайний, ласочко, — сказала бабця після паузи. — Може, вже пора тобі про це розказати... Так от, народжуються в цьому домі здебільшого дівчата, чоловіки сюди приходять... Вони підіймаються знизу і, як правило, просять напитися води. Той, хто нап'ється з наших рук, переступає цей поріг і залишається в домі назавжди. Так було в моєї бабуні, в моєї матері і в мене. Так було і в матері твоєї, так повинно статись і з тобою... Мені бракує розуму, щоб все це пояснити, але так воно траплялося...

— Ой, бабцю! — зіскочила з ліжка Галя. — Таку цікаву казку ти розповідаєш. Тільки наш дім не дуже нагадує замок.

Бабця мовчала. Дивилася на цю веселу, юну й легковажну щебетуху, і теплий смуток обливав її серце.

— То тільки півказки, — сказала стара. — Приходять до нас і інші чоловіки. Принаймні до мене і до моєї бабці. До твоєї матері і до матері моєї. Ці пришельці не підіймаються знизу і не просять напитися води, вони з'являються бозна-звідки...

Онука стояла серед кімнати, залита ранковим сонцем. Була бліда і аж прозора від проміння, і стара раптом побачила, що перед нею стоїть не дівчинка, а дівчина. Прозирнула повітряну істоту серед кімнати й не могла не відчути — далекі, химерні, зелені хвилі приходять до неї. Заливають кімнату і, як колись, ніжно озвучують кожен промінець. Дивилася на онуку, як на власний далекий спогад, і, як власному спогадові, не могла наказати змінитися. Не могла сказати: будь, моє минуле, таке, яким я хочу тебе тепер бачити, будь, моє минуле, безхмарне. Тому й сумувала вона, бо не дійшли її слова до серця цієї повітряної істоти — не зуміла вона укласти їх дохідніше...

— Такі це казки, такі казки! — сказала Галя, ходячи по кімнаті і через те потрапляючи чи в сонце, чи в тінь. — Це можна сприйняти як легенду, як міф, але, бабцю, хіба може таке бути насправді?

Спинилася проти старої, поглинута тінню і через те наче пригашена. Дивилася легковажно, хоч на дні її серця теж стало неспокійно. Бабця оглядала її, наче промацуючи чи вивідуючи, і Галі від того стало зовсім неприємно.

— Ну от, ти розказувала, — перебила вона мовчанку, — що й до тебе являвся такий, вибач, «птах»... Являвся, ну і що?

— У мене нічого, бо я зуміла його відшити, а в інших не виходило так гладко. Тоді народжувались у нашому обійсті хлопчики, доля яких майже завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навіть з дому тікали...

Галя сміялася. Дзвонила дзвіночком, а в нутрі раптом стала уважна й насторожена. І витворилося під цю хвилю дві Галі: одна — як метелик барвистий та легковажний, а друга — задумана й нахмурена. Нахмурена й задумана сиділа в кріслі й бабця, і вони навіть не помітили, як зникло з кімнати сонце, сірі тіні найшли на них, і вони обоє серед них посіріли.

— У нас в роду, — сказала бабця, — прийнято було розповідати цю історію дівчатам, коли їм минало вісімнадцять. Тобі тільки неповні сімнадцять, але я мушу тобі це розказати, бо надто стурбована сьогоднішнім сном...

— Ну, бабцю! — обірвала її Галя. — Таке чудне тобі приходить до голови!

— Дай боже, — промовила тихо стара, — щоб не прийшло чудне до голови тобі!

3

Галя була вражена розповіддю бабусі. Повернулася додому, заплеснула за собою двері і стала перед дзеркалом. На неї дивилася черниця. Не та, що відійшла від світу, щоб більше не блудити в ньому, а та, на серці якої замок.

4

Такою хотіла вона бути вранці, а ввечері, як тільки запали сутінки, замок на її серці розчинився сам від себе і спав, загубившись, мов камінь, у сірому молоці, що підходило від річки. Утяжне продовж дня, а тепер звільнене, її серце забилося так швидко, що годі було його втримати. Дівчина пішла в кімнату, де містилась у них бібліотека, зібрана дідом і батьком, сіла у зручний фотель і взяла до рук книжку. Була то одна із найспокійніших книжок — дореволюційний том Нечуя-Левицького, читала несмішливі потоки слів, які грали, наче переливна вода, і це так дисонувало з тим, що робилося в її серці, що вона відклала книжку, взявши до рук томик Кобилянської. Дивилася на рядки, а бачила, як у потемнілому небі з'явилася сіра цятка. Більшала й більшала, і вже видно стало людину — птаха в сірому костюмі, лакованих туфлях і солом'яному капелюсі. Бачила, як повільно кружляв він, спускаючись на гору, ось він торкнувся лакованими туфлями жорстви на стежці й пішов, наче дістав під ноги асфальтовий хідник.

В глибині дому зарипіли двері, і Галя поспішливо перегорнула сторінку. Бабця спинилась у дверях у допотопному пеньюарі, рідке й сиве волосся було розпущене, а очі западали в глибокі тіньові ями.

CLXII Довго збираєшся сидіти? — спитала вона і впустилась і собі в фотель. — Я сьогодні тебе трохи налякала тими розповідями, — стара засміялася коротко і опустила підборіддя на груди. — Може, воно й справді не треба тому вірити?

CLXIII Ну, звісно, не треба, бабцю! — дзвінко вигукнула Галя.

CLXIV Мене зараз ще одне турбує, — наче не чувши її, вела стара. — Батько твій не прислав за цей місяць грошей...

CLXV Може, в нього якась затримка, — сказала Галя. — На городі в нас є досить картоплі.

CLXVI Самою картоплею не проживеш.

CLXVII Я, бабцю, піду в педтехнікум. Там дають стипендію.

Стара подивилася на онуку, й погляд її блиснув.

CLXVIII Подобається тобі сидіти в цій кімнаті? — спитала, міняючи розмову. — Ми, жінки цього дому, майже ніколи не поділяли пристрасті наших прийшлих чоловіків до книжок. Крім того, тут майже все українські книжки — не зовсім весела лектура для дівчат.

CLXIX Тут є Діккенс, Якобсон, Банг і Гамсун.

CLXX Скандинавцями цікавився твій батько, Діккенс — то лектура дідова, він мав смак до англійського, — сказала, наче спросоння, бабця. — Знаєш, я не прочитала звідси жодної книжки...

CLXXI То ти нічого не читала? — здивувалася Галя.

CLXXII О, читала! — засміялася стара. — Брала книги в своєї приятельки, власниці бібліотеки. То були Тургенєв, Жорж Санд і Мопассан...

CLXXIII І більше нічого, бабцю? — спитала Галя, це її трохи звеселило.

CLXXIV І більше нічого. Кажучи відверто, і ті книжки мене втомлювали. Я була народжена, певне, не для читання...

Вона різко звелася, і Галя аж горішню губу закусила, така величава й недоступна стала бабця. Щось справді королівське було в її поставі, щось особливе — поклик на казки, наче було їй не шістдесят сім років, а принаймні з п'ятсот. Галя навіть злякалася її ветхості, адже тут, у порожньому домі, їм буває зовсім самотньо. Зрештою, могли б про дати дім і перебратись у місце людяніше, але бабця мала рацію: щось є в них особливе, в жінках цього обійстя. Споконвічно жили в ньому жінки, так воно, мабуть, буде й далі забрати звідси стару — все одно, що пересадити оранжерейну квітку у грунт, відкрити і вітрам і холоду. Вона вже з іншого тіста зліплена, хоч і в ній також багато від жінок цього дому — оранжерейною квіткою принаймні вона не стане. Її чекає робота й актив не життя, бо хтозна, чи той майже нереальний батько, котрий утік звідси після смерті дружини, колись повернеться під цей дах. Присилав сюди щомісяця гроші, наче відкуплювався від них, і на ті гроші вони сяк-так жили. Але прийде момент, думала розважно Галя, і ця ненадійна нитка урветься (той момент таки прийшов: останній чоловік — поселень цього дому — розтанув, як розтає дим, і вони із старою так більше нічого про нього й не почули; значно пізніше Галя намагатиметься уявити батькове лице, і синій дим вона побачить, зовсім такий самий, як отой, що підіймається ранками від річки).

— Не засиджуйся! — проказала бабця й рушила до дверей.

Галя не відповіла. Провела поглядом старечу, але ще струнку постать і спробувала дорівняти теперішній образ бабці до того, що відбився був кількаразова на фотокартках. «Вони всі, — подумала Галя про жінок цього дому, — були гарні якоюсь неприродною красою. Я серед них — бридке каченя...»

5

Кроки глухли і глухли й нарешті завмерли в непорушній тиші дому. І ось вона прийшла, глибока оксамитна й безмежна тиша. Галя роззирнулася: лампа почала коптіти, чорна нитка повилась у склі; прикрутила гніт, і її кошлата тінь метнулася по стелажах, якими обставлено стіни цієї кімнати. Неподалік од вікна вона почула хрускіт хмизу — хтось ішов просто сюди. Галя завмерла, притуливши пальці до вуст, а серце її злякано чи схвильовано закалатало. З'явилася на шибці чиясь рука з довгими, як кігті, нігтями і легенько потарабанила. Галя кинулася до вікна, смикнула, кваплячись, гачок. (Це був її другий переступ, думала вона наступного дня після цієї події, було їй і страшно, й болющо-радісно від спогаду про черговий їхній вечір). Побачила його в темряві — був так само в сірому костюмі, лакованих туфлях та в солом'яному капелюсі. Засвітив до неї білими, аж фосфорилися, зубами, зняв капелюха і схилився; показуючи ідеальний проділ з ретельно напомадженим і прилизаним волоссям. Спершу їй захотілося заплеснути перед ним вікно або ж відіслати: годі їм зустрічатись і мати щось спільне. Але наступної хвилі вона зустріла його погляд: ті очі не були ні гарні, ні розумні — зорили на неї так дивно, що всі застережні слова раптом вилетіли їй із голови. Руки, які хотіли заплеснути вікно, обм'якли й провисли, наче неживі; вона стояла й не знала, куди подітися, бо ті очі, збагнула вона, розглядають її так, як мав би розглядати принишклу овечку вовк. І на диво самій собі, вона не обурилася на це безцеремонне розглядання; зрештою, й сама не знала: в її подобі бридкого каченяти спалахнуло вже під той час те, що було притаманне всім власницям цього дому. Сірий за вікном зі своїми дивними, гіпнотичними очима вкмітив те відразу й безпомильно. Знову блиснув до неї бездоганними зубами, і ця усмішка засліпила дівчину, наче спалахнула серед неба блискавка. Грому, однак, після тої блискавки не було, натомість почула вона лагідний і схвильований шепіт.

— Добрий вечір, ластівочко. Чи вийдете?

І перш ніж могла вона щось розважити, хитнула поспішно головою і без найменшого розважку ступила на лутку вікна й подала йому в темряву руку.

Дужі руки підхопили її, і на момент була вона приклеєна до сірого костюма. Рвонулася чимдуж, і їй зовсім легко вдалося звільнитися — ті непомірне сильні руки й не гадали чинити їй неприємного, а в тілі з'явився зрадливий трем.

Тим часом навколо неї повзав, наче павук, проникливий і темний джигуновий голос, а вона здивовано прислухалася, як умирає в ній черниця, на серці в якої замок, — не було вже не тільки замка, а й чорної барви на одежі.

Він вивів її за хвіртку, галантно поступившись і пропустивши вперед, і, коли проходила вона той рубіж, здалося їй, що він там, іззаду, тільки й дивиться на голі її ноги — була ж бо в закороткому домашньому платті. Насторожилася й стала обережна й напружена, тіло її поступово забувало солодкий щем, який пережило. Повернулася різко й побачила темний дім із єдиним світлим вікном, сумний та завмерлий каштан, ґанок, що аж сріблився від осяяної місяцем роси; довкола дзвеніли цвіркуни, знизу від річки тягло вільгою; навпроти стояв незнайомий чоловік у солом'яному капелюсі й ошкірювався, показуючи білі й гарні зуби.

— Куди ви мене ведете? — спитала холодно, й зуби поменшали, натомість заквітла на тому обличчі чемна і знову-таки гарна усмішка.

— Куди ж мені вас, ластівочко, вести? — сказав чи, власне, проворкотів він. — Хочете, посидимо на скелі, помилуємося краєвидом, а не хочете, буде так, як скажете...

Вона отерпла на мить від гордості за владу, якою він її наділяв, тому знову зважилася позирнути йому в очі. Були вони нерухомі, грав у них тоненький промінчик від місяця, а загалом побачила вона там широку й глуху темряву. І знову відчула, як дерев'яніють їй ноги, як у тілі з'явився той — таки бридкий трем, згадала і мимовільний доторк, і вогонь, яким не хотячи перейнялася. Не могла витримати напруги і ледве-ледве зібралася на силі, щоб відвести погляд. Опустила голову й пішла по стежці — байдуже, розглядає він її ноги чи ні.

Довкола знову повзав, як павук, проникливий і теплий голос, і сотав він, сотав сіру павутину, обгортаючи й обмотуючи її з ніг до голови. Ще жила в ній іскра тверезого глузду, трималася на споді серця, і він також не забув про ту іскру. Тільки підтримував її ґречно під лікоть на крутосхилі чи біля прірви, а тої ґречності чиж могла вона йому відмовити? Інколи озиралася на своє вікно й мимохіть шкодувала за жовтою тишею, яку покинула, — перед його приходом саме читала красиві повісті Кобилянської. З другого боку, вона й раділа: та жовта тиша така знайома й безвиглядна!

Ішла отак розполовинена: одна тут, а друга там, одна весела, а друга смутна, одна щаслива, а друга нещасна. Даремно плутав і плутав її сірий павук — вогонь на споді її серця не гас, та й доброї розмови сьогодні у них не виходило.

Підійшли до скель, і перед ними розгорнувся величавий і широкий краєвид. У глибокій долині лежав, як синя дорога, блідий і спокійний Тетерів, темніло внизу і з боків громаддя дерев, височіли великі й пологі горби, і тьмяно поблискували дальші і ближчі скелі.

— Краса яка! — прошепотів за її спиною Анатоль. — Тим мене й вабить цей куток — дивна й незбагненна краса!

Повернулася повільно до нього й на момент вразилася: в місячному світлі сірий костюм його став чорний, блищали лаковані туфлі, капелюха він зняв, і чорне волосся лежало, наче тушшю підчорнене, — обличчя його під ту хвилю помолодшало й потоншало. Зворушена Галя мимовільно втонула в його очах і вже не могла боронитися перед великою силою його погляду. Ступнула назустріч, а коли обняли її великі й сильні руки коли вуста з'єдналися з його вустами, закинула вона раптом голову й затремтіла на його грудях, як дика, але майже приручена пташка.

6

Відтак стало все в тому вечорі червоне. Небо над головою затремтіло від багрянцю, що кинув на нього місяць, крізь червоне Анатолеве плече побачила вона так само обагрений краєвид та річку; вуста її розпалилися й горіли, під ногами стелилася черво на трава, і навіть скелі рубіново відлипали. Тиха розкіш вливалася їй у груди, віддавала свої вуста на поталу іншим, твердим і пекучим, жив у ній страх і радість, так дивно перемішані, що вже й голову тратила. Червоно світилися її руки, що ними впиралась у груди, та й груди ті просвічувалися чорно-червоним. Ноги її стали зовсім дерев'яні, здавалося, стоїть вона підвішена між небом та землею, схопили її кігті величезного червоного птаха й несуть у синю безвість. Там горять численні »огнища й крутяться коло них голі червонясті тіла, на впереміж жіночі й чоловічі; була вона наче витка стеблинка, що її гне й ламає вітер та злива. Задихалася від нового нападу на себе цих гарячих і твердих вуст, і руки, якими все-таки відштовхувалася від тих чорно-червоних грудей, теж подерев'яніли. Величезний сірий птах обпав тонку й тремку берізку і випивав з неї і листя, й сік. Майже померкла на споді її серця застережна іскра, а може, й погасла б вона в тому вечорі остаточно, коли б той сірий не розпалився дужче, ніж могла вона те витримати, і вкусив легенько їй вуста. Галя підскочила з несподіванки й вислизнула з його обіймів, засвітивши до нього перелякано білками величезних очей. Він ледве стримався, щоб не піддатися пориву й не кинутися до неї ще з більшим палом, але вчасно помітив, що вона стоїть наготована до відсічі, зігнулася, готова відстрибнути при нападі набік, і стала наче роздратована кішка. У грудях їй на повну силу запалав застережний вогонь, що його ледве не загасила, і він раптом покірно схилив перед нею голову, всміхаючись якнайлюб'язніше.

— Вибач, — сказав тепло. — Вибач!

— Я не дозволю, щоб зі мною так поводились! — вибухнула вона, і її голос мав у собі і сльози, і знесилу, на які він усміхнувся ще ґречніше, зловив легенько руку, що злетіла перед ним, і якнайвідданіше поцілував.

Вона заспокоювалася. Сіла на камінь і задивилась у далечину. Він тихо сидів за її спиною, наче й не було його тут, — давав їй утихомиритися.

— Я тебе чимось образив? — спитав, коли вона вже заспокоїлася.

— Зробив мені боляче, — сказала Галя, не відводячи погляду від рудо-синьої в сутінку ріки.

— Вибач! — повторив він. — Це сталося мимовільно. Ти й справді ні з ким іще не цілувалася?

Зирнула на нього здивовано. Схилив до неї усміхнене, ґречне обличчя й намагався зазирнути їй в очі.

— З ким би я могла цілуватися? — спитала здивовано.

— Ну, звісно, звісно, — поспішливо заговорив він, а що йому не вдалося зазирнути їй в очі, присунувся ближче й обійняв за плечі.

— Я тобі не робитиму боляче! — шепнув на вухо й потерся об її щоку.

Дозволила притиснути себе щільніше, а коли закидала голову, побачила червоний місяць, який за мить за містився місяцем чорним. Задзвеніли, зіштовхнувшись, їхні зуби, і червоний вогонь знову запалахкотів навколо — з несамовитою пристрастю цілував її джиґун у сірому костюмі, з залізними руками і з не менш залізними вустами.

7

Ішла додому похитуючись. Згойдувалася стежка перед очима, хиталися дерева, повз які йшла; вуста її полум'яніли — дивну неміч і знесилу відчувала. Анатоль ступав слідом, наче сіра тінь, чатував на кожен її рух, але тримався відстані. Була вона за цей вечір зовсім випита, адже і вдруге вирвалась із обіймів, вдруге зробив він їй боляче, залізши їй за виріз плаття й притисши залізними пальцями їй персо. Галя й пішла від нього після того — не затримував, тільки ступав позаду, світячи усмішкою. Грав на його блискучих зубах тонкий червоний промінець, і Галя, озирнувшись і побачивши той червоний його рот, могла б налякатися. Але не мала сили реагувати на нього, хотіла чимшвидше дістатися до вікна, не думаючи, як у нього залізе, хотіла зникнути з цього двору й опинитися у затишному, спокійному ліжку, щоб там, закусивши вуста, твердо й тверезо обдумати, що це з нею коїться. Знала про тінь за собою, сіру і в солом'яному капелюсі, чула за собою важкий поступ і дивувалася — крок у нього не хиткий і не зморений: сильний він і досвідчений.

У хвіртці вона зупинилася. Повернулася й мала силу витримати його погляд.

— Іди вже, йди! — сказала і здивувалася, як лагідно прозвучав її голос.

— Прийду завтра в цій порі! — шепнув він, легко торкаючись вустами її попечених і покусаних. — Чекатимеш?

— Іди! — шепнула й вона і наклала на хвіртку защібку. — Ми й так уже задалеко зайшли.

Тоді він засміявся. Тихо й воркітливо.

— Така ти недосвідчена, ластівочко, — сказав. — Зрештою, це мені найбільше в тобі й подобається...

Але вона вже не слухала його. Йшла додому, і він раптом відчув, що втрачає над нею владу. Поринала в себе, в свою розбурханість і ставала від того сумна. Ні, не радість відчувала вона під ту пору! Ішла й думала — хто збагне до решти її неспокій? Думала й дивувалася: що робиться отут, під цим місяцем та небом? Дві сльози викотилися їй на очі, і запашіло їй немилосердно натиснуте персо. Біла печаль сіла їй на плече, як пташка, і вона мовчки понесла її до свого й досі освітленого вікна.

Тут Галя спинилась і озирнулася. Блідий місяць заливав двір, довкола стигло безлюддя, і не було вже на горі ані душі. Тонкий, вимучений усміх ліг їй на вуста: десь у цій ночі летів у темінь надто палкий її коханець. Стало шкода, що все-таки не стоїть він біля хвіртки й не світить до неї чарівницькою усмішкою. Стало жаль, що так швидко йому піддалася: хтозна, до чого воно йдеться? Хотіла, щоб він був, і прагла його позбутися. Біла пташка печалі летіла у червонуватому небі і тужливо посилала в ніч і в тишу своє Тихе зітхання.

Вона зітхнула теж. Хотіла виплакати все те сколошкане й незрозуміле, що товклось їй у грудях, тому сіла на траву тут — таки, під розчиненим вікном, і скулилась у клубочок Росила сльозами траву, і сльози рожево грали й світилися. Весь світ довкола зарошувався від її плачу, а співчував їй місяць. Витворював із тих сліз дорогоцінне каміння яке перетвориться вранці на воду, але поки це станеться, зачарує воно не одного цвірку на й нічного птаха. Птахи ковтатимуть ті камінці, щоб стати безсмертними, а цвіркуни котитимуть їх цвіркунам. Цвіркуни прикрасять ними зелені свої груди і дозволять цвіркунам ославити себе у піснях.

Галя сиділа, скулена, на траві й плакала, її тіло змінювалось у цю ніч також, поливалося соком, який робить людину дорослою. Галя таки стала доросла в ту ніч, а що немилосердно пекли їй вуста й боліло персо, не зрозуміла вона того. Не зрозуміла, що сама земля, до якої тулиться, — її співучасниця й робить з нею чудо. Відчула тільки щось велике в такому з'єднанні — людського чуття й місячного світла, жалю й роси, світлої туги й синьої дороги, що її прослала тиха річка, яка мертво лежить поміж кам'янистих горбів...

Старий козопас Іван теж не спав у ту ніч. Коли заплакала під своїм вікном Галя, коли полетів у небо, віддаляючись, задоволений сірий птах, він подумав, що світ цей, який кладеться йому перед очі, мусить бути вічний і нетлінний. Вічність є там, спогадав він, де думають про народження.

8

Повільно, дрібними крочками підходила до свічада. Обережно нахилилася і раптом отерпла: перед нею стояла незнайома красуня. Червоні вуста палали, прокушена долішня туба темніла ранкою, очі стали величезні й темні.

Всім нутром відчула дівчина: в кімнаті хтось є. Хтось уплив до неї крізь зачинене вікно, хтось голубий, складений увесь із ясно-синіх брил. Впливало те в неї через очі, і очі її заголубіли. Те нове, що входило в неї, наповнювало її тіло вщерть, і Галя раптом сама перелякалася краси, що плюснула на неї від тієї незнайомої жінки в дзеркалі. Здавалося, зараз збудеться та фантазія, що її любили повторювати старі письменники: розчиниться дзеркало і вийде з нього красуня, так дивно схожа на ті фото-карткові зображення, які зберігаються в їхньому сімейному альбомі. Онде вона, з перестрахом подумала Галя, — вічна володарка цього дому, принцеса, якою їй ніколи не стати, адже порушує вона приписи, покладені для порядних дівчат. Вже не підійметься до неї чорнявий красунь, якому вона мала б винести напитися, і не народить вона йому дочки...

Від таких думок мурашки побігли їй по спині, мимовільно впадала вона в тон бабиних оповідок і мимоволі починала в них вірити. Ні, саме він, Анатоль, перетворив її в отаку красуню — це його поцілунки розбудили в ній жіноче єство. Ось вона: горда й прекрасна, з голубою богинею в неспокійному серці, терпить і переживає щось таке виняткове, що й бабусині казки при цьому стають бліді та звичні.

Заплющилася, щоб отямитися, щоб зрозуміти нарешті, що воно коїться насправді. І коли стояла отак заплющена, нечутно вилетіла їй із серця голуба богиня, скромно завмерши в найтемнішому кутку кімнати. Так само тихо вийшла із дзеркала й та небачена красуня, котра так уразила Галю, і безтінно стала у другому кутку.

Галя розплющилась і побачила перед собою бліде, розколошкане дівча з перестрашено розширеними очима, із покусаними вустами і в подертій біля грудей сукні.

9

У той момент закричала в глибині дому стара. Кликала Галю, і такого голосу в бабці дівчина ніколи не чула: неначе ворона каркала десь далеко — стогін і прохання, жах і відчай почулись у тому крикові. Галя схопила лампу й метнулась у коридор. Загриміла необережно поставленим відром і ледве не випустила лампи. Притьмом відчинила двері і спинилась на вступі. Бабця сиділа в ліжку, сива й розпатлана, вирячивши неймовірно очі й дихаючи розтуленим ротом.

— Валер'янки мені, швидше! — прохрипіла вона, і Галя, поставивши лампу, метнулася до домашньої аптечки. З переляку не могла розібратись у пляшечках, нарешті схопила потрібну і помчалась у сіни за водою. Гримнула дверима, за хвилину гримнула ними знову й піднесла старій розведені ліки. Руки в неї трусилися, як, зрештою, і в бабці — та випила валер'янку одним духом.

— Нога! — сказала стара пошепки. — Мені віднімає ліву ногу!

Галя відкинула ковдру: на простирадлі лежала темна, помережана спухлими венами нога.

— Розтирай, Галечко, розтирай! — попросила знеможено, і Галя почала масажувати ту ногу. Піт вибився їй на лоба, але вона щосили розтирала шкіру, яка й справді дубла під її пальцями, доки не відчула: все тіло старої знеможено розслабилося. Дівчині стало невимовне страшно від того, що діється під цим самотнім дахом, адже живе їх тут тільки двоє — до найближчих сусідів треба мчати через гору хвилин з десять. Сльози покотилися їй з очей, великі, щедрі, холодний подих смерті вона відчула в цій душній, не провітреній кімнаті.

— Стривай, ласочко, стривай! — знеможено сказала стара. — Мені вже полегшало...

Тоді Галя розпрямилася. Насунулось їй на очі волосся, але не прибирала вона його — все ще плакала. Дивилася на стару, наче впізнавала, — зовсім незнайома, ба навіть чужа їй видалася. Знову дихнуло їй у вічі чорним подихом, і дівчина ще більше затремтіла, мізерна й зовсім дитинна, — зуб на зуб їй не потрапляв.

— Отак ти перелякалася! — тихо й умиротворено сказала бабця. — Заспокойся, мені вже майже добре. А чого це ти не спиш?

— Зачиталася, — сказала вона і стала до старої так, щоб не видно було її прокушеної губи.

— Знову приходив до мене уві сні той сірий: чи то птах, чи людина. Кинувся до мене, і ось бачиш?.. Ледь не зачавив. Це, мабуть, мститься мені.

Говорила вона пошепки, і Галя як струна стала, ловлячи з бабчиних вуст оті незвичайні слова.

— Таке говориш, бабцю! — перелякано сказала вона. Стара начебто марила. Лежала із заплющеними очима, ніс їй загострився, а очниці перетворились у темні ями. Сотався й сотався з її темних вуст зашерхлий шепіт, і Галя від того знову затремтіла.

— Їх двоє приходить на цю гору, ласочко. Не до кожного, але до більшості... Моя бабця піддалася йому, піддалася йому й мати.:. Народжувалися від того хлопчаки, той мій дід у перших був страшний волоцюга, а мого брата ти знаєш... Дивна сила побиває їхні уми, дівчинко... я сама знала, ласочко, цю історію, бо вчасно була попереджена. До мене він також приходив... і скільки сили мені коштувало, щоб його відшити... Так, дитино моя, я йому не піддалася, як і твоя мати, — може, він і мстить через те тепер?..

Наче запала в глибший сон, груди їй високо здіймалися.— Бабцю! Бабцю! — кинулася до неї Галя, але стара миттю розплющилася і здивовано позирнула на внучку.

— Ану-но, подивись, чи немає в мене чого на оці? — сказала досить тверезо.

Галя взяла лампу й прихилила до старої. Та розвела темними пальцями з білими нігтями повіки, і Галя зойкнула: око старої було залито кров'ю.

10

Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межі, де в цій історії фантастичне, а де реальне.

11

Вони обоє заспали, але прокинулися водночас і обоє відчулися, наче їх побито камінням. Ранок був сірий, понурий, небо було затягнуте густими хмарами. Вони обоє збагнули, що вночі сталося щось важливе й неприємне: Галя думала про свою вечірню зустріч, а стара про нічний напад хвороби.

— Вже не спиш, Галочко?

— Як себе почуваєш, бабцю? — озвалася й Галя.

— У мої літа, — засміялася трохи штучно бабця, дивлячись у сіре, сумне вікно, — вже недоречно запитувати про здоров'я!

— Як твоє око?

— Прийди подивись.

Галя зіскочила з ліжка й підійшла до старої. Око ще було помережане червоними жилками, але почистішало.

— Що це в тебе на губі?

— Вдарилась учора об одвірок, — сказала легковажно Галя. — На якесь відро наскочила і ледве голови не звернула.

Вона засміялася, і її дзвінкий сміх трохи провис поміж сірих стін.

— Треба піти купити хліба...

— То я піду.

— Треба й на базар сходити: нема в нас борошна.

— Добре, бабцю, — сказала Галя, і в неї раптом упорхнув малий голубий метелик. Стара завмерла в своєму ліжку: несподівано спалахнула її онука тою красою, що її побачила сама в нічному дзеркалі, начебто зайшов у неї сонячний промінь і освітив...

— Піду сніданок приготую, — сказала Галя, бо відчула й у собі той недоречний спалах.

Хотіла усамітнитись і дослухатися до химерної гри, до того променя, хоч надворі й помину не було сонця — висіли там холодні й драглисті хмари. Хотіла під ту хвилю і в дзеркало зирнути.

Стара сіла в постелі й торкнулася ноги — була та холодна й начебто чужа. Тоді не витерпіла і таки закричала, а коли перестрашена Галя примчалася до неї і стала на порозі, то побачила, що сидить бабця на ліжку, ковдра з неї скинута, сорочка підсмикнута, а палець її показує на темні, вкриті синіми смугами вен ноги.

12

Це був частковий правець лівої ноги. За якийсь час бабці відпустило, але відтоді почала вона ходити з палицею. Відніме їй обидві ноги у війну, коли в їхній дім ледве не втрапить снаряд. Він розірветься в малиннику, струснувши будинком: від страшного ляску повивалюються з вікон усі шибки, хоч Галя й наклеювала на них навхрест паперові смужки. Стіна навпроти малинника буде густо посічена осколками, і хоч шкоди вони, крім вікон, не матимуть, стара після того перетвориться в немічну ляльку. Вона буде інколи вередлива й криклива і поганятиме онукою, але це будуть тільки спалахи: здебільшого сидітиме вона, якщо дозволятиме погода, на ґанку і без кінця дивитиметься на далекі прирічкові краєвиди. Галя ж залишиться Галею, в ній постійно житиме в серці голубий метелик, а часом поселятиметься й богиня. Хтозна, чи те сердитиме стару, чи, навпаки, вспокоюватиме, факт той, що очі її постійно спочиватимуть на стежці, по якій прийшов був колись до неї її вусатий красень. Коли ж вона дочекається того моменту, коли завітає до них на гору Володимир, коли вип'є він з Галиних рук води, вона раптом встане, забувши про свою нерухомість і зайде до своєї кімнати без сторонньої допомоги. Відчує тоді те, що відчуває королева, коли її царюванню приходить кінець: сумуватиме, а водночас і радітиме. Вона допитуватиметься в онуки, що потрібно тому приходневі, хоч чудово знатиме, чого йому треба. Зрештою, благословить їх і використає ще одну нагоду, щоб внука таки повірила в казку їхнього обійстя. Але станеться це аж через десять років, в той же сутінний ранок Галі довелось притьма бігти за лікарем, а коли він розвів безпорадно руками, давши перед цим старій один і другий укол, відчула, що стала доросла і що відтепер всі клопоти цього дому лягають на її плечі. Лікар щось говорив про лікарню, але стара не прийняла тої пропозиції: боялася, що не повернеться сюди, або ж коли й повернеться, застане тут нечувану новину. Через це Галі довелося щодня масажувати ногу старій, і так протяглося бозна-скільки часу...

У той день, пообідавши, стара заснула, і зморена Галя вийшла на ґанок. Задивилася на чудовий краєвид із річкою, горбами, скелею, купальнями й островом, і їй здалося, що все це наче з картону вирізане, як декорація до не зовсім доладної вистави. Як і всі, вистава мала відбутися ввечері, але вона вже на кін не ступить. Вона зморена й по-своєму налякана, хоче заспокоїтись і врівноважитися. Через це й сиділа на ґанку така сутінна й сіра, через те і в хустку куталася, хоч надворі й не холодно.

В глибині цього дому спить, злегка похропуючи, бабця, і Галя, прислухаючись, зрозуміла раптом, чого тікав з цього дому далекий її прадід у перших. Не витримував цієї тиші й застиглості, оцього сльозливого й крикливого баб'ячого царства, де чоловіки тільки приходними і тільки й знали, що достачати кошти для цих жінок, а у вільний час длубатись у своїх книжках. Галя відчула раптом, що і в ній є щось від того прадіда, що їй також хочеться спуститись із цієї гори і перевірити увіч, чи не з картону вирізано всі оці краєвиди.

Натомість вона вчинила інше. Обійшла паркани з тильного боку обійстя і без труда знайшла дошку, яка відхилялася. Бур'ян і кропива в цьому місці були притоптані, і їй навіть здалося, що впізнає в прим'ятій траві слід лакованого туфля. Спокійна усмішка розцвіла на Галиному лиці. Повільно, не кваплячись, зайшла вона в повітку, знайшла там іржавого молотка, який ледве тримався на розхитаній ручці, взяла кілька грубих, так само іржавих цвяхів і, невміло дзьобаючи тим молоткомпо цвяхах, забила дірку. Цвяхи, правда, химерно покрутилися й позагиналися під її ударами, а молоток кілька разів спав з ручки, ледве не поранивши її, але дошка все таки трималась міцно.

Галя поверталася додому із світлим лицем. Жбурнула молоток у повітку й ретельні і вимила під умивальником руки. Після того зайшла в хату й почула, що бабця не спить

— Що це ти там стукала? — спитала вона.

— Це я, бабцю, там у паркані дошку забивала, — спокійно й лагідно озвалася Галя.

Бабця зробила круглі очі й поспішила опустити погляд, щоб заховати ту радість

що хвилею плеснула на неї: Галя таки починала набиратися її духу. Уявилося старій як вони обоє тут старішають, гроші їм поки що надходять, то їм і клопоту не було б. По любила цю гарну, несподівано подоросліла дівчину, котра стояла оце перед нею, і лади; і була все задля неї віддати.

Галя, однак, мала інші думки. Сіла на стілець просто перед бабцею, війнувши широким подолом сукні, й подивилася на стару впритул:

— Треба мені вже, бабцю, документи здавати в технікум.

— І покидатимеш мене саму? — здивовано і злякано спитала стара.

— Ти б зайнялася в'язанням, — трохи немилосердно відказала Галя. — Час би швидше біг!.. Тепер, бабцю, — вона знову подивилася на стару впритул, — людина без спеціальності ніщо...

Було неприємно їй таке слухати, але не перечила. Мала все-таки тверезу голову і теж не довіряла тій нитці, за яку вони тримались: отим щомісячним надходженням від Галиною батька.

13

Того вечора на них обох зійшов мир: стара всілась у своєму вигідному кріслі, поклавши хвору ногу на ослінчик, а Галя примостилася коло лампи із розгорненою «Повією» Панаса Мирного. Вона читала вголос, пахло перепаленим гасом від лампи, в розчинене вікно вливалися запахи жасмину чи й недалеких лікарняних лип; у вікно проглядавсь трепетний квадрат темно-синього неба з драглистими золотими жуками на ньому. Стара загорнула ноги старим, зовсім витертим пледом, скидала вряди-годи озброєними окулярами очима; світло від лампи робило Галине обличчя контрастним, водночас не зникала з нього і м'яка ніжність. Тихо пливла Галина мова, тихо горів вогник під гнутим склом, тихо повзали золоті жуки, і їм обом раптом здалося, що час зупинився, зупинилися люди, які йшли в цьому вечорі, машини й трамваї. Спинився джиґун у сірому костюмі і в лакованих туфлях, спинилася течія ріки і струмків, що спадали в цю ріку. Завмерли, мов замерзли серед неба, нічні птахи й кажани; кілька літаків, що потрапили в цю смугу, згасили мотори. Замовкло радіо, завмер на льоту кіт, який вистрибував із вікна, вкравши перед цим шмат ковбаси, і закостеніла в його зубах та ковбаса. Галя перестала читати і звела погляд на бабцю. Дивну й трохи моторошну тишу вони відчули.

— Слухай, бабцю? — спитала Галя. — А той твій дядько, він нормальний був?

Стара спинила пальці, які кілька хвиль тому ще вчилися плести шкарпетку, і вслухалась у нічну тишу.

— Ти мене щось питала? — повернулася вона до онуки.

— Питала про твого дядька.

— Він був блудяга, той мій дядько. Все його кудись несло, все його якісь фантазії мучили. Зрештою, нічого він у житті не досяг. Отак збився з дороги, і ні пуття з нього, ні толку...

— Ну, а потім?

— Що потім? — роздратовано сказала бабця. — Потім пити почав і пропав ні за цапову душу.

Галя була розчарована. Але все-таки непокоїв її той далекий і всіма забутий її предок.

— Не був він жонатий?

— Що ти хочеш? — округлила очі бабця. — Мало того, що собі життя перевів, то щоб жінку й дітей мучив? Ні, тут йому треба віддати належне: як почав блудягою, так блудягою і скінчив. Знайшли його задубілого в багнюці... Чи хоч візьми, оцей мій братик... Гадаєш, у нього всі клепки?

— Дивно, — сказала Галя. — Дід Іван твій рідний брат, а ви — от ніколи й не бачитеся...

— Він не зовсім мій рідний брат. У нас була тільки спільна мати.

— Так дуже не любите одне одного?

— Ми різної крові з ним, Галочко, — сказала гостро, стара. — Він крові блудячої, а я справжньої...

Галі стало раптом смутно. Побачила перед собою високочоле, гарне обличчя діда Івана, — ішов він за козами, і вітер кошлатив його сиве волосся...

— А я — от до них забігаю, — сказала Галя. — Така мила та Марія Яківна...

— Я проти неї теж нічого не маю, — озвалася бабця. — Дивно мені тільки, як вона його терпить?

Засміялася сухо, а тоді щільно замкнула вуста. І вразилася Галя з неї під ту хвилю: вуста стали як щілинка, а очі зробилися круглі й нетямкуваті. Горіло в них по іскрі, і Галя ніяк не могла втямити, що втішного для бабці в цій історії.

Отак вмерла зачарована тиша їхньої згоди. Зворухнулися й рушили ті люди, ще йшли були в цьому вечорі, поїхали машини й трамваї. Зарухався і джиґун у сірому костюмі і в лакованих туфлях, він почіпав забиту дошку в паркані і вражено присвиснув. Подивився з жалем угору: над парканом було протягнуто два ряди колючого дроту. Джиґун вийняв із кишеньки біля пояса годинника й подивився на стрілки — вони світилися й показували якраз десяту годину вечора. Джиґун зсунув капелюха на очі піддер носа, розвернувся ледве не по-військовому і пішов назад, ступаючи на власні сліди. Ще спинився, повернувсь і роздивився навколо. Тоді раптом розігнався і щосили бухнув плечем об забиту дошку. Дошка рипнула, але не подалась. Джигун зняв із пліч; дерев'яну скабку і знову насунув на очі капелюха.

Тим часом у сутіні вже текли звичайним плином річки і струмки, нічні птахи спустилися на дерева, а припізненні денні прилетіли до своїх гнізд і вклали в майже сонн роти пташенят по останньому хробачку. Літаки озвучили небо й полетіли далі, вже від повідаючи на запити із аеродромів. В глибині дому на горі заговорило раптом на повний голос радіо. Кіт догризав украдену ковбасу, а далеко-далеко звідси думав важку думу про долю жінок у домі на горі Галин батько. Від цих думок серце в нього бралося кригою, та й усі зорі в високому й байдужному небі не тільки позамерзали, але й роз кришилися.

Галя знову почала читати роман, а бабця раптом побачила крізь стіни джиґуна в сі рому костюмі і в лакованих туфлях — він швидко йшов геть від їхнього дому. Покивував правицею, а ліву руку засунув у кишеню. Стара дивилася на нього майже байдуже, тільки запалювалися інколи в її очах химерні й трепетні іскри.

Галя прожила в тому невластивому собі сумирному настрої тиждень. Здавалося, на пилася вона тоді чарівного зілля, бо зовсім забула про своє дивне кохання до джиґуна в сірому костюмі, забула про свій неспокій та розколошкані сни.

Скорив остаточно Галю дощ. Дріботів монотонне усю ніч, не даючи їй заснути, дріботів монотонне й цілий день. Вночі вона наче на велетенських хвилях коливала ся, западаючи в темні ями короткого сну і виносячись на гребені, коли очунювала. Не мала сили змагатися проти такого накоту, а вранці взяла парасолю й занесла документи в технікум. Після того пішла вулицями, завертаючи по дорозі до магазинів. Ішла з сіткою, напхом напханою пакунками, і вітер завіював їй під парасолю краплі. Лице її змокло — на стороннє око здавалося, що вона плаче.

В книгарню Галя заскочила через те, що дощ пустився аж надто густий. Тут вона купила том творів Жорж Санд і Мопассана. Грошей на більше не стало, і вона мимохіть спитала в повної повільної жінки, чи не потрібно магазину продавців. Завідуюча подивилася на неї крізь окуляри і почала розпитувати про її освіту й батьків.

— Освіта — десятирічка, — сказала Галя. — Батько нас покинув, а матері вже нема.

Завідувачка знала те місце, де мешкала Галя: там, у шпиталі, лежав недавно її чоловік.

— Продавця нам треба! — сказала насамкінець завідуюча. Вона чемно розсунула вуста, зуби в неї виявилися вставні. — Тим більше, що ви любите книжку, я це одразу помітила.

Ще вона помітила Галине лице, а що воно було аж зовсім небуденне, то, подумала завідуюча, в магазині погустішає відвідувачів і це напевне збільшить виторг. Вона подумала про виторг, як про те колесо, що вивезе магазин з ями: плану вони не виконували.

Галя вийшла на вулицю звеселіла. Завтра вона прийде сюди і стане за прилавок: цього місяця батько їм так нічого й не прислав. Йшла і думала про батька, чоловіка, якого вже уявляє собі ледь-ледь, — він наче за завісу ступив.

Дощ перестав, і Галя склала парасольку. Раптом вона здригнулася: назустріч ішов, обережно обходячи калюжі, чоловік у сірому костюмі і лакованих туфлях. Він скинув солом'яного капелюха і вклонився. Галя отетеріла: Анатоль не мав на костюмі жодної крапки з дощу, а туфлі його сяяли, наче навколо зовсім не було багна...

— Мені довелося на кілька день виїхати у відрядження, — сказав він тепло й буденно. — І я не зміг був прийти. Вибач!

Дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Уявляєш, місця собі не міг знайти, — шепнув Анатоль. — Думав: турбуєшся, що це воно сталося?..

Над головою в них раптом розірвалися хмари, і жмут променів провис над вулицею.

— Біжу оце на роботу, — всміхнувся Анатоль, сяйнувши блискучими зубами. — Але ввечері буду. Коли твоя бабня лягає?

— О десятій, — сказала мимовільно Галя, і все в ній раптом засвітилося і заспівало.

— Ну, я побіг, — сказав Анатоль. — Чекай о пів на одинадцяту...

Він знову скинув капелюха, вклонився, і в Галі з очей раптом сипнули віялами сльози. «Боже мій, — подумала вона, — чи ж я його люблю?»

16

Ввечері вони сиділи з бабцею на ґанку і дивилися, як заходить сонце. Небо було фіолетове, з багряними смугами і з блакитними криницями, які світилися сьогодні по-особливому яскраво. Трохи вище лежали дві розкуйовджені, як дві безголові танцюристки, хмари, які повільно змішувалися, зливаючись в обіймах, — був то найнеквапливіший танок у світі.

— Батько твій нас зовсім забув, — спроквола сказала стара, незмигно дивлячись на небокрай.

— Я напитала собі роботу. В книгарні, — сказала так само спокійно Галя.

— В книгарні непогана робота. А технікум?

— Можна вчитись і працювати.

— Я б не хотіла відпускати тебе від себе...

— Сама ж кажеш, що таких перерв у посилках не було.

— Таки-так, — протягла стара, а на її обличчя лягли багряні тіні. — Був щодо того пунктуальний.

— Може, з ним щось сталося?

— Може, щось і сталося, — тим — таки тоном протягла стара. — 3 кожним може щось статися...

Одна із танцюристок гам, на заході, торкнулася голубого колодязя і раптом побагровіла. Запалювалася все густіше й сильніше, в той час як подруга її набиралася фіолету і повільно розтавала в небі.

— Може, написати йому листа? — спитала Галя. Бабця мовчала. В очах у неї від тих блакитних криниць на заході запалав вогник.

— Він був пунктуальний, — сказала вона з натиском. — Коли зможе, обов'язково пришле.

— А як не пришле?

— Тоді житимемо, як є. Маємо город, на зиму нам стане й картоплі, й огірків. На хліб ти заробиш, а від вибаганок можемо відмовитись.

Галя дивилася на стару трохи здивовано. Вражав і спокій її, і незворушність.

— Чому він покинув нас, бабцю?

— Я тобі вже казала чому, — озвалася стара, і її обличчя під цю хвилю залилося землистим фіолетом. — Вони, чоловіки цього обійстя, всі такі. Приходять бозна-звідки і господарями тут себе не відчувають. Мають почуття обов'язку, але тільки тоді щось значать, коли тримаються за жіночу спідницю...

— Міг би нас навідати!

Стара все ще дивилася на захід. Там уже зникли блакитні колодязі, фіолетове змішалось із багряним і проклалося кілька густо-малинових смужок. Безголові танцюристки зникли, тільки одна із них, та, що згоріла, покинула шматок свого прозорого вбрання — було воно яскраво-біле.— Бачиш, ласочко, — сказала бабця задумано. — Я прожила чимало в цьому світі і дещо в ньому тямлю. У нас завжди так виходило, що чоловіки, ті прийшляки, вмирали раніше своїх жінок. Певне, щось порушилося там, у небі, коли в твоїх батьків сталося інакше. Ми, жінки цього дому, живемо довго після них, хоч годі сказати, що не віддаємо їм свого серця. Ми, ласочко, наче охоронці їхніх душ і думок їхніх, хоч нам непотрібно знати, про що вони таке собі думають. Твоя мати вибилась із цього кругообігу, а батько і твій, ласочко, добре пізнав закони цієї гори...

Високий та сивий чоловік, який дивився на дім на горі й на дві смутні, похилені жіночі постаті на ґанку: надто юну і надто стару, зрозумів секрет їхньої задуми, та й ні було тут багато чого розуміти: одна закінчувала, а друга починала жити. Весну й зиму побачив Іван на тому ґанку і зрозумів просту й неперехідну істину: весна не тільки за перечує зиму, але є її дитям.

Другий, хто сприйняв Галине вивищення, був сірий птах, що летів по примарному небі і тільки й чекав моменту, коли зможе спуститися до того дому на горі. Ще було не пора, тож він спустився до широкого прискалка, якого не бачила з ґанку стара, сів на камінь, зняв капелюх і задивився здивований. Його трохи стурбувало те оранжеве світло, яким палав шматок берега, тож єдине, що він міг учинити, — це вийняти мале люстерко і уважно вивчити надзвичайно охайно укладену на голові зачіску. Позирнув на свої лаковані туфлі, чи не сів де на них порох, а тоді струснув двома відведеними пальцями полу піджака. Цього стало досить, щоб знову здобути самоповагу. Сірий обдивився світ маленькими, круглими і напрочуд чіпкими оченятами.

17

Пішов по стежці вздовж лікарняного паркану там, де були зарості бур'янів та кропиви, намагаючись обійти їх, а коли те не вдавалося, злітав на сірих крилах. Так само перескакував і глиняні урвиська, що пообвалювалися аж до парканів; можна було б сказати: він прилетів і спустився перед хвірткою, а може, перейшов через лікарняний паркан, як ходить дехто по стелі та стінах. Певно тільки, що не підіймався він знизу, а дошка, забита Галею, лишилася неторкана. Галя в той вечір пильно стежила за підйомом на гору, може, й навмисне: хотіла заспокоїти цим бабцю, а може, й саму себе — прийде він ізнизу і стане ще одним персонажем їхньої домашньої легенди. Вона винесе йому води, і він прийме ту воду з її рук. Тим буде виконано химерний обряд, і хай ітиме все далі, як було...

— Ну, що, ластівочко, — сказав він, спираючись на хвіртку, — чекаєш уже на мене?

Галя здригнулася. Схопилася з ґанку і завмерла, трошки й злякавшись. Він задоволене засміявся.

— Ну от, я тебе і злякав. Виходь, будь ласка...

І вона покірно пішла. Джиґун стояв коло хвіртки, зійшов уже місяць, і той місяць можна було уздріти на його лакованих туфлях.

— Щось не примітила, звідки ви надійшли? — сказала Галя, а в її тіло повернувся той трем, який відчувала й того разу.

— Чи має це значення? — засміявся Анатоль. — Головне, що я прийшов.

Вона мимохіть відчула його погляд і вже не могла вирватись із того полону. Дерев'яніли їй ноги й руки, здавалося, ще мить — і стане вона тут деревом, як оцей каштан. Але не хотіла так просто піддатися, тому опустила очі.

— Ви аж упріли! — сказала вона, не маючи сили називати його, як домовилися того вечора, на «ти». — Може, напитися винести?

Але він не через те упрів. Аж пив пожадливо незвичайну красу, що почала розквітати перед ним. Особлива, ба навіть екзотична квітка ясніла перед ним. Стояли, розділені парканом, але вже небагато було треба, щоб той паркан зник.

— Що ж мені можеш подати напитися? — солодко проказав він.

— Води або що? — озвалася Галя.

— Навіщо мені вода? — засміявся він. — Хочеться мені чогось солодшого за воду...

Галя озирнулася здивовано. Власне, їй треба було зирнути на двері й вікна: чи все там спокійно.

— А що є солодше за воду? — спитала повільно й тихо.

— Ти, моя ластівочко! — сказав чи проспівав він і просунув руку, щоб скинути із хвіртки защібку.

Їй стало тепло від тих слів, і звільнилася вина від непотрібного та гнітючого тягаря, від застроги, яка так важко змучувала, адже що значить засторога, коли так їдять тебе й неволять очі коханого.

— Пішли звідси! — сказала хрипкою скоромовкою і погасила погляд, щоб не розчинитись у тих його неймовірно вабних очах.

Вони вийшли за хвіртку, але не пройшли багато. Анатоль притис її до паркану й побачив, що в неї в одному і в другому оці горить по малому запаленому місяцеві. Був і справді спраглий і хотів якнайшвидше напитися, а що вона не сподівалася такого нагального нападу, то зів'яла, як квітка...

18

Сірий птах уже давно полетів з цієї гори, знявся прямовисне і зник невідомо куди; Галя зрозуміла раптом велику правду всіх людських обмежень і засторог. Не оборонялася б, коли б вийшла з дому бабця й почала б гамселити її палицею. Сльози текли й текли, і під той час тільки місяць міг їй поспівчувати. Але й він сховав обличчя в кучерявій хмарі, хтозна, може, й прикликав її для того. Густа темінь покрила дівчину, і саме ця темінь допомогла їй отямитися. Не бачила ні рук своїх, відкинутих у траві, ні закривавлених ніг — зникли вони десь у ночі і у цій пітьмі; забула вона й про час і про те, що треба було б повернутись їй у дім; хиталась і хиталася в розпачі. Тоді не витерпіло й небо, почало насувати на себе хмари, за якийсь час стало вже розколошкане й низьке й почало крапати на неї гострими краплями. Спершу дощ був кволий і несміливий — це теж був її плач, його особливе відбиття там, угорі. Дощ омивав з неї кров і сльози, дощ був цієї ночі солоний на смак. Солоний дощ змочив землю, і від того рослини раптом забуяли, наче повернулася весна, дов'язалися квіти, що перецвіли, і зацвіли квіти нові.

Цю метаморфозу помітило теж тільки два чоловіки: один сидів на веранді, обвитій крученими паничами, — був він схвильований сьогодні і не міг заснути. Другий був схвильований не менше, це був Галин ровесник, який і гадки не мав, що існує на світі така собі Галя. Він зустрінеться з нею рівно через десять років, дуже важко йому буде подолати ту гору, і там він прийме з її рук горня з водою. У цю ж ніч його збудила якась недовідома тривога. Він вийшов надвір, стояв і пив солоний дощ, так само, як пив його сивоголовий, котрий опинився біля воріт і задивився у ніч неспокійним поглядом.Вранці він пошле на гору свою Марію, і вона вперше занесе старій та Галі глечик козиного молока. Марії досить буде одного погляду, щоб зрозуміти, що там у них сталося, її приймуть увічливо і з подякою. Вона не скаже й слова про те своєму чоловікові, але той прочитає все, що йому потрібно, з виразу її очей.

Той другий не перейматиметься так своїми відчуттями, він не знатиме, як давати лад передчуттям, отож, спробувавши солоного дощу, повернеться у хату і спокійнісінько засне. Вранці він скаже матері і старшій сестрі про солоний дощ, вони посміються з того і матимуть резон...

 

Розділ четвертий

Вода із кінського копита

 

...Небо і земля

Мимо ідуть.

І. Величковський

1

Років за тридцять п'ять до того, коли відчув старий козопас Іван Шевчук осінь, що її сплітали, переповзаючи від куща до куща, малі й прудкі павуки, він теж прийшов додому, ледве пересуваючи ногами. Лице його незвично виблідло, а що було його волосся густо-чорне, це тим більше вразило Марію. Зустрічаючи чоловіка, як то в них повелося, біля воріт, вона ще здалеку побачила, що з ним щось коїться. Ішов через вулицю і десяток людей, що помітили його під ту хвилю, подумали, що він добряче випив. Подумала це спершу й Марія, хоч здалося їй це неймовірним: Іван ані пив, ні курив. Все-таки тривога заповнила їй груди, і вона проти звичаю спустилася з гори, щоб швидше зустрітись із чоловіком. Вони здибались тоді, коли він тільки-но почав братися під гору: тоді вона й побачила незвично бліде обличчя і пласкі, майже прозорі очі.

— Кудись зібралася? — спитав, ледве розтуляючи вуста. У неї забракло сміливості признатися, що стурбована і поспішає назустріч йому.

— Купити солі, — відповіла майже пошепки.

— Вернися, будь ласка, — запропонував він і рушив, насилу долаючи круту стежину.

— Іва-а! — дихнула вона за його спиною. — Тобі недобре, Іва-а?

Не відповів, а все так само йшов під гору. Був зсутулений і начебто поменшав.

Стояв біля своїх воріт широкоплечий, бородатий, молодий ще Степан, майбутній шкільний сторож, і Марія відповіла на його привітання. В глибині Степанового двору завмерла, залита сонцем, маленька й товстенька Степаниха — вона аж рота розтулила, видивляючись на пониклого і блідого Івана.

Той все так само важко ступав, очі його лежали на тій — таки стежці, ноги зсували і вминали жорству, і виникав від того сухий хрумкіт. Видовжена тінь відкидалася набік і була так само поникла. Марія поспішала слідом, ноги їй посковзувались на жорстві, а серце аж щеміло від неспокою.

Так вони ввійшли у хвіртку. Іван перетнув кругле, заросле шпоришем подвір'я і втомлено присів на лавку біля садового столу.

— Що ж таке сталося? — спитала Марія. Мимохіть подивився на неї, була стурбована і сполошена. Тоді на вуста його найшла бліда, ледь видна усмішка.

— Та не турбуйся, — сказав він. — Сидів я в тій конторі, було душно, і щось мені приключилося... — Він говорив, ледве дихаючи, і вона аж напружилася, щоб вловити той його шепіт. — Відчув, що, коли залишуся довше в тій конторі, в мене розірветься голова. Отакий я недоладний, — сказав він і знову всміхнувся ледь помітно.

Вона скерувала до нього всю здатність відчувати й розуміти.

— Тобі щось болить? — спитала обережно.

На неї знову наставилися два сині, добрі і смутні ока.

— Це не те слово, — сказав так само тихо. — Я відчув, що не можу бути в тій кімнаті, що вона мене задушить або висмокче. Знаєш, — скинув він раптом головою і засміявся, — коли я вийшов надвір, так легко й просторо стало на душі!

Вона чомусь засумнівалася, що йому було легко й просторо: надто блідий був і надто вичерпаний.

— Тобі треба покинути службу, — сказала вона. — Відпочити й розважитись...

Він, однак, дивився кудись під ноги. Наче не чув її слів, наче взагалі перестав існувати. А коли звів очі на Марію, чимось дивним і незвичайним повіяло від нього.

— На що ж ми житимемо, коли я покину службу? — спитав коротко.

— У мене є материні коштовності, — сказала в тон йому вона. — Зрештою, коли ти нічого не маєш проти... знаєш, мені мало доглядати дім і вести господарство...

Дивилися одне на одного і наче ще раз перевіряли себе. Не було сказано тут найважливішого; ті слова, що вимовили, були тільки шкаралущею змісту, що його раптом відчули. Був вдячний їй за таке розуміння, вона ж знала, що тільки так може досягти того, щоб ті сині очі, які дивляться на неї, не змінювали свого кольору. Бачила в тих очах щось не зовсім збагненне для себе, якусь ще не виявлену силу; хтозна, подумала під ту хвилю, може, це якась хвороба в нього почалася?

Вночі довго про те думала, не можучи склепити повік, і вже під ранок знову дійшла до тієї ж думки: коли у нього є вичерпаність, хай вона зникне, а коли це хвороба, варто поставитися до нього, як до хворого.

2

Тепер, коли минуло від тої хвилі стільки часу, Марія любить часом, впоравшись із обідом, вийти в сад, сісти на ту ж таки садову лавочку і пуститись у такі солодкі й далекі мандри. Вона незмінно бачить при тому перед собою нешироку синю дорогу і мимохіть ступає на неї, щоб трохи там проходитися. Останнім часом це для неї по-особливому жадана розривка, і Марія Яківна не відмовляє собі в тому задоволенні. Вона бачила на тій дорозі перш за все високу постать спершу чорнявого, а тоді зовсім сивого чоловіка: мимоволі йшла за ним, достосовуючись до його ходи, і знову вони ставали плече в плече. Ішли так, тримаючись за руки, і мали на серцях непорочний мир, що його може зродити тільки справжня любов...

Іванова хвороба першого разу тривала два роки. Тоді й було винесено на веранду стіл і замовлено в палітурні кілька обшитих шкірою зошитів. Через два роки Іванова хвороба закінчилася — він дописав одного з зошитів і поклав його на горішню полицю етажерки. Знову пішов на роботу, і вони знову почали жити, як усі.

Вдруге це сталося, коли йому минуло сорок, він прийшов з роботи так само незвично блідий і такі самі вимовив слова. Вона прореагувала теж так само, хіба що нічого не сказала про материні коштовності, замість того вона вже мала працю в школі... І все-таки Марія Яківна й зараз не до кінця знає, що таке з ним приключилося. Спершу трохи побоювалася за нього, щось дивне й незвичайне відчувала, здавалося, за палювавсь у Івані темний невгасимий вогонь, його сині добрі очі аж чорніли, і було трохи страшно поринати в них, хоч Іван лишався до неї так само чуйний та уважний. Так само, а може, й палкіше любив він її, і Марія аж задихалася від його нестримної до без уму сили, — це не могло не хвилювати її як жінку, бо ставав під ту хвилю ще й по-справжньому привабливий. Водночас виключався з реального світу; дух його, здавалося, жив в інших сферах та іншими вимірами. Вона не намагалася всього зрозуміти — мала до сить клопоту на роботі і вдома. Страхалася тільки, що це початок психічної хвороби, і з дня на день чекала вибуху. Але ні разу за всі ці тридцять п'ять років не вчинив він нічого такого, що свідчило б, що дух його й справді хворий, а коли й пропадав десь цілоденне, приносив навзамін букетик польових квітів. Спалахувала тоді вдячністю до нього і притискала той букет до вуст, а він стежив за нею трохи обважнілими очима, від чого аж трем ішов їй по тілу, а на його вуста лягала погідна усмішка. Дивлячись на нього під таку хвилю, Марія мимоволі сповнювалася неземним здивуванням, її невимірне вабили ті його змінені очі і мудре, шляхетне лице. Часом їй здавалося навіть, що чує біля себе шерхіт легких білих крил — її голубим виром омивало. Бувши наладнована на нього, щоб постійно відбивати поклики його душі, вона несподівано й сама починала жити яскравіше і красивіше, а коли на його обличчі розквітала ота тиха, блага усмішка, раділа, що навіть у цей час вони одне від одного не відчужуються.

Того першого разу їй не зразу вдалося легко до того приналадитися. З одного боку, відчувала присутність на душі якогось свята, а з другого, непокоїлася і втомлювалася через це; була зроджена до життя звичайного. Отож наступного дня після отої пропам'ятної їхньої розмови Марія зайшла була й до церкви. Гаряче молилася того особливого для неї 1911 року, і їй у дивний спосіб здалося, що хвороба її чоловіка і те, що не мали вони дітей, — це один вузол. Дивилася на ікони і бачила в кожному образі обличчя власного чоловіка. Вони зорили на неї такими очима, ті святі, що її ляком пробирало. Особливо ж уразив її образ, поставлений у кутку, — уздріла вона там його очі, пласкі,

випиті й майже прозорі.

3

В один із серпневих днів того-таки 1911 року він справді не міг знайти ладу в накопиченні рахунків, що лежали перед ним. Дивився на них порожніми очима, потім звівся, коротко послався на нездоров'я і вийшов із приміщення, в якому просидів майже сім років. На вулиці озирнувся й побачив замість двоповерхового будинку непрохідну й безводну пустелю. Тихе світло осяяло його, здавалося, в нутрі його почав горіти невеликий світильник, що й заповнював його отим прозірчастим сяйвом. Ішов через вулицю і не бачив цієї вулиці. Довкола неслись екіпажі, проїхав, гуркочучи, трамвай, і обличчя пасажирів, які дивилися крізь шибки, були виблідлі й напівпрозорі. Спустився Чуднівською вулицею донизу і пішов широкою сягнистою ходою в напрямку Павлюківки. Там звернув у вузеньку вуличку й попростував до голови Чацького та Черкісових літніх будинків. Тут шуміли широкими кронами сосни, і він відчув, що саме цього спокою йому захотілося. Де-не-де траплялися люди, які здивовано позирали на блідого високого чоловіка, але той не помічав їхніх поглядів. Спустивсь у глибоку, заставлену зусібіч скелями, долину і вже тут, присівши на камінь, збагнув, що світла йому всередині побільшало. Здалося йому, що все навколо різко освітилося, сяйво те попливло з неба і все єство його почало насичуватися дивовижним яскравим спокоєм. Всі чуття його обернулись у це єдине — наслухані й теплу радість. Бачив скелі, що нависали навколо, безладно громадячись одна на одну, відчував небо, що наче припустилось і лягло йому надушу; пізнав раптом увесь світ, засіяний тим — таки світлом, повний гармонії, але сплетений у надзвичайно складний вузол. Здавалося, душа його розширюється, роблячись безмежно широкою; відчув пульс дня, що ожив отут, на цій землі, — з'єднання всього живого, неба й землі, води й землі, а також води й неба — чудовий вогонь запалював усе це, напоюючи й живлячи. Побачив він, як рухається сік від коріння до стебла в траві та гіллі кущів, як п'є тепло й повітря ящірка і як травиться в золотому соку в ній зловлений комар. Відчував над собою там, угорі, величезний і безмежний простір, його душа проходила туди, розкладаючись на етер, пливла, обволікаючи далекі планети, метеорити й супутники. Великий космос, засаджений безліччю круглих тіл, явив йому раптом свій злагоджений ритм — все там було сповнене і впоєне найтоншим, проникливим вогнем Здавалося, що цей вогонь виходить із нього самого і розсівається у просторі. Водночас він, той вогонь, приходить із простору й до нього, єднаючись на півдорозі чи в початках, створюючи ті первні, що ними і стають потім круглі тіла. Невимовне задоволення яке відчував під ту хвилю, поглиналося безоднею світла, і в ньому, як і в безодні отій було розсіяне тонкою матерією тихе й безначальне відчуття вічності. Сидів між сірого каміння, одгородившись відтак від світу, і раптом ясно й чисто зрозумів, що все довкола нього, все біля нього і все в ньому існує. Тоді ж бо й народилась уперше на його вуста та легенька півусмішка, від якої обличчя його повивалося привабливістю, а очі ояснювалися спокійним та мудрим світлом. Тож коли він устав, щоб покинути це мимовільне місце усамітнення, міг уже ясно й просто понести те світло з собою, хоч зовні був блідим наче стіна.

Таким блідим як стіна й побачила його Марія, і пережила перші незвичайні хвилі затурбування. Вона переживе таке ще двічі, завше по-новому, але результат буде один їй доведеться опікати його під такі хвилі, як дитину, тож і ставитиметься вона до нього як до дитини. Першого разу вона продасть свої коштовності, щоб можна було прожиті навчиться простої роботи і зароблятиме на хліб учителюванням. Він допомагатиме її тим, що ловитиме рибу, приноситиме гриби й оброблятиме город та сад. Пізніше він заведе кіз, і вона научиться тих кіз доїти. Жодне слово докору не зірветься з її уст, навпаки, коли матиме він такі нальоти, трохи його світла переходитиме й на неї. Відчуватиме тоді настрій свята, і, може, через те не зборе її холодномозкий войовник — будень. Іван же лишатиметься до неї уважливий та чулий, але тільки на смертному ложі зможе виміряти силу її відданості. Іван тоді зрозуміє, що любов, про яку він стільки міркував і як добачав у кожній живій істоті, звела найкоштовніше гніздо перш за все в його подвір.

4 «Такий безпомічний він у житті, — думала Марія Яківна, — і хтозна, чи міг би прожити сам?» Жив, як парашутик кульбаби, несений вітром, його тягне, і він несеться; світ для нього — зело, залите сонцем, і він тільки й бачить, що це зело й сонце.

Дивний смуток відчула Марія Яківна, сидячи отак півнепритомно і вдивляючись у свою синю дорогу. Вона не знала, що отам, з того боку річки, поза межами її бачення, Іван раптом відчує її тривогу. Довго дивитиметься в бік своєї домівки, намагаючись збагнути, що там сталося, — був, наче мембрана, чутливий; але додому він зараз не повернеться.

Дочекається вечора, хоч на серці лежатиме і в нього не зовсім збагненний протяжок...

— Що тут у тебе сталося? — спитав він уже ввечері, п'ючи своє молоко.

Вони сиділи за столом у саду, і перед ними, як щодня, цвів захід. Вона скинула трохи злякано очима.

— Звідкіля ти взяв, що в мене щось сталося?

— Та от взяв, — сказав він, і м'яка усмішка лягла йому на вуста.

— Що ж ти знаєш? — злякалася вона.

Він спустив погляд. Дивився під ноги, і його обличчя поволі буряковіло. Марія ще більше зніяковіла і раптом стала безпорадна, як дівчинка.

— Іва-а! — сказала, начебто скаржачись. — У мене щось із серцем, Іва-а!

Великі сльози раптом викотились із її очей і бризнули на щоки.

— Звернися до лікаря, — мовив він трохи розгублено, водночас пильно її роздивляючись.

І справді, побачив її серце, вперше так близько в нього зазирнув. Нерівне билося і наче захлиналося кров'ю, яку мало відганяти од себе, — червоне кружало, що скорочувалося й тремтіло. Смуток увійшов і в нього, а очі його запалали.

— Не хотіла тебе турбувати, — сказала вона майже пошепки.

Не міг їй допомогти, міг тільки бачити й відчувати. Жодної житейської вправності не навчивсь у цьому світі. Простяг руку й ніжно торкнувся сивого волосся на її скроні.

— Ми вже старі. Марійко! — сказав тим — таки теплим і смутним голосом.

— Я так злякалася сьогодні, — швидко заговорила Марія, ковтаючи сльози. — Не за себе я боюся, бо коли піду з цього світу...

Вона не доказала. Раптом спинилася на ньому поглядом: ніколи не бачила вона таких очей — були вони ясно-сині. Зиркнула на захід: он він, той колір, онде вона, та голуба смужка. І чи від того порівняння, чи від світла, що влилось у неї, вона раптом заспокоїлася.

— Така я дурна, — сказала, змахнувши сльозу і ніяково всміхаючись. — Переполохала й тебе, й себе...

Дивився на неї тим — таки поглядом, тільки до ясної синяви додалося трохи й здивування: побачив її такою, якою зустрів уперше. Вона щиро й широко всміхалася, і на щоках у неї цвіли найдобродушніші в світі ямки. Побачив він зимовий день, почув іржання коней і легенький подзвін збруї. Пара здіймалася від кінських морд, тремтіло морозяне й чисте повітря; засипана снігом долина була залита легкою морозною синявою. Марія ховала руки в муфту, переступала черевичками по рипливій стежці, — хотіла так відігнати холод, — і пересміювалася. Щоки її рожевіли, носик був гладкий та рівний, її величезні очі прискали сміхом, і він завмер зачарований. Пара легенько здіймалася з конячих ніздрів і від її рота, а ще вона, щоб його трохи подражнити, показала, ледь-ледь висунувши, язичка. Іван підходив до неї, як молодий лев, — груди були в нього розпрямлені, а в м'язах співала молодецька сила. З уст у нього так само здіймалася пара, а коли підійшов до неї зовсім близько, пара з їхніх уст сполучилася. Відтак повернулося до них широчезне, обрамлене бородою обличчя візника, і вони раптом злякалися того круглого й такого недоречного при цій їхній інтимності лиця...

Дивно стало Іванові, що перед ним сидить така немолода жінка з рисами, що ледь-ледь нагадують оту, яку мимохідь побачив: була вона вже як мати чи бабуся тієї. Він же сам був дідом юнака, котрий так захоплено підходив до повоза, коло якого пританцьовувала на стежині найкраща в світі дівчина: відтак почув Іван посвист батога, що змахнув ним візниця, і повіз рушив у той синюватий серпанок, який плівся над дорогою і повивав світ.

«Сюди ми приїхали, — подумав він. — У вечір цей і у цей сад!»

5

П'ятнадцять років потому пригадала Марія Яківна той вечір, і їй, як ніколи, стало соромно за свою слабкість, адже турбуватися тоді треба було за нього, а не за неї. Наштовхнув її на ці спогади Галин Хлопець, уже двадцятисемирічний; десять років блукав він по світі і оце сидів перед старою вчителькою, спонукаючи її до розповіді. Була Марія Яківна вже зовсім ветха, західне світло м'яко її осяювало, і Хлопцеві здалося, що ця бабуся легка й повітряна. Мав дивну ілюзію під ту хвилю, що вона поволі розчиниться і зникне, а він залишиться сам у цій господі й муситиме давати раду власним думкам.

— Заходила твоя мама, — мовила Марія Яківна. — Така вона рада, що ти повернувся. Вже більше не ваблять тебе мандри?

— Вже не ваблять, — сказав Хлопець і усміхнувся. Вона дивилася на нього: широкоплечого й трохи за повного, з енергійним обличчям, схожого і водночас не схожого на її Івана з часів молодості: той був високий та худий, цей середнього зросту і повний І все-таки було щось разюче спільне між них, і вона з того дивувалася. Мимовільно переносилась у той далекий 1911 рік, коли все оте в Івана почалося...

Випивав склянку молока, заїдав скибкою чорного хліба, цілував її в лоба, як батько дочку, і йшов з дому. Приходив надвечір і з'їдав тарілку борщу. Вночі був по-особливому ніжний із нею, і в Марії так і язик не повертався спитати, що з ним діється й куди щодня ходить. Була тоді ще надто юна і не вміла чекати. В голові їй почали плестися всіляк химери, і навіть зараз, коли вона така стара і ветха, їй соромно за них...

Думала про це, коли Хлопець уже пішов: є речі, що їх не можна розказувати. Так настирливо розпитував її про старого, що в неї все мимоволі сколихнулося. Лежала сам; в порожньому домі, місяць зазирав у горішню шибку, обливаючи холодним світлом пів стіни, і оті півстіни раптом прочинилися перед її зором, розхилилася неозора далина і Марія знову опинилася на синій дорозі. Іван ішов по ній сам, без кіз, високий та рів ний, озирнувся на неї й начебто попросив чогось очима. — Вибач мені, — зашепотіла біла — біла від старості й місячного світла жінка. — За оту підозру вибач, недоречну й дурну, а ще більше за те недоречне стеження...

У ту ніч не спав і Хлопець. Він лежав на канапі в дідовій бібліотеці, крізь вікно вливалося місячне світло, а йому здалося, що хтось невидимий підійшов до нього, розчинив, як вічко у скриньці, йому груди і поклав туди сокровенний згорток із сокровенними письменами.

6

Одного дня Андрій приніс Марії невеличкого букетика диких гвоздик, яких назбирав на кручах, і вона припала до нього вустами. Саме ця дрібниця й дала їй силу знову беззастережно повірити йому, і, хоч було то вкрай сентиментально, потай зірвала кілька найкращих квіток і поклала їх між сторінки.

Одну із цих квіток вона знайде через тридцяті) сім років, коли їй буде ще дуже важко лишатися самій у порожньому домі. Стане та гвоздичка руда, аж брунатна, але коли дивитиметься Марія на неї, бачитиме червоні пелюстки і чутиме гірко-солодкий запах свіжого зела. Вона знатиме: був то запах осяяних сонцем горбів і зілля, що хоч і пропадає щороку, але щороку живе те саме.

7

Кілька разів на тиждень сідав він до столу, якого виставив на веранду. [...]

Він знову схилився над білим полем, і знову клалися й клалися на папір літери, вив'язувались у слова, які спліталися потім у речення. Марія при тому намагалася ходити навшпинячки й не грюкати дверима: свята тиша розливалася під той час по їхньому обійсті. Часом на папір, на якому мережив своє хитросплетіння, падав жучок і повзав між літер, наче хотів розшифрувати химерні оті й незбагненні зигзаги. Напивався досхочу шелесту плитких слів, розправляв крильцята і злітав у повне сонця й комашні небо. Іван проводив його поглядом і знову якнайпильніше роздивлявся оту долоню-вулицю: стіни хат йому прозоріли — міг бачити й кімнати, що їх безнастанно чепурили й чистили невсипущі жіночі руки. Бачив він і кілька кравців, які сиділи, заклявшись тканиною, щоб з того безладу створити щось ошатне й гарне; бачив лавочки та євреїв, що сиділи біля прилавків, відважували чи відмірювали крам, — всередині ті лавки були наче вулики, заставлені сотами. Весь отой простір, долоня ота широка, був заповнений лініями, квадратами, колами, людськими істотами, рухом та вовтузінням — все жило й ворушилося, з'єднувалося й перехрещувалося. Дві жінки зійшлися біля криниці і спинилися одна з повними, друга з порожніми відрами; дві інші стали на вступі до лавки; рій дітей, схопившись руками, завзято гупав ноженятами по пилюці; столяр відірвався від роботи й мив руки, а зливав йому замурзаний і босоногий столярчук. Трійко дівчат зійшлося біля річки і про щось завзято цокотіли, схиляючи голівки одна до одної і зі сміхом їх розхиляючи. Іван наповнювався від того тихим світлом, тихим світлом горів він, викладаючи на папір слова й речення, — випливали вони з нього, як вода. Здіймався від того на голубих, спокійних хвилях, чув біля себе шелест повітряних крил, і той шелест чула разом із ним і Марія. Здавалося, те світло, яке випромінювалося з нього, наповнювало й усю веранду і запливало в розчинені двері — тримала їх Марія розчиненими, щоб не грюкати; жінка в глибині дому, біля каструль чи шиття, тримаючи віника чи витираючи віхтиком куряву, та жінка раптом почала усвідомлювати, що також вивищується і світлішає, що весь цей рух по хаті, всі клопоти, які перебрала на себе, відмовившись від служниці, частина якогось одного, великого й сокровенного щастя.

8

Пізніше, вже через багато років, вона згадувала той час, як щось їм обом належне, спостерігала з глибини старості оті всі тіні на синій дорозі й думала, що коли б жили вони з Іваном «як всі люди», з'їв би поступово будень їхню любов і взаємну прив'язаність, як з'їдає він найсвятіші почуття в більшості людей. Вона думала, що час, коли находила на Івана ота «гарячка», був порівняно невеликий, тільки по кілька років, — часто находило це на нього перед великими світовими подіями; після того він погасав, як гасне лампа, коли з неї виходить гас, помалу, ледь-ледь зменшуючи світло. Марія стежила за цим здивовано й несвідомо шкодувала, що так воно буває. Після того Іван начебто забував про свій спалах та дивацтво і ставав буденний і звичайний. Ходив на роботу, якщо вона була, і піклувався коло господарства. В часи завірюх дбав про родину, як і всі навколо: ходив по базарах, міняв, діставав і підробляв. Вона ж, у свою чергу, склала екзамен на вчительку і мала вже й для себе заняття...

Їй важко було повідомити йому про це, боялася зачепити якусь делікатну в ньому струну.

— Не знаю, як тобі сказати, — мовила вона, ніяковіючи й червоніючи. — Але всидіти поміж чотирьох стін вище моєї сили...

Звів тоді на неї безмірно голубі очі, і їй стало ще не зручніше.

— Бачиш, — сказала вона ще упертіше. — Той час, коли тільки чоловік дбав про сім'ю, минає. Відчуваю те саме, бо роботи, яку маю вдома, мені не вистачає. Окрім того... якась туга мене за дітьми бере!..

Він все ще мовчав, розглядаючи її тим — таки поглядом, від якого вона маліла і ще більше нітилася.

— Звісно, коли не заперечуєш, — мовила прихватцем.

— Чому б я мав заперечувати? — просто спитав він.

— Годиться, щоб жінка сиділа вдома...

— Мені нема діла до того, що «годиться», — трохи зарізко сказав він, і його брови нервово скинулися.

Начебто забув і про розмову, та й про те, що й вона тепер ішла з дому, було то в ті роки, коли вперше був запалився. Не цікавився ні сімейним бюджетом, ні тим що він їсть, начебто те, що людині треба здобувати гроші, харчуватись і вдягатися були жалюгідні дрібниці. Пізніше, коли пригасав, до нього знову вертався інстинкт годувальника сім'ї, знову ставав приземлений та елементарний, як більшість чоловіків навколо, і вона, яка звикла вже до життя дивнішого й особливішого, часом мала де нього й жаль. Тоді й виникали поміж них типові подружні сварки, від яких страждали обоє однаково...

Марія Яківна згадувала про це найбільше того 1963 року, коли прийшов до не в гості Хлопець і своїми розпитами розворушив давно заснулий вулик її спогадів. Хлопець зайшов у її двір так несподівано, що вона здригнулася. Власне, не його поява таї її злякала: перед нею стояв чоловік хоч і невисокий та повний, але який страшенно нагадував їй Івана з молодих літ, коли були вони ще нареченими. Здалося їй на мить, що часові хвилі якось дивно посплутувалися, їй захотілося підхопитися, як підхоплювалася колись, коли Іван приходив до неї. Голова їй при тому закрутилася, і їй стало зовсім млосно.

— Дай-но мені, любий, води! — попросила вона. Хлопець метнувся до відра, і вона відпила кілька ковтків.

— Бачиш, я вже зовсім немічна, — сказала ледве чутно. — Сама вже й не здатна ні до чого. Спасибі твоїй мамі, Оксані й Неонілі, вони доглядають мене... То що мама зараз?

— Пере, — засміявся Хлопець. — Аж піна летить на все подвір'я!

— Вона така енергійна, Галюся, — сказала стара. — Випало їй на долю, не доведи господи. З вісімнадцяти років на руках у неї була дитина й баба, а це не абищо. В війну їй теж довелося ковтнути лиха. Ми з твоїм прадідом їм пособляли, скільки могли, але чи багато ми могли? Мали, богові дяка, кіз, на тому молоці й ти вигодувався.

Всміхнулася ледь-ледь, мимохіть повторюючи Іванів усміх, і чи від тої усмішки, чи просто тому, що годі їй не згадувати його, дивлячись на цього молодика, стало їй погідно й тепло на серці.

— Не дуже поспішаєш? — спитала турботливо.

— Що ви, Маріє Яківно? — засміявся Хлопець. — Поки що гуляю, як пташка!

Вони вже сиділи на садовій лаві біля столу, і перед ними цвіло західне небо.

— Глянь-но, — сказала Марія Яківна. — Щовечора сиджу я так і дивлюся. Твій прадід теж любив дивитися на ті барви. Знаєш, ніколи вони не повторюються, от що дивно!

Завмерла на мить, вдивляючись у вечірнє небо, на вустах її грала умиротворена усмішка, і Хлопець мимоволі схвилювався, дивлячись на цю зовсім білу жінку, — велику красу старості помітило його око.

— Він був дуже добрий до людей, твій прадід, — тихо сказала стара, вдивляючись перед себе зосередженим поглядом. — Душею відчував, коли в когось яка біда. Часом ми самі нічого не мали, а він посилав мене занести молока якійсь хворій дитині. Сам він соромився своєї доброчинності, — м'яко всміхнулася Марія Яківна, — бо зовні був замкнутий та похмурий, і от тоді і я ставала йому в пригоді.

9

Ледь світало, коли він прокинувся й лежав якийсь час, вслухаючись у неозору тишу ранку. Прокукурікав десь півень, вікно ще було застелене синюватою млою, за шибкою мертво застигла густо обсаджена яблуками гілка. Він дивився на ту гілку, в сонній ще голові думки були повільні й наче розріджені; Іван примружився — зміг і через стіну продивитися. Побачив мокрі від роси дахи, вулицю, річку, що синьо спала в своєму ложі, побачив зовсім виблідлий серпик місяця серед неба і кілька майже погаслих зірок. Лежав якийсь час, спостерігаючи, як світлішає в кімнаті: світло вливалося до нього чисте, тремке й заливало поволі весь окіл, який міг він озирнути, звівшись на лікті. Поруч тихо спала Марія, вві сні обличчя її було прегарне. Світло залило це обличчя, складки постелі, меблі, стіни й фотокартки на тих стінах. Задивився на одну з них — був то Іванів дядько. Всміхався зі стіни, і чи від того світла, чи був Іван так наладнований, те обличчя раптом ожило перед ним. Кучерявий та широколиций, дядько дивився на нього з легким прижмурцем і чи кепкував з нього добродушно, чи підбадьорював.

Іван устав, намагаючись не рипіти, і поволі вдягся. Світла більшало й більшало. Пішов босоніж, м'яко ступаючи навшпиньках, і Марії, яка прокинулась у ту мить, здалося, що він пливе в сивуватих хвилях світанку. Не подала знаку, що не спить, а мовчки стежила, як крадьковито ступає він до дверей. Поклав руку на клямку й обережно натис на язичка. Клямка клацнула, двері тихо, але виразно зарипіли. Швидко повернувся в її бік, і вона змушена була заплющитися, щоб не стурбувати його.

Вийшов навшпиньки у сіни, лишивши двері прочиненими. Вона схопилася з ліжка й подалася за ним. Іван спускався по зарошених дошках ґанку, перетнув безшумно подвір'я і ступив у залитий мерехким ранковим світлом сад. Роса густо пообсаджувала листки й плоди величезними блискучими краплями, і вони легко тремтіли, уражені навколишнім світлом.

Стояв босоніж серед саду в розхристаній сорочці і зарошених штанях, звів обличчя, і великі сльози покотилися йому з очей. Велика всезаймаюча гармонія захоплювала його, все сильніше запалюючи, колисаючи, втишуючи і розм'якшуючи. Здавалося, входив сам у себе, і тільки краєчком вільного мозку розумів і передчував, що світло це особливе, а радість вогнелитна. Знав, що було це відчуття таке саме, як тоді, коли він уперше запалився і хотів напитися цього світла аж до вичерпу. Марія також відчула, що повторюється те, майже забуте, спершу їй стало трохи й страшно — встигла увійти в багаторічний ритм життя простішого, в якому тільки й було, що дбання про шматок хліба і хороші книги, які вони читали разом спокійними вечорами. Всі ці роки, які минули й були переповнені такими турботами, адже для світу загального вони тільки й були: він — бухгалтер, а вона — вчителька. Війна й революція, голод і нестатки, страх перед утратою шматка хліба — це зачепило і їх, але не закрутило...

Стоячи отак у темних сінях і дивлячись на дивно зміненого і схвильованого чоловіка, Марія подумала, що на їхню долю випав теж не зовсім звичайний жереб. Була вона як вода, котра потребує твердої форми, щоб здобути свою, але чи міг такою формою стати для неї отой коханий, щасливий безумець? Знала: знову всі турботи за їхнє існування ляжуть на її плечі: за якийсь час вона призвичаїться до цього і знову буде задоволена. Здається, знову помре для них будень, і це по-своєму відживить їх обох. Дивилася смутно в той залитий світлом сад і вже твердо знала: відсьогодні Іван не піде на службу, а знову висиджуватиме на камінні й дивитиметься на воду. Принесе їй у нагороду напівзів'ялий букетик, і вона спробує вдруге знайти в ньому кілька найкращих квіток, щоб їх зберегти.

Сум заволодів нею у тих сутінних сінях, хоч друга половина її єства мимовільно вже засівалася тим світлом, що лилося і від саду, і від чоловіка. Два спокої змагались у ній — один буденний, узвичаєний, що велів тілу й духу вправлятись у русло всезагальне, і цей, який відривав її від світу і замикав в особливу капсулу. Саме тому й сумувала вона і саме тому раділа, була водночас кволою і захопленою, а що несила було їй так легко зрівноважити ці два начала, то не змогла стриматися і раптом заплакала.

10

Зрештою, цього разу Іван горів по-особливому: висидівши якийсь час за столом на веранді, він наче пригасав і ніяковів. Брав сака, прив'язував до боку торбину і йшов бовтатися на річці. Починав ловити від яру, неподалік Зарічанського висілка, і поволі простував угору. Ставив сака під зілля, а що утяжив його свинцевими грузилами, не потребував тримати. Обережно підіймався за течією, обходячи по піску, а тоді тупав шалено ногами, взутими в калоші, та палицею бушуючи, аж каламутніла, воду. Зводив сака: срібно билися там пічкурі, повзали, як маленькі гадючки, щипавки, в'юнилися слизи і яскраво мерехтіли черевасті, майже круглі бекаси. Обережно вибирав у торбу пічкурів та слизів, щипавкам та бекасам давав волю, а тоді брів за течією вгору, високий та худий, з уже посивілим волоссям і гарний. Заганяв і знову зводив сака, з якого дзвінко стікала у річку вода, сак пах тванню й водяним зіллям; поступово він сам набирався того запаху — вітер дув йому просто в обличчя, звіюючи кучеряву чуприну, і двоє дядьків, які проходили в цей час по березі, мимовільно розвернули в його бік обличчя.

— Диви, з панів, мабуть, — сказав один, похмурий, а другий запосміхався, блискаючи зубами.

— Бач, і справляється!

— Припекло, то й справляється, — буркнув перший, похмурий, і пішов берегом далі, мнучи важкими чобітьми прирічкове бадилля.

— Глянь, худий він який! — наздогнав першого веселий. — Шкіра на ньому й кості!

— Зате морда благородна! — цвіркнув крізь зуби похмурий, і веселий за його спиною залився сміхом.

— Потіха з тебе, Андрію!

— Не з мене потіха, а з нього! — буркнув злісно похмурий, і веселий раптом перестав сміятися, озирнувся й знову побачив високу, струнку постать з розвіяним за плечі волоссям, що повільно брела по воді. Усміх раптом зник із його веселих вуст: здалося йому, що той високий не по воді йде, а над водою.

Іван чув ту розмову, але вона пройшла повз нього, як проходить біля ніг вода: калоші засипалися піском, але вимивався той пісок так само легко, як і западав, тільки окремі крупинки муляли ступню. Тоді він спинявся й виколупував ті піщинки — обличчя його було застигле, а очі світилися погідно. Сонце заламувало в тих очах по іскрі, і вони від того здавалися ще ясніші: на сітківці відбивався весь навколишній світ — всіяні зеленню горби й хати, птах, який летів у небі, хмари й синява, густо зігріта літнім сонцем. Ген віддалік на далекій курній дорозі їхав віз, тягнучи за собою довгий білий шлейф — той віз із шлейфом також відбився в Іванових зорках, так само і візниця, маленький звідси, як пуголовок, що змахував коротким, мов диригентська паличка, батогом. Іван спинився серед річки й на мить заслухавсь у широку, різноманітну музику оркестру навколишнього світу, яким диригував той іграшковий візник. Спокійно й умиротворено поспівували у кущах пташки, дзюркотіла на високих чи низьких нотах вода, вдаряли по ній смички сонячного проміння, десь поблизу голосно кричала качка і вторував їй прохринлий голос качура. Від найближчої хати полинув невимірне теплий, неголосний жіночий спів: там зривала з дерева вишні зовсім юна молодичка. Кидала ті вишні в берестяну коробку, часом кладучи найстиглішу й до рота, і вишня ця, входячи їй в уста, рубіново-спалахувала, роблячи рубіновими й вуста молодички.

Все сповнюватиме його душу і втомлюватиме її. Тоді він змушений буде погасити свою усмішку та смуток, спустить голову, і їй додасться в цей вечір ще кілька сивих волосин. Нечутно ступаючи, зайде на кухню. Тут наллє в миску води і спокійно й довго омиватиме собі ноги. Його чекатиме вдома жінка, яка лежатиме з розплющеними очима і яка вже трохи почала боятися своєї самоти. Він підійде до неї, поцілує в прохолодні вуста, нагріє їх і нагріється коло них і сам.

У той вечір далекого 1963 року Марія й сама дивуватиметься, що так розговорилася вона перед Хлопцем, що сидів навпроти неї і, здавалося, не слухав, а випивав її слова. Хтозна, може, в такий спосіб її дух долав отак кілометр за кілометром синю дорогу — час відлетілий та забутий; для цього й справді було потрібно, щоб Хлопець завітав у її двір, коли вона вже на ладан дихатиме; стане він для неї як дорога тінь, дивно схожа на Івана. Покликала його і не шкодувала: був то по-справжньому вдячний слухач. І дивно завинулося в голові старої вчительки, здалось їй, що колись давно таки народивсь у них із Іваном син: круглолиций та кучерявий, і саме від того сина прийшов у світ цей Хлопець, а може, прислала його до неї туга її. Хоч була вже зовсім стара, не губила й крихти з того, що зафіксувала колись її пам'ять, — хочеться їй у такий спосіб посумувати за тим далеким і відлетілим чи, може, справити йому хоч такі поминки.

— Про війну я мав би пам'ятати більше, — сказав Хлопець. — А от уявлення, як ми тоді жили, ніякісінького. — Він розвів руками й розсміявся.

— Всім нам дісталося, — сказала тихо стара вчителька. — Ремісникам було легше: завжди треба носити взуття й одежу, треба діжку для огірків і ще там щось. Школи були зачинені, та й чи могла я піти в ту школу? Твоя мама намагалася не показуватися на вулицях. Виручали нас тоді твій прадід та Олександра Панасівна...

Вона подивилася долі, собі під ноги, і знову побачила там шматок синьої дороги, по якій ішла вона і простували й інші. Побачила Олександру Панасівну, яка кроїла із шкіри заготовки для чобіт. Галя зброїлася пульверизатором і дула з пляшечки фарбу на розгорнутий листок паперу, по якому було розкладено трафарети: лебеді й дерева. Ті лебеді мали плавати по озеру, засипаному дрібними синіми крапельками. Галя дивилася на це чудо мистецтва й сміялася.

— Гляньте, гляньте, який дивоглядний несмак! — На ті слова поверталося до неї сухе й строге обличчя Олександри Панасівни.

— Зате хліб піде тобі в смак!

І застигала з пульверизатором у роті Галя, і дивилася на Олександру Панасівну незвично посерйозніло, випливав тоді з ока її блискучий, іскристий кришталик, і така вона ставала безпомічна тоді, та Галя, і засмучена, що Олександра Панасівна відкидала шевського ножа й підходила до неї:

— Давай-но поплачемо, ясочко, га?

Вони сідали, обійнявшись, на канапі й плакали тихо, похитуючись. І похитувався від того весь світ і вся хата, а діти Олександри Панасівни, побачивши таку невидаль, застигали біля порога чи посеред хати, зорячи широко розплющеними очима. І так само застигала й вона, Марія, із глечиком молока, яке принесла для дітей.

— Ну, чого ви, чого, дурненькі? — казала вона, також схлипуючи і простуючи до

них.

— Ой, дайте нам, Маріє Яківно, наплакатися, дайте нам хоч раз на місяць виревтись!

Діти вислизували одне за одним із хати, бо той плач був уже трохи смішний для них і незрозумілий. Марія ж Яківна прилучалася до жінок, стояла біля них і плакала. Було їм усім чого плакати, бо в тій хвилі збиралися вся гіркота їхня та біль. Олександра Панасівна бачила Миколу, який пробирався у цей час десь через болота й чагарники, Галя бачила свого Хлопця й бабцю, а Марія Яківна співчувала і їм, і цілому світу.

Іван в той час розпустив по горбі кіз і ловив саком рибу. Риба ловилася погано, і він раптом закинув голову, дивлячись упритул на небо...

— Все життя, яке минає, синку, — сказала Марія Яківна Хлопцеві, — це окремі сценки й картини, обличчя й епізоди. Ми їх стільки розгубили по дорозі! Але є одне. Хлопче, — вона подивилася на вечірнє небо, що ґаряче палало над околицею, — це наша присутність у всьому. Наша присутність — це і є та дорога, яку я так часто останнім часом бачу.

12

І вона знову побачила синю дорогу, по якій ішов високий сивий чоловік (було це вже тоді, коли Хлопець пішов і коли лежала вона без сну на самотньому ложі); довкола клубилися, набухали й крутились у повільному ритмі великі прозористі кулі, які висяювали з себе синювате світло, тремтіло воно й розливалося довкруж. Може, від цього сяйва синіла і дорога, Марія побачила там себе, молоду й веселу; здається, це був той момент, коли вона з так само молодим та веселим Іваном покинула біля узлісся візника з широким, обрамленим бородою обличчям, а самі вступили в ліс. Зашуміли тоді в них над головою сосни і заспівали пташки, вона йшла, притримуючи поділ сукні, й позирала вряди-годи на нього, такого веселого й гарного. Він смішив її, розповідаючи всілякі історії, і Марія зупинялася і аж згиналася, так сміялася. Вибивалися їй на очі сльози, а коли зводила вона обличчя до сонця, воно засвічувало в ясних кришталиках крихітні веселочки. Вони й самі не знали, чого пішли в той ліс, але було так повабно ступати по зеленій траві, засипаній чорними шишками! Коли ліс погустішав, вони пішли по м'якому шарові глиці. Сонце простеляло їм під ноги химерні світлотіні сітки, і вони раптом забули про візника, котрий чекав їх біля узлісся, і про те, що вони можуть заблудитися. Стовбури заставляли довкола весь простір; часом натрапляли на густі зарості папороті і, взявшись за руки, перебродили ту папороть, як зелену воду, лишаючи за собою примкнутий слід. Над ними каркнув кілька разів ворон, і десь неподалець стукав об кору дятел. Іван раптом посерйознів і замовк, вийшли вони на вузьку лісову дорогу, майже зарослу травою і з ледве пробитими в тій траві коліями. Земля тут була вщерть заплетена корінням, і вози, які проїздили тут, певне, стукотіли по корінні, як по брукові. Вона теж раптом притихла, бо відчула, що він скаже їй щось украй важливе. Ще тремтіла на її вустах усмішка, така несмілива й схвильована; він обійняв її за плечі, і вони пішли, як по воді, по тій дорозі, наслуховуючи спокійний пташиний спів і одновимірне биття власних сердець. У просвіт видно стало заповнене лінивими й повільними купчастими хмарами небо, синява була така, що аж очі сліпила; їм перелетіла дорогу велика, жовта з чорним, пташка; вона начебто збудила Івана, він зупинив кохану й сильно, гарно її поцілував. Марія відчула від того поцілунку, що в неї розширилося серце, що вся вона наче налита голубим вітром і що хоче брести отак по цій дорозі із ним. Вони йшли й тулилися одне до одного, начебто в цьому лісі було їм затісно чи весь світ вмістився в їхньому намаганні стати однією істотою, з одним тілом і духом, а пізня зозуля, яка раптом обізвалася з лісу, помірно й терпляче почала відлічувати їм роки їхньої спільноти.

Вони вийшли на галявину, і зозуля перестала лічити.

— Ти рахував? — спитала тихо Марія.

— Ні! — відповів він. — А ти?

— І я ні! — сказала Марія і раптом тихенько зойкнула від захвату.

Уся галявина була засипана квітами, під сонцем вони променились і грали, хитались і миготіли. Трава була така соковита, що, здавалось, ось-ось бризне смарагдом, який розіллється, заливаючи землю. Було таке враження, що всі квіти зійшлися до цього місця з усього лісу на незвичайний квітковий форум, і те, що потрапили на нього Іван з Марією, не було випадковим. Дівчина раптом притулилася до Івана, а його руки щільніше обняли її. Стояли, й дихали, і наче вбирали собі в груди розсічений у повітрі мед, відтак почули неголосне, дружне, однотонне гудіння — тисяча бджіл прилетіла сюди, щоб випити з квітів нектар. Весь простір через те бринів, сколихнутий безліччю легких, прозірчастих крил, вони дихали медом і пили його, бо теж раптом відчулись у цьому світі, як дві бджоли, — мали зібрати тут власний мед і понести назад у домівку. Були тут зайві всі слова, але він таки промовив, прихилившись до неї і ледь-ледь торкнувшись гарячими вустами її вуха:

— Маріє, — сказав він. — Народи мені п'ятеро синів...

13

Вона залишила на тій галявині своє дівоцтво і кілька сльозин, які упали на траву; на тому місці пізніше виросте дика груша, — Іван знайшов був її пізніше, коли почав приходити сюди по гриби. Було вже то через двадцять років по тому, і навіть тоді він не зразу пішов із галявини, а довго стояв...

Вона відштовхнулася від нього, мала прим'яту одежу і була незвично бліда. Це сталося так раптово, без попередніх думок та погодження, просто повіяв на них п'яний вітер, і вони позагублювали на цій галявині голови. Коли ж опритомніли, все вже сталося, а різкий біль, який відчула, її по-справжньому перелякав і примусив відштовхнути його. Тоді й упало ті кілька сльозин, і вона подумала, що вони тут у чомусь помилилися, що все мало відбутися не так просто й прозаїчно, що вона не повинна полум'яніти перед ним із сорому. Змовк тисячоголосий гул бджіл, і коли позирнула вона на ту галявину, не видалася їй такою недіткнутою й гарною, начебто бджоли потолочили квіти, як тільки-но потолочив її він. Відіслала Івана, щоб могти впорядкуватися, і він покірно пішов між дерева. Меншав і меншав, тоді їй стало страшно, що він і справді покине її в цьому глухому лісі.

— Іва-а! — покликала вона. — Іва-а!

Він повернувся. Сиділа в траві й дивилася на нього широко розплющеними очима. Він ішов до неї повільно, але впевнено. Спиралася позад себе у землю й чекала, поки він підійде. Ішов та йшов, і вона в клубок зіщулилася, мала й нещасна, очі її швидко й злякано забігали, а він став біля неї на коліна і взяв у руки її злякане й чудове лице. Подивилася йому у вічі і ввійшла в глибину щедрої синьої ласки, що випромінювалася з його очей. Не могла відвестись од тих очей, хоч їй було й соромно, й ніяково. Затремтіли в неї руки, якими впиралась об землю; знову зирнула в ті небесні очі й не мала сили стримати раптового трему, що пройшов через тіло. Заплющилась і стислася, ледве не померши від чогось незбагненного, їй захотілося напитися світла з його очей, натомість боялася, що ось-ось вибухне їй із горла червоний струмінь — перебіг по її тілі й навіки покорив її гарячий, спазматичний вогонь.

Поверталися до узлісся, на якому покинули візника, в легких та прозорих сутінках. Відчули раптом, що пізнали якийсь великий сакрамент людського буття, тож притислися одне до одного раменами й пішли отак по залитій вечірнім фіолетом дорозі — здалося, що йтимуть так вони завжди.

Утретє навідало Івана його дивне світло в 1931 році. Вони були тоді в гостинах у Маріїної сестри Надії, і доки сестри балакали, Іван мовчки ходив по просторому, засипаному квітами саду. За полудником вони випили по чарці старого доброго домашнього вина. Іван підійшов до полиць із книгами, котрі належали чоловікові Маріїної сестри, і той почав тихо й натхненно оповідати йому про ті книги. Він показав йому «Саlеndаrіum» Філянського і прочитав звідти кілька сумовитих, але прегарних рядків. Після того вийняв книжечку Бодлера й продекламував кілька віршів французькою мовою. Він заговорив про парнасців і їхнє відбиття — російських символістів, і його голос схвильовано шелестів біля Іванового плеча. Сестри розмовляли в кутку між вікнами, в кімнату уже заповзали сутінки, і ті жіночі постаті, що шепотілися поміж себе, були запнуті тонким смерком, тільки їхні очі поблискували. Чоловік Маріїної сестри витяг з полиці «Ладі й Марені терновий вінок мій» Пачовського, а потім прочитав вірш Славинського, погортавши перед тим давнього декламатора. Сутінки все згущувались і згущувались; Надія встала й засвітила сірника, щоб припалити гніт лампи Те світло жовто-змоделювало її обличчя й кинуло на нього хитливі тіні. Лампа горіла серед столу, але не було ще досить темно, тож Маріїне обличчя, яке він побачив у ту мить, вразило його несподіваною молодістю. Те світло зняло з неї всі зморшки, пригасило сивину, зробивши волосся темно-попелястим, очі її юно засвітилися — засміялася вона тихо на якийсь сестрин жарт. Чоловік Маріїної сестри нетерпляче поторкав Івана за плече й показав йому тоненьку книжечку Свідзінського.

— Це вже сучасний поет, — сказав він і прочитав кілька віршів, від яких ще більше просвітліло Іванові на серці. Він узяв ту книжечку у руки і, прихилившись до лампи, почав перелистувати.

Марія теж зирнула тоді на нього, обличчя його різко моделювалося, а очі із синіх стали зовсім чорні. Він схилявся над столом і гортав сторінки, пасмо вже сивого волосся спадало на лоба, і він трохи нервово його відкидав. Коло нього збуджено топтався з черговим томиком у руці круглий і майже лисий сестрин чоловік — його очі по-молодечому палали. Надія прошепотіла сестрі щось виключно жіноче, і та мусила переключити увагу — заговорили вони про варення, печиво та в'язання; стали в жінок при тому таємничі й прегарні обличчя, а на вустах вряди-годи заквітали тонкі й загадкові усмішки. Іван повернув книжечку господареві, і той, дмухнувши на неї, поніс, тримаючи в обох долонях, до полиці. Біля полиці він прочитав Іванові кілька японських хоку в російських перекладах, а тоді взяв до рук книжечку Рабіндраната Тагора «Садівник».

— «Божевільний подорожній, — почав читати він трохи піднесеним тоном, — шукав того каміння, що перетворює все в золото; на тінь він був схожий тілом, спалений сонцем, з ковтунами запиленого й скуйовдженого волосся, з устами, стиснутими так міцно, як його замкнене серце; очі йому горіли, як ліхтарики світляка...»

У цей час підвелася зі свого стільця в кутку Марія, її велика кудлата тінь скакнула на стіну.

— Будемо прощатися, — сказала вона. — Нам далеко повертатися...

Вона не знала тоді, що ці слова наберуть глибшого значення: сестра її незабаром помре, а її чоловік пропаде — була це так само бездітна пара. Вони вийшли в густий сутінок, Марія поцілувалася з Надією, а чоловіки сердечно стисли один одному руки.

— Приходьте, — сказав Надіїн чоловік. — Я вам ще не все показав...

Вони пішли через завулок, а тоді вийшли на освітлену ліхтарями дорогу. Коли-не-коли проїжджали повз них вози й авто, коли-не-коли траплялися подорожні. Марія була втомлена, а Іванів розум був настроєний тихо й мирно. Був він у стані спокійної, майже пасивної радості — все його тішило і все подобалося: і ця напівпорожня вулиця,й ліхтарі, що освітлюють дорогу ледве не для них самих. Він ішов так довго, з насолодою вдихаючи легке й прохолодне повітря, аж доки дійшли вони до Чуднївської. Саме тут, унизу, біля річки, це й сталося.

Тривало всього кілька секунд, але за них він пізнав більше, ніж пізнавав за місяці й роки: велике світло пролилося в його груди, і це вже на все життя.

Марія відчула безпомильно його стан, цього разу вона вже не страшилася за нього — частка світла перейшла й на неї, окрім того, була вона під враженням вечора, повного синіх сутінків і таємничого шепоту. Тихий і ясний спокій відчули вони, ідучи поруч, притислася вона щільніше до нього і аж примружилася.

«Що є, — подумала вона, — хай буде, а що станеться, то якось уже переживемо!»

15

Уранці він устав, поснідав молоком із хлібом, поцілував дружину і вийшов з дому, як завжди виходив на роботу. На місце служби він, однак, прийшов тільки для того, щоб узяти розрахунок. Вийшовши з приміщення, де пропрацював вісім років, він навіть не озирнувся. Ішов повільною й рівною ходою, і обличчя в нього було таке незвичайне, що на нього озиралися.

Вулиця вивела його до Сінного базару, де чулися крики свиней і кінське іржання, мукали корови й тремко озивалися кози. Свині лежали на возах, а знуджені селяни мовчки чекали на покупців. Коні хрумали підвішений у торбах овес і позирали на світ спокійно й байдужне. Якийсь чоловік обзирав корову, заглядав їй у зуби, підіймав хвоста й мацав вим'я. Здавалося, він повзає по тій корові, як вуж, — тварина раз по раз тривожно мукала.

Іван спинився коло огрядної баби, котра сиділа на розкладному стільці, заплющивши очі, — в руках тримала прив'язь із трьома козами. Кози потяглися до Івана гострими мордочками з борідками, і він почухав одну під підборіддям. Друга мекнула, розкривши рота, який спалахнув червоним, — очі її стали наче ґудзики. Дивний смуток відчув Іван у тому меканні, дивний смуток побачив у засклілих тих очах.

Баба розплющилася, очі в неї були зовсім такі, як і в її кіз.

— Почому кози? — спитав Іван.

Баба подивилася на нього з підозрою, але за мить з її рота поплив велемовний потік. Вона почала розказувати йому про гірку свою долю, покивуючи при цьому головою, про старість-не-радість і про пропалу свою силу. Розказала з тремом у голосі про одну, другу й третю козу, одна з них Валентина Іванівна, друга Світлана Іванівна, а третя Людмила Іванівна, бо всі три вони єдинокровні сестри; оповіла вона про те, що цілий день і ніч проплакала, перш ніж зважитись вивести цих красунечок на базар. «Красунечки» совалися писками Івану в долоню, мекали, немов і собі навперебій розказували про свою долю. Стара тим часом оповіла Іванові, що вони спокійні й мирні кізочки, а молока дають стільки, що вона не знає, де його й дівати. Сметани з того молока не збереш, сказала йому стара, — це твар ніжна і, коли хочете, благородна, але який у тому молоці смак! Молоко, сир і кисляк чудові, сир не гірший коров'ячого, а може, й кращий, гордо сказала баба, і коли він їй не вірить, вона напише йому свою адресу, недалеко й живе, на Трипільській: там у неї хата, городець і сад. І городець, і сад вона ще опрятає, а от ходити за козами їй уже не під силу.

Знову заплющилася, але для того, щоб сховати сльози. Потекли з одного й другого ока і змочили за мить усе її широке й добродушне обличчя. Іван поклав старій у руку гроші, не торгуючись, і вона з дива аж за коліна взялася:

— То ви й торгуватися не будете?

Наступної хвилі вона побачила його обличчя і зустрілася з синіми, напрочуд добрими очима. Дивилася якийсь час, і неземне здивування охопило її. Він тим часом зняв з її кіз ошийники і поклав у поділ старої.

— Дякую, бабусю, — сказав тепло, повернувся й пішов. Кози слухняно побігли за ним, як собачата.

Стара аж заклякла. Зрештою, швидко отямилася, хутко піднесла до очей стиснуту руку з грішми і почала швидко їх рахувати перебираючи. Грошей було якраз стільки, скільки просила, хоч готова була продати кіз і дешевше. Звела голову, щоб хоч поглядом провести того незвичайного покупця, але ніде його більше не побачила. На те вона ще більше здивувалася й перехрестилася.

Пізніше вона розкаже сусідам і знайомим неймовірну й чудову легенду, а що була вона богомільна і пильно ходила в церкву, ішлося в тій легенді про святих та нечистого і про те, що вона не розібрала до ладу, чи святий купив у неї кіз, чи нечистий.

— Як там не було, — резюмувала стара своїм недовірливим та захопленим слухачам, — а мене тішить, що поганих кіз я йому не продала. Були це чудо — кізочки, — плакала вона, — золотко — кізочки, такі душевно чисті, що аж серце мені за них болить!

— Я так і пойняла, — сказала другого разу стара. — Такого ти, Надія Филимонівно, не проведеш! Цього і ніззя було проводить, ще якогось лиха нашле на бідну мою голову, тьху-тьху, не на ніч згадуючи...

Він ішов по вулиці, кози слухняно й дружно бігли за ним слідом; коли перечікував машину чи воза, ставали вони всі три обіч нього: Валентина Іванівна при цьому мекала, в тон їй вторила Світлана Іванівна, а Людмила Іванівна дивилася на світ осмислено. Ішов Іван спокійним, розважним кроком і, здавалося, нічого не бачив довкола себе.

 

Розділ п'ятий

Запах серпневого сонця

 

Спека! Крик цикад

Полум'ям піднявсь до хмар,

Нерухомих хмар.

Сарен, ХVІІІ ст.

1

Шкільний двір було захаращено витягнутими партами й столами; Олександра Панасівна метнулася по вулиці і вже йшла в супроводі кількох молодиць — несли вони з собою горщики з білою глиною та квачі. Старший хлопець Олександри Панасівни ніс від річки повні відра, син підстарший сидів серед двору й рівняв на шматку рейки цвяхи. Марія Яківна снувала з віхтиком і обтирала з нарт куряву, сторож Степан лагодив ті парти, голосно лупаючи по головках цвяхів молотком. З гори спускалася Галя в сірому старенькому платтячку й у білій хусточці, і Володимир, який розмішував фарбу, перш ніж почати фарбувати, мимоволі на неї задивився. Не мала зараз тої краси, яка так вразила його, коли піднявся був на гору, але лице її було таке кругле й таке здивовано-миловидне, що він знову відчув, як у нього закалатало серце. Поруч з нею ступав голий до пояса Хлопець, тримав у руках старе відро; старша дочка Олександри Панасівни почервоніла, дивлячись на Хлопця, і, щоб сховати зворушення, нахилилася й почала перев'язувати шнурок на балетці. Дочка підстарша ганялася за меншою, вони стрибали з парти на парту, аж доки сторож Степан нагримав на них.

Олександра Панасівна підійшла в супроводі молодиць до хвіртки водночас із Галею. Вони спинилися на момент: високо зазвучали їхні голоси. Хлопець покинув їх і пішов із відром до річки, там він спинився по коліна в воді і заслухався, як дзюрчить коло його литок вода. Зирнув угору й побачив синезне серпневе небо з величезними купчастими хмарами. Почув млосний запах бур'янів та води: ген далеко, з лівої руки, побачив високий зелений горб, на якому сидів на розкладному стільці сивий козопас Іван Шевчук, а довкола розбрелися білі, аж сліпучі здалеку кози.

Хлопець вибрів із води разом із наповненим відром і несамохіть зустрівся поглядом зі старшою дочкою Олександри Панасівни. Вони привіталися, а він схопив інше відро, щоб наповнити його для дівчинки.

Вона спитала його про щось дзвінким голоском, і він подумай, що дзенькіт швиду в річці і цей голос — один звук. Набрав води, а коли передавав відро дівчинці, їхні руки схрестилися. Тільки тепер він зрозумів, що оповідає вона йому: ледь-ледь не згубила вона скляної кулі, яку він їй подарував, власне, хотіла її присвоїти молодша сестра, але вона знайшла й відібрала. Сонце так яскраво освітлювало при цьому її обличчя, що воно здалося Хлопцеві майже білим і здалися дивовижно прозорими її очі — дві малі, сірі й надзвичайно світлі кринички.

Володимир у цей час поклав на парчу перший мазок фарби; жінки повідчиняли у класах вікна, і в порожніх кімнатах їхні голоси звучали підсилено — жінки розчиняли в горнятах білу глину. Там порядкувала Олександра Панасівна, яка з'являлася чи в одному, чи другому вікні. Раз визирнуло з вікна й кругле Галине личко і ненароком зустрілося з Володимиром поглядом. Наче пролетіла поміж них зелена іскра, зв'язала їх і сполучила, а водночас і перелякала — Галя миттю сховалася, а Володимир ляпнув на парту стільки фарби, що та потекла по схилу тонкими брунатними струмками.

Сторож Степан показав йому на відламану спинку від парти, і вони заговорили, як би ліпше її приладнати. В цей час жінки загриміли в класах столами, підсовуючи, щоб легше було білити. На один із тих столів миттю скочила Олександра Панасівна і відразу замахала квачем, голосно розповідаючи жінкам якусь історію. Володимир задоволене дихнув запахом фарби і почав ретельно її розмазувати пензлем. Хлопець із старшою дочкою Олександри Панасівни знову приніс води, Марія Яківна взяла одне з відер і почала полоскати в ньому почорнілий від куряви віхтик. Сторож Степан гукнув на синів Олександри Панасівни: один став тримати дошку, а другий підставляв на те місце, куди мав зайти цвях, важкого молотка. Сторож сильно бив по головці, і дошка в хлоп'ячих руках стрибала.

Марія Яківна по-домонтарському обходила парти й ретельно їх обтирала, потім вона обітре дошки й столи; в цей час у порожніх класах знову задудніли лункі голоси, і четверо квачів дружно заходили по стінах. Стелі оббілювала Олександра Панасівна: як найвища: в класі запахло мокрою глиною, і Хлопець, удихнувши того запаху, відчув урочистий настрій, який запановує, коли білять хати.

З кутка двору захоплено цвірчали цвіркуни, сонце щедро освітлювало двір і людей у ньому, і всі вони в тому світлі здалися Хлопцеві спрозорілими. Пізніше він згадав цей день, сидячи самотньо на веранді Марії Яківни в тому-таки лозовому кріслі, що в ньому любив сидіти старий Іван, — буде він тоді дорослий і куритиме люльку. Одна із хмарок, які випустить з тої люльки, раптом освітить йому ту далеку картину, повернувши не зрівняне відчуття серпневого сонця, яке завжди свідчить про достояність, а водночас і про закінчення літа.

Тим часом по небі повільно пливли, наче велетенські білі кораблі, хмари, і старий козопас там, на горбі, стежачи за повільним та несхитним рухом тих хмар, побачить небо, вщерть заповнене велетенськими птахами, такими великими, що несила їм буде швидко летіти. Лежали вони завмерло на синьому полі неба, і, тільки пильно придивившись, можна було б спостерегти отой одноманітний рух. Тиха радість почала вливатись у серце старого — нагадало це йому всі три спалахи, які він пережив. Цього разу впадав у визір старого більше жовтий колір, чув він дух тлілих бур'янів, втомленої землі й першого осіннього листя — було теперішнє його світло й ота радість, як серпневе сон це зі своїм запахом; прочувалася в ньому важкота пригнутих під плодами гілок. Тонка й сумовита усмішка лягла на вуста старому, і він просидів із тою усмішкою аж надто довго, забувши наглядати й за козами. Через це, може, він і не побачив того клопітного руху, що ним виповнився шкільний двір, не побачив дружини, що заклопотано обтирала куряву, не почув дзвінких жіночих голосів у порожнечі класів — все це існувало в той день поза ним. В той день відчув він, що сонце, хоч і гаряче, має вже в собі присмак тліну і що засноване воно легкою срібною мережкою, яку сплели довкола нього невгамовні павуки. Побачив він самотню білу шапку кульбаби, яка цвіла вдруге і вдруге народила свій легіон парашутиків. Теплий і повільний вітер повіяв на нього, і зірвав він та й поніс з тої шапки з десяток насінин — розбухли вони раптом у повітрі, розрослися і стали пір'ям для білих птахів, що їх уздрів Іван у небі. Тиха осінь ступала на землю золотими черевичками, поклавши собі на вуста пальця. Старий надто виразно побачив цю жовту постать, тож звівся, склав стільця і пішов додому.

Кози здивувалися на цей несподіваний учинок свого володаря, але перестали скубти траву й повільно поволоклися слідом.

Марія Яківна, яка уздріла була той похід зі шкільного подвір'я, змушена була підійти до Володимира й відпроситися додому. Володимир звів на неї прозорі від щедрого сонця очі і, звісна річ, дозволив, адже вони тут чудово вправляться й без неї. Марія Яківна покидала цей двір із жалем та тривогою, бо те, що її чоловік покинув гору передчасно, не могло її не стурбувати. Отож вона й поспішила до свого обійстя, щоб стати там на воротях, а коли вона вже стала і надчікувала чоловіка, зі шкільних вікон раптом полинув, вирвавшись із чотирьох жіночих грудей, чудовий спів. Може, через це старша дочка Олександри Панасівни рішуче перев'язала чоло косинкою і ступила й собі в шкільні двері, а сторож Степан зупинився з молотком у руці і аж рота розтулив, дрібно покліпуючи каправими очима.

Кілька парт уже сяяло фарбою, сонце грало на лискучих площинах, і старий козопас, який побачив ті ясно-брунатні плями, подумав, що то теж своєрідний призвісник осені. Володимир, однак, милувався на діло рук своїх, і коли до нього підійшов Хлопець і попросився в малярчуки, він радо на те пристав — вони запрацювали вже в дві руки, захоплено водячи пензлями по потрісканих, порізаних та залитих чорнилом дошках.

Галя визирнула у вікно й помітила цю несподівану ідилію, була вона з ніг до голови заляпана білими крапками, і Володимир, побачивши її отаку покрапковану, не втримався, щоб не всміхнутися. Проста й широка вийшла в нього усмішка, Галя не встигла на неї зреагувати, бо на її лиці мимовільно спливла така ж усмішка, і вони, ці два однакові усміхи, напрочуд злагоджено поєдналися. Хлопець устиг замастити фарбою щоку (стояв до вікна спиною), і Володимир сказав щось веселе про ту його замащену щоку. Вони водночас засміялися, Володимир і Хлопець, і на цей сміх визирнула вже так само заляпана глиною старша дочка Олександри Панасівни.

Сторож Степан сидів на парті й перепочивав, в бороді його стриміла самокрутка і блідо цвів вогник. Він почав розповідати довгу й не зовсім логічно збудовану історію — його низький голос погідно плив подвір'ям. Пихкав водночас і цигаркою: вряди-годи звивалася над його головою синя хмарка диму. Підстарший син Олександри Панасівни звівся від своєї залізяки, на якій вигинав цвяхи, і струсив із колін іржавий порох. Пішов неквапно до туалету, обмацуючи в кишені недбало викинутий Степаном недокурок, в туалеті він запалив сірника і з насолодою втягнув у себе міцний дим. Старший син Олександри Панасівни пішов до туалету й собі, і вони по-братському розкурили знайдене добро.

Старий Іван проходив у цей час зі своїми козами берегом, його голова, як і козяча шерсть, світилася білим перламутром, і на цей перламутр сумнувато зорила з свого обійстя Марія Яківна.

Велика сила привабила Володимира зайти в школу, де поралися жінки, — жив у ньому настрій серпневого сонця й тих усмішок, що обмінялися вони з Галею. Врешті кинув він квача у фарбу і обтер лопушиним листком замащені руки. З вікон неслася спокійна й лагідна пісня, і він пішов на ту пісню, як летить на вогонь нічний метелик. Четверо жіночих постатей завзято махали квачами, дівчинка розводила в горняті синьку; пахло глиною, стіни були мокрі й посмуговані, підлога вщерть заляпана вже підсохлими й мокрими плямками; він спинився на вступі до класу й раптом відчув, що його серце стисли залізні лещата, що він зовсім не належить собі, а радше тим очам, що глянули на нього із закрапкованого глиною обличчя.

— Ну, як тут діло? — гукнув він, скалячи зуби й намагаючись згасити зрадливий трем у пальцях.

Пісня обірвалася, і він почув у відповідь веселі, лункі голоси, — одна кинула до нього жартом, і всі гучно засміялися. Володимир знову вдихнув у себе чудового глиняного запаху, і йому захотілося по-парубоцькому завернути шапку на потилицю й безжурно позалицятися до всіх оцих веселих жіночок.

2

Над каштаном у дворі тріпотіло кілька білих метеликів, і Хлопець, фарбуючи парти, край ока стежив за їхньою грою. Були лискотливі на голубому тлі й виписували в польоті химерні зигзаги. Старша дочка Олександри Панасівни вийшла зі школи й зупинилася подивитися, як Хлопець фарбує.

— Слухай! — сказала вона й шмигнула заляпаним глиною носиком. — Дай трохи пофарбую.

Він дав їй пензля, і вона захоплено почала розмазувати фарбу. За покинутий Володимиром пензель узявся старший син Олександри Панасівни, підстарший у цей час чкурнув у сад сторожа Степана. Степан натхненно забивав здоровенного цвяха, залізши в парту, а його жінка перехилилася через паркан до сусідки і не менш натхненно молола з тою сусідкою язиком. Підстарший син Олександри Панасівни спокійно виліз на яблуню і почав накладати пазуху великими жовтими буравицями.

Володимир вийшов зі школи і засміявся, побачивши, як возяться коло фарби діти. Найменша дочка Олександри Панасівни сиділа на землі й натирала об камінь боки збіг тому каштанові. Каштан перетворювався відтак у брунатний волохатий м'ячик, а руки від соку, перемішаного з землею, ставали темні.

Іван важко підіймався під гору, за ним плелися кози. Марія Яківна стояла в воротях, бачила незвично бліде чоловікове обличчя, і воно мимохіть нагадало їй щось давнє, дороге, але й болюче. Зітхнула глибоко, а метелики, які нещодавно грали біля каштана, затанцювали над її головою.

Старий козопас побачив ті метелики, синє небо між деревами, повну літню жінку, яка стояла у воротях, і раптом не впізнав її. Здалося йому на мить, що там, у воротях, має стояти інша жінка, молода й струнка, з великими темними очима і з м'якою усмішкою на вустах. Ця ж, що стояла насправді, теж мала таку ж усмішку й такі ж очі, але була йому незнайома, як і цей двір, у який він збирався ввійти.

Він спинився, трохи занепокоєний, потер лоба, струснув волоссям — кози його тим часом дружно входили у ворота. Білі метелики зникли, цвіло тільки те ж таки неймовірно синє небо, яке знову вразило його бездоганно чистим кольором; почав натужно думати, чого повернувся він додому так зарані. Вже впізнавав оту жінку у воротях і вловив тривожний проблиск у її очах. Шукав пояснення, бо цей час, який минув відтоді, як рушив він додому, став наче глибока прірва, в якій уперше пропала його свідомість. Навіть озирнувся туди, назад, де мала б бути та прірва, — лежав довкола залитий сонцем простір, знайомий та звичний.

Чорна важка хвиля огорнула його на момент, і він захитався, заплеснутий незрозумілим вогнем. Побачив біля себе Марію, яка тримала його під лікоть і щось говорила чи запитувала. Чув неймовірно лагідні інтонації її голосу, але змісту не добирав. Тоді випливла йому на вуста усмішка, яку він знайшов сьогодні на тому просякнутому осінню горбі, — була вона тонка й сумовита.

— Тобі недобре? — перепитувала Марія, підтримуючи його.

— Та ні, — всміхнувся він, намагаючись вдавати із себе безтурботного. — Захотілося мені трохи пописати...

Підстарший син Олександри Панасівни набрав повну пазуху яблук і зістрибнув на траву. Степаниха повернулась у його бік, але не побачила шибеника, її окликнула співрозмовниця, щоб доказати почату вже кілька годин тому історію. Підстарший син Олександри Панасівни спокійно перейшов сад і вступив у шкільний двір. Він пригостив яблуками всіх дітей, які були в дворі, і дорослих, не виключаючи й самого Степана. Тоді всівся за полагоджену тільки-но Степаном парту і задоволене ввігнав міцні білі зуби в яблуко. В цей час визирнула вже зовсім забрьохана в глині Галя: в дворі всі сиділи і з хрумкотом їли.

— Хороші яблука, — сказав Степан, приміряючись, щоб забити нового цвяха. — Де це ти їх узяв?

Підстарший син Олександри Панасівни спокійно подивився на сторожа і вкусив яблуко так, що навсібіч бризнули краплі прозорого соку.

Серпень цього року видався багатий, повітря настільки погустіло й поважчало, що, коли пролітала бджола чи ґедзь, струшувалося, наче голубі драглі. Сади стояли обважнілі від щедрого плоду, аж хазяї змушені були ставити під кожну гілку підтичку. Срібні купчасті хмари починали повзти через небо з десятої ранку — доти небо було ясне, кришталеве й трепетне. Хмари, які з'являлися потім, було послано, здавалося, для того, щоб підкреслити його незвичайну, трохи виблідлу синяву і щоб посилати на землю срібне сяйво. В тому сяйві людські обличчя ставали м'якші й добріші й освітлювалися так, що навіть короткозорі починали добре бачити. Вітру майже не було, але той легіт, що ледве ворушив листя, ніс у собі перше відчуття осені та холодів. Можливо, від того у травах аж розривалися цвіркуни, не припиняючи своєї роботи, як женці, цілу добу. Далекі, лисі, недавно золоті горби потемніли — хліб із них уже звезли, і стерні надали їм землисто-жовтого кольору. На оброслих полином кручах снували туди-сюди, спускались і піднімалися, крутилися й танцювали метелики, — горби від того мерехтіли й начебто були вкриті танцюристими квітами. Річка вмерла в своєму ложі, вилискувала холоднувато і відчужило: купальників уже не притягала її принадна вільга. Де-не-де тільки виднілися юрливі постаті, що блукали по воді з саками, береги відтак безлюдно світили, а на кущах з того богу річки було вже запалено по кілька ясно-жовтих, фосфоричних під цим сонцем листків.

Володимир дивився на ті листки, сидячи біля розчиненого вікна, і в серце йому наливалося тихої, трохи сумної, але напрочуд погідної музики.

На горі, в сонячному диму пливала скеля, трохи далі топився дім, наполовину схований у зелені. Ясно світилася стежка, що спускалася з гори, і йшов по ній напівголий хлопчак, широко розмахуючи руками.

Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й Володимира. Він устав і, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матері й прабаби, вийшов на ґанок. Тихе світло огріло землю, розлившись навдокіл хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною із сонячного проміння. Стояв, і дивився, і відчував сон, який ще не відчепився від його повік: снилося йому, що він вирушив у далекі мандри, вдягши на себе чорний хітон мандрованця і взявши до рук високу, в людський зріст, палицю. Ясно-синю дорогу побачив у той ранок Хлопець — клалася вона мостом з їхньої гори на гору протилежну, перерізала варваровий сад і тяглася іуди далі, до лісу. Йому аж дихання заклало, так захотілося ступити на те синє полотно і рушити по ньому, не озираючись.

Хлопець занурив у пісок обидві долоні, сильно їх стис і, поставивши перед собою кулаки, почав повільно випускати з них прозорий пил.

Іван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де розстелялися обійстя і лежала спокійна долоня вулиці, по якій сновигали люди.

Велика хвиля підкочувалася Іванові під ноги. Вона на мить заплеснула оту вулицю, яку так пильно розглядав: яскраве світло запалало навколо. Відчув його відразу й обережно потягся за олівцем. Затис цупко й почав виводити в зошиті літеру за літерою, слово за словом. Знову здалося йому, що почув шелест крил — ціле небо стало покрите тими білими крильми. Дописував сторінку, вже поспішаючи, олівець його біг по папері, лишаючи після себе майже незрозумілі знаки. Пізніше доля примусить роз шифрувати ті знаки Іванового правнука в перших; зараз же він тільки чув шелест крил і бачив небо, засипане птицями. Серце його облилося червоною патокою, вуста стали вузькі й затиснуті: великий степ він побачив і забуту світом фортецю між нього. Вуста його почали шепотіти слова, які виривалися йому з-під руки: світло навколо хиталося, наче розвішені простирадла, і він поступово сам ставав птахом, який готувався злетіти в небо, щоб звідти зирнути на цей світ. Сльози вибивалися йому на очі, і вже не бачив через них і того, що мережила його рука, а коли вона зовсім омліла й олівець викотився безсило з пальців, ще довго сидів блідий, як полотно, і довго слухав, як шалено калатає в грудях серце.

Перестала тремтіти втомлена від писання його рука, — на душу опускався мир, ім'я якому втома.

6

Дивно змінилася Галя відтоді, коли вийшов на їхню гору отой кривий директор, коли захапав він безпомічно руками, а вона змушена була кинутися до нього, підтримала й бережно всадовила на лавку. Черпнула тоді похапцем води і всунула пришельцеві в руки, він пожадно відпив. Тоді ж бо вона й збагнула: ось воно те, про що так довго й безнастанно торочила бабця, — цей чоловік піднявся до них ізнизу й напився з її рук. Він, правда, не просив тої води, але обряд відбувся, як відбувався він в не одної дівчини з цього дому. Стара, там, на ґанку, пильно стежила за всім тим дійством, очі її при тому стали круглі й гарячі,, може, саме це повернуло їй силу, і вона, хоч і не ходила сама, встала тоді й, хапаючись за стіни, побрела в глибину дому. Галя так заклопоталася коло пришельця, що не зразу те помітила, а коли помітила, кинулася притьма до бабчиної кімнати. Вона хотіла заспокоїти стару, що це тільки новий директор прийшов до них. «До мене свого часу теж приходив такий директор», — сказала тоді по-філософському стара і не зовсім тактовно розсміялася. Кров одлила Галі від обличчя, серце її билося шалено, а може, це тільки був короткочасний одур, наслідок слухання тих не зовсім правдоподібних історій, що їх так часто оповідала бабця. Галя покинула її там, у фотелі, з її недоречним сміхом, а сама заскочила до своєї кімнати, де на неї зирнули із дзеркала її ж таки величезні й перелякані очі. Здалося їй під ту хвилю, що вона неймовірно бридка. З тим — таки острахом вибралася вона на нараду і потім іще раз, коли вони мали зійтися й прибрати в школі. Тоді вона відшукала найсіріше плаття, старе й обвисле, в якому сховалося б її чудове тіло, на голову нав'язала вона, низько насунувши на лоба, просту білу хустинку, а на ноги взула сірі шкарбани. Було трохи боляче йти вниз у такому уборі, але щось штовхнуло її зробити саме так. Носик її від цього піддерся, а Хлопець, побачивши її такою, сплеснув руками й засміявся.

— Ой, яка ж ти, мамо, смішна!

— А що, — відповіла вона так само задирливо, — до глини мені парад потрібен?

Стара подивилася при цьому на неї мудро й вибачливо, — все те, що відбувалося

з її онукою, вона знала, адже зовсім так само намагалася спершу втекти від свого пришельця й вона. «Така наша доля, — подумала стара, залишившись сама в домі, — ми тікаємо, щоб бути зловленими!» їй стало зовсім погідно на серці, і, може, через такий добродушний наплив вона вперше спокійно подумала про смерть.

— Ще я дочекаюся дівчинки, — голосно промовила, і її голос глухо розлунився по порожньому домі.

Вона була задоволена, ця стара. Часом їй здавалося, що ту хитромудру історію про пришельців вона таки придумала — надто ефемерно сиділо те в її голові. Відтак ставало й зовсім весело, адже так втішно буває бачити втіленим те, що мріється. Повтори тішать нас ще й тому, думала вона, що це дає нам силу забути про тлінну дочасність існування.

— Я завжди надто боялася смерті, — сказала голосно стара, і її голос крячно розлунивсь у порожнечі.

Вона приплющилася, відкинувшись на спинку фотеля, і її захитали теплі, утішні хвилі. Синю дорогу побачила вона і високого, чорноволосого, вусатого чоловіка на ній. Чоловік той озирався до неї, немов зважувався: пізнавав її чи ні.

— Ми там, у вічності, чи впізнаємо одне одного? — засміялася раптом. — Ти там, у вічності, молодий, а я така стара!

Побачила на тій дорозі ще двох: дочку свою і її чоловіка. Дочка була в такому віці, як тепер Галя, і майже нагадувала Галю. Чоловік її теж був високий і темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на синій дорозі, руки одне до одного і з'єдналися.

Стара подрімувала. Голова її лягла підборіддям на груди, а з вуст виривалося нерівне дихання. Повіки вряди-годи здригалися, і дивилася вона, наче й справді той світ бачила.

— Ти вже мені вибач, але я таки дочекаюся дівчинки, — сказала вона своєму чоловікові на тій синій дорозі, і він, розуміючи, ствердно їй кивнув.

7

Галя й сама не тямила, навіщо їй це потрібно: з'явитися йому на очі отакою сірою й замаскованою. Слухалася безвідмовно того невідомого, що ожило в ній і зануртувало. Ледве-ледве ступала, так було їй лячно спускатись у ту долину, аж звернув на те увагу й Хлопець, подивився на неї широко розплющеними очима, і вона мимохіть засоромилася. Додала ходи, і коли Хлопець Засвистів їй під ногу, їй стало приємно, що ладнає свій хід до тої мелодії, легкої, протяжної й трохи сумовитої. Це поступово заспокоїло її, і внизу вона стала вже зовсім спокійна, — майже не вражаючись, подивилася в очі, в яких стільки було ніжності й жури, що можна було б і не такій, як вона, розтанути. Негадано додало це їй ще більше впевненості, ба навіть носика вона піддерла, а що не була в тому

платті й хустці така відстрашуючи гарна, мимоволі ще більше вразила Володимира.

Після того він і засумував, бо так і не зміг переступити рубежу, до якого його притягло, вона ж відчула втому й розчарування і покірно чекала на його «рішучі кроки». Були як корки, що безвільно хитаються на воді й пливуть, куди несуть їх хвилі, — гойдав їх немалий смуток. Наступного дня вони зустрілися відчужило, він схуд за цю ніч, і очі в нього заблищали, як у сухотника; вона теж посіріла й уникала дивитись йому в вічі, дні сомнамбули снували подвір'ям: один фарбував, ледве рухаючи пензлем, а вона, миючи підлоги, весь час отирала піт. Помітили цих сомнамбул і Марія Яківна, й Олександр.! Панасівна, але обоє вдавали з себе заклопотаних; зрештою, він не витримав перший кинув пензля у фарбу й послався на справи. Пішов, власне, похилитався через вулицю але не звернув угору, як це було б потрібно, а подався через греблю до водокачки. Відтак побрався через завулок до Завалу, де й був отой горб, до якого потім приходив щодня, літали там, танцюючи й підстрибуючи, білани капустяні. Знайшов раптом на тому горбі спокій, це був ефемерний спокій, що йому й назви не добереш, мав у собі запах полину і серпневого сонця, це в його честь так химерно витанцьовували над бадиллям білі метелики. Була в тому спокої тиха відреченість та враза, тисячолітній біль, що випливав і щілин прискалків і наповнював Володимира срібним димом.

Сидів нерушно на камені, невідривне дивлячись на той бік річки, де жовтіло перше осіннє листя, і йому здавалося, що, коли сидітиме так ще з кілька годин, перетворить ся в ящірку. Хотів розчинитись у цьому бринячому спокої, в голубому повітрі, в якому гуляє, розвіюючи одежею й наганяючи прохолоду, сумовитий легіт. Цвіркунець без страшно сів йому на коліно і заспівав. Тоді озвалася ціла гора, метеликів на ній стало ще більше, і втопився він у білій заметілі з їхніх крил — такий був тоді його сум і отак він одухотворювався!

В другому кінці цього світу сиділа так само здивована, вражена й посмутніла Галя й тихо плакала, клянучи свою дурну одежу, в якій не звідь-чому хотіла сховатися. Отаку змалілу, зарюмсану і знищену й застала її Марія Яківна. Вона обняла Галю за плечі й ніжно отерла їй сльози.

— Чоловіки, - сказала тихо й розсудливо, — наче малі діти бувають. Нам же, любонько, бути дітьми не випада...

8

Хоч не була заздрісна, відчула Олександра Панасівна, дивлячись на Володимира й Галю, що їй шкребе під серцем. Часом це приходило до неї, як приходить на землю негода, і тоді вона починала майже фізично пізнавати: покидає її сила — вирлоока самотність зазирала їй під той час у вічі. Тоді найбільше й згадувала Миколу, їй навіть снилося, що обіймають її сильні й шарудяві руки, чула навіть той струм, яким був він виповнений, здавалося, залишив у хаті якісь первні, від яких колись засвічувалися спрагло жінки, їй випало зажити його справжньої любові, тож була просякнута тим струмом і досі.

Такі настрої тривали в неї недовго, але то й був її жаль за минулим. Коли ж це траплялося, вона ставала повільна й задумана, і діти, які спостерігали в матері таку зміну, намагалися тоді вестися як найтихіше.

Чоловік подивився на Олександру Панасівну, і вона зчудувалася, які зморені й глибокі в нього очі. Дивився на жінку тепло й проникливе, і в тому погляді було щось більше за співчуття. Олександра Панасівна заплакала, чоловік наклав на її руку свою, і його голос набрав тремких інтонацій:

— Ви не повинні плакати, жіночко, — сказав він. — У мене-от вийшла гірша історія. Була в мене дружина отака гарна, як ви, були в мене отакі гарні, як у вас, дітки. Я-от повернувся, а їх не стало, жіночко. Коли б на те воля моя, — голос у чоловіка погучнішав, а очі блиснули гнівно, — я б хотів би поділити долю вашого Миколи, а вони б хай жили!

Сказавши це, він весь затремтів, запалав і до хрускоту стис кулаки. Олександра Панасівна й справді перестала плакати: горе цього чоловіка було вище за її — мимоволі перейнялася ним і почала співчувати.

Чоловік устав. Тримав капелюха в руці, стиснувши криси, весь виструнчився й витягся, але голос його зазвучав так само тихо й лагідно:

— Може, я зробив вам боляче своєю розповіддю, вибачте, — сказав він. — Мені хотілося віддати шану своєму товаришеві й вам.

Він похилив голову й поривався йти, але вона кинулася до нього, затримуючи, щоб він переїв і випив чарку. Чоловік, однак, тільки всміхнувся печально й подякував.

Він вийшов із хати, а вона припала до вікна, щоб зирнути на цього смутного вісника ще раз. Побачила, що стоїть він у дворі, витягує з кишень цукерки й наділяє ними дітей. її діти обступили чоловіка з ґелґотом, простягаючи наввипередки руки, навіть та поважна старша дочка, а він, тицькаючи навсібіч цукерки, тихо й без сліз плаче. Вона хотіла вискочити й нагримати на малих, щоб не надокучали, але її ноги прикипіли до підлоги, а руки вклеїлись у підвіконня. Вона плакала й сама разом із там чоловіком, доки роздав він усі цукерки й рушив з її двору геть. Тоді знайшла силу вийти з хати собі й побачила, як неймовірно швидко він іде, не озираючись і неприродно випроставшись, її наче теплий вітер обвіяв: здивувалася на себе, на свою тимчасову слабкість і на дивні й химерні свої забаганки. Діти стояли перед нею всі з цукеркою за щокою, і вона швидко наділила кожного дорученням: одному по воду, другому по гас, третьому піч розтопити, четвертому взяти за руку найменшу і піти по березі з відром, щоб нашукати трісок та хмизу. Вони миттю розсипалися кожен за своїм ділом, а вона на мить спинилася серед двору й прийняла на обличчя тихий легіт.

9

Стара й справді після тієї події з Володимиром змінювалася на очах. Несподівано помолоділа, вона почала сама пересуватися по хаті, голос її став добродушний — зробилася стара незвично говірка.

— Все це й справді пішло мені на користь, — казала вона, коли Галя застеляла постелі. — Ніколи не гадала, що стану на ноги. Можеш вірити, а можеш і ні, але вони й справді дуже подібні до себе, ці чоловіки, що лишають нам дочок. Подивися в альбом на свого діда й батька — всі вони наче рідня між собою.

Галя в цей ранок набурмосилася, що з нею рідко й бувало. Сонця не було, кімнати видавалися наче павутиною заткані — ходила від ліжка й до ліжка, змахувала простирадлами й ковдрами в наковдрениках, виходила струснути їх на подвір'я. Збивала подушки, і від цього руху починали за нею літати легкі білі пір'їни — спокійно плавали в сірому повітрі, і хвилі, що їх знімала Галя, підкидували їх вряди-годи до стелі. Між цього пір'я, хапаючись за бильце ліжка чи за спинку стільця, важко повзала стара, і її рот невмовкно молов, а очі гарячкове, молодо й радісно світилися.

— Мені зараз так покращало, — вже вкотре повторила вона, — що й начудуватися годі. Уже тиждень я сплю спокійно, і мені не приснився, ласочко, жоден сон. Так, чого доброго, я почну не старіти, а молодшати. Молодій мені ніколи не снилися сни, бо коли людина здорова й спокійна, навіщо їй ті сни? Ми тим, Галочко, й визначались у цьому домі, що жили спокійно й уміли чекати. Чекати, ласочко моя, це така складна й велика наука! Нам, жінкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й підлягати, і то не такий уже лихий жеребок, повір ти мені. Ми майже завжди невдоволені, а це через те, що надто часто залишаємося на самоті. Ми бунтівники, які не повинні перемагати інакше втратимо ми свою красу й силу.

— Ох, і думки в тебе, бабцю! — сказала Галя, застеляючи ковдру. — Це якісь старомодні думки...

— Я сама старомодна, — казала стара не без пихи, — але це не значить, що думки мої неправильні. Ми хочемо владарювати й підлягати водночас, а коли ми самотні, тужимо й за найгіршим підляганням. Підлягаючи і владарюючи, ласочко, ми не задовольняємо себе, наше справжнє задоволення — любов, тобто задоволення інших. Ми буваємо дурні, егоїстичні, язикаті й опришкуваті, але ми все-таки вміємо любити. Чоловіки не вміють так любити, бо наша любов куди вища їхнього тваринного схотінку...

— Ох, бабцю! — сплеснула руками Галя, і в неї поступово почало змивати з душі отой сірий ранковий накип. — Ніколи не думала, що ти в мене такий філософ!

— Я не філософ, — різко сказала стара, і від обурення в неї аж риси обличчя загострилися. — Я багато років жила самотньо, і в мене був час подумати. Жінки цього дому, ласочко, не прості жінки, і це ти зрозумієш, коли тобі поверне до шістдесяти. Твоя дочка народить тобі хлопця чи дівчину, і ти здивуєшся з тої закономірності: хлопець той звідси піде, а дочка твоя й онука будуть тої ж крові, що й ти. Тоді ти їм товкмачитимеш те, що товкмачу тобі зараз я, і вони з тебе сміятимуться, як із вижилої з розуму баби.

— Я ніколи про тебе погано не думала! — вигукнула вражено Галя.

— Ти не завжди була відкрита до мене душею, — сказала тим — таки тоном стара. — Виконувала щодо мене свій обов'язок, цього я не заперечую, але часом забувала, що я все бачу й чую. І серце твоє бувало до мене глухе. Не дорікаю тобі й не дуже з того вражаюся, — застережливо зносила руку, бо Галя вже й рота розтулила, щоб заперечити, — інакше воно й бути не може. Ті, що вгорі, знають і відчувають тих, котрі внизу, ті ж бо, що внизу, можуть тільки заперечувати тих, котрі на вищій драбині часу, — приходять-бо на їхнє місце. Це закон природи, ласочко, не ми його настановили, не можемо ми його й одмінити. Наша великість може бути тут тільки у тому, що ми відповідаємо й на те любов'ю!

— Ти мене зовсім приголомшила, бабцю! — сказала Галя, заквітаючи своїм чудовим рум'янцем. — Але чому ти говориш мені про це саме зараз?

— Ти була блудна дитина, — гостро сказала стара, і Галя здивувалася, скільки величі було в її немічній поставі, — і я не могла мати до тебе цілком відчиненого серця.

— Вже щось змінилося?

— Звісна річ, змінилося, — мовила стара безапеляційно. — Відтоді, коли переступив наш поріг той «директор»...

— Надаєш цьому стільки значення!

— Як і ти, — швидко проказала стара. — О, та вода, дитино, що він випив, не проста, — вона засміялася хрипко й навіть натхненно, — вона не дасть йому спокійно жиги. Він ще поборсається, ласочко, як риба на гачку, але ти не турбуйся, ніде він не дінеться. Я більше ніж переконана — це той, котрий залишить тобі дочку. Знаєш, що мені потрібно, аби вмерти? — проказала стара й по-змовницькому підморгнула Галі.

— Перестань, бабцю! — вже зимно сказала Галя, щоки її однак палали пекучим вогнем. — Ти починаєш говорити такі речі...

Стара дивилася на неї, провисши між бильцем ліжка і стільцем, голова її від того увійшла в плечі, дивилася вона на онуку гарячим і трохи іронічним поглядом, а на вустах її грала усмішка.

— Нічого нерозумного я не кажу, — повільно проказала вона, так само по-таємничому всміхаючись. — Треба, щоб ти народила дочку, інакше я ще довго товктимусь у цьому світі. Моя мати теж спершу народила Івана, а тоді й мене. І баба моя мене дочекалася, ласочко, хоч була дуже вже ветха деньми...

10

Ці розмови розтривожували Галю, хотілося їй часто і з дому піти. Окрім того, вона вся палала від не зовсім збагненної роздвоєності: з одного боку, їй хотілося вдягнути на себе найкращу сукню, зацвісти красою на повну силу і зійти додолу, щоб пройтися повз школу й вікна, коло яких, вона напевне знала, стоїть зовсім зруйнований від туги Володимир. З другого боку, їй хотілося, щоб його ще більше з'їдала ота нуда, щоб блукав він і далі берегом, наче очманілий, і безнадійно поглядав угору, де вона стояла зачаєно в тіні кущів і з осолодою стежила за тим блуканням. Часом їй хотілося й іншого: сховатися, запечататися в будинку, принаймні доки не викличе він її в школу як директор. Знала: не для його ніг оця гора й круча, і це виповнювало її водночас і радістю й печаллю, співчуттям і недоброю втіхою. Попри все відчувалася в облозі, а відтак і оборонятися мусила — вона єдиний захисник цієї фортеці.

Сиділа якийсь час на ліжку, думаючи про щось чи згадуючи. Тоді розшторила вікно й відчинила його. Стояла й дивилася в глибину. Зазвучав у її нутрі напівприглушений звук — було це зв'язано із чимось далеким і майже забутим. Цвірчали цвіркуни — було таке ж літо і в місячному світлі так само грала роса. Можливо, музика йшла від тієї роси; на мить їй здалося, що в глибині сутінку побачила на синій дорозі сіру постать у солом'яному капелюсі і в чорних лакованих туфлях. Чоловік не йшов, а плив, під його капелюхом не було обличчя, а в лакованих туфлях ніг. Хитався, наче йшов у товщі води й розмивався течією, — сумну мелодію грало над ним засипане зорями небо.

Галя дивилася на ту постать без хвилювання. Був то тільки спогад, здалося їй, що й не про неї він був. Зачинила вікно й пішла до сина забрати лампу. Хлопець лежав з розгорнутою книжкою, вона схилилась і звично поцілувала його в лоб. А що була надміру замислена, не помітила його гарячкового погляду. Взяла лампу й рушила до дверей, а коли спинилась у прочілі віддати звичне на добраніч, вразилася раптом: дивилися на неї дорослі й розумні очі.

— Мамо, — сказав він тихо. — А це правда, що я... байстрюк?

Вона скинулася, наче стрілена, і злякано подивилася на нього.

— Це тобі баба сказала?

— Це й без баби можна здогадатися.

— О, то таке складне! — засміялася Галя. — Ти ще замалий, щоб таке зрозуміти. Твій батько покинув нас, і це трапляється не так уже й рідко. Я в нього не хотіла брати аліментів, бо бачиш... Ми всі в цьому домі занадто горді. Через це, може, я й слідів його не знаю: живе він, а чи, може, й помер...

Стояла в прочілі з лампою, і навіть червоне світло не могло сховати: почервоніла незвичайно.

— А одружена ти з ним була? Його й справді звали Анатолієм?

— О так! Його звали Анатолем. Прізвище я тобі дала своє через оту ж таки нашу гордість. Зрештою, в мене теж прізвище материне, а не батькове. Навіщо триматися за прізвище чоловіка, який не хоче нас знати?

Кинула неспокійним поглядом туди, звідки дивилися на неї вивідчі й запалені очі, їй стало неспокійно і млосно, так уже хотілося докінчити цю розмову. Але стовбичила на порозі, купалась у червоному вогні і спалювалася, наче на приску стояла.

— Вибач, мамо, — сказав із півтемряви Хлопець. — Може, я роблю тобі боляче цими розпитами, але я хочу знати ще одне, невеличке.

Звела брови й дивилася запитально.

— Прізвище, — видихнув він. — Скажи мені, будь ласка, його прізвище...

Відчула, як з-під ніг їй повільно вислизає підлога. Відчула в горлі печію, начебто

зникла з рота слина. Очі її закліпали, а ніздрі роздулися, в грудях застряв сірий клубінь, бо стала зовсім безпорадна і знікчемніла перед нещадністю, що її прочитала в блискучих синових очах.

— Нащо питаєш? — спитала раптом роздратовано. — В нього було смішне й недоладне прізвище, і коли ти його взнаєш, що це тобі дасть?

— Скажи, мамо!

— Пугач було його прізвище! — кинула Галя і, різко повернувшись, війнула до сина подолом сірого плаття.

І повірила раптом у те сама. А чому б не Пугач, коли так любив ночі і коли мав за плечима сірі крила. Вдень вона рідко його й бачила, та й не бував він тоді такий чарівний. «Пугач!» — подумала вона злісно і раптом забула його остаточно. Неначе поділ ночі відгорнувся перед нею, побачила вона далеко-далеко шматок зарослого полином берега, по якому злітали й присідали, танцюючи, білі метелики, побачила заціпенілого чоловіка, який сидить на камені. Гаряча хвиля обпалила жінку, і вона незчулася, як затопило її щось незнайоме, пекуче й дивне. Здавалося, лампа, яку тримала в руках, розпалюється все яскравіше і розпалюється так само її серце. Майже бігла по коридору, щоб якнайшвидше сховатись у бібліотеці. За спиною в темряві губився весь дім, згубилася там бабця, що солодко й безтурботно зараз спала, з губився і Хлопець, який думав під цю хвилю гірку думу про своє не зовсім звичайне з'явлення на світ. Зараз був він уражений та опечалений, хоч пізніше, коли повернеться він у цей дім після довгих блукань, він назве той свій біль смішним та марним. Тепер же він лежав без сну і думав, що таки покине цей дім, а коли це станеться, ніколи не відчуватиме за ним жалю.

Галя вскочила в бібліотеку і захекано спинилася. Так само тримала лампу в руках і подивилася не без остраху крізь ту лампу в дзеркало. Щось затремтіло в ньому й захиталося, і ось він, цей золотий момент! — вийшла з тої жовтуватої прірви богиня і легко ввійшла їй у очі й до серця. Щасливі сльози покотилися Галі по лицях, вона схлипнула по-дитячому і вирішила, що вона не повинна виганяти зі свого серця ту богиню, а раз так, хай уже воно станеться оте, що уже до неї прийшло...

Здається, відчув ту хвилю і старий Іван, який сьогодні також не міг заснути. Біля нього спала дружина, а йому уявилося, що серед ночі вже народжуються первні, котрі складатимуть завтрашній день. Він ще раз подумав, що вона все-таки існує на цій землі — любов, і, поки вона є, доти можна не боятися за сонце: світитиме воно через мільярд років чи ні. Здається, досягло його і світло, пролите в ніч Галиною лампою, але він згадав при цьому тільки жовті листки, що їх побачив був на кущах. Був надто старий, цей козопас, мусив забагато думати про оте жовте листя і вже не міг як слід порадіти на щастя своєї онуки.

11

— Хочу показати тобі свої володіння, — сказав Хлопець Неонілі.

Вони зустрілися на жовтій, намитій водою, піщаній косі: вона полоскала білизну, а він стояв навколішки, брав у долоні пісок і, витягаючи кулаки перед собою, поволі його цідив. Від того відвіювалася прозора курява й провисала трикутником, дівчинка повернулася тоді до Хлопця й засвітила до нього усмішкою.

— Багато на це потрібно часу? — спитала вона.

— Годин із чотири, — сказав він, знову зачерпнувши піску.

— На так довго мені треба відпрошуватися, — сказала дівчинка.

— Ну, то скажи, що я показуватиму тобі свої володіння.

— Ой, що ти! — тихенько зойкнула дівчинка. — Хіба можна матері так сказати?

Позирнула на нього й раптом зацвіла густим рум'янцем. Хлопець дивився на неї

й очей не міг відвести. Щось у ньому зрухнулося, і раптово усвідомив він: недаремно його так вабить до цієї дівчинки і недаремно, зустрічаючись із нею, відчуває гарний спокій.

— Може, мати твоя кудись піде, — сказав він.

— Коли вона йде, — засміялася Неоніла, — то загадує нам стільки роботи, що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома.

Хлопець нахмурився.

— То, може, ти не хочеш? — сухо спитав.

— Ой, дуже хочу! — сказала дівчинка і аж руки заломила. — Але як?

— Це вже сама придумуй, — мовив він і встав, аж пісок посипався. Вона зирнула на нього: золотистий від засмаги і з ясними піщинками, прилиплими до шкіри.

— Я зійду вниз завтра о десятій, — тоном володаря сказав він. — Приходь он до тієї скелі, — він махнув рукою й раптом усміхнувся.

Вона не посміла заперечити. Голівку їй, правда, наче обручем стисло, бо треба було вже самій придумувати, як задовольнити матір і його, але тої його усмішки було для неї досить, щоб згодилася на ту їхню завтрашню зустріч. Манливе й загадкове царство відчула вона за спиною в цього золотистого хлопчака — хотіла — таки вступити в нього. Енергійно поставила на бік миску з білизною і рішуче труснула гривкою чорного волосся.

— Спробую прийти, — сказала і гадки не маючи, що за склом першого звідси вікна сумно дивляться на неї великі материні очі, а в серце її стукає, вислаблюючи й знаджуючи, незбагненний та докучний сум.

12

Серпень цвів. Іван відчував його, як ніколи раніше, бо щось і справді із ним приключилося, відколи побачив, як павуки засвічують на кущах жовтяки. Вже два дні не виходив він з козами на горби, наче й забув про них, і Марія Яківна мусила ходити до верболозів, щоб нарвати трави й наламати гілок. Там зустрілася вона із Хлопцем, який повертавсь з чергових мандрів по ярах та кручах: Хлопець допоміг їй наламати гілля й винести його нагору. По дорозі Марія Яківна розпитувала Хлопця про матір та прабабу, але він відбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав він, зараз прабабі полегшало, і вона навіть ходить потроху. Мама? Мама, як завжди, в клопотах. Зрештою, зараз він мало буває вдома.

Пізніше, через сімнадцять років, вони згадають оцю свою зустріч на березі. Тоді також буде серпень, і він чимось нагадуватиме серпень того далекого 1946 року. Так само вони сидітимуть тоді в садку, Марія Яківна поставить перед ним вазу з ясно-жовтими буравицями, майже прозорими сливами та ніжношкірими грушами. Літатимуть довкола оси й сідатимуть на ті такі осяйні під сонцем плоди. Марія Яківна змахуватиме рукою, проганяючи ос, а Хлопець таки признається їй, що тоді, коли лазив він по ярах та підземеллях, не такий уже він був і герой. Часом холодним потом обливався, коли десь осипалася глина чи щось шаруділо, смертельно боявся наштовхнутися там на гадюк.

— Чого ж ти туди лазив, шибенику? — сміялася Марія Яківна.

— Щось мене манило, — признається він старій учительці...

Іван тим часом сидів за столом на веранді й писав. Він писав із самого ранку, а що тяглося це вже кілька днів, Марія Яківна позирала в його бік не без тривоги. Майже не торкався їжі, на столі годинами простоювала чашка з молоком, доки втомлений, аж знеможений випивав він її одним ковтком. Падали яблука в саду, зав'язувалися бур'яни, з гори плив на обійстя густий полиновий дух — плакали там з ранку до ночі п'яні від сонця цвіркуни. Сонце лило на землю так багато світла, що від неймовірної кількості його люди ходили з вузькими, як у монголів, очима. [...]

13

З першими променями сонця відкрила в собі Галя незвичну легкість та піднесення. Повітря навколо було синювате, а коли дивилася вона в долину, пливав там кудластий туманець, — старий Пічкур, який трусив на річці верші, нагадував під той час тутового шовкопряда, який звиває з найтонших ниточок свій іскристий коконець. Галя дивилася в долину і її «шовкопряда», і з вуст її мимоволі засочилася тиха й трохи смутна мелодія. Наспівуючи, вона пішла по коридору і штовхнула синові двері, щоб збудити його, закислого й залежаного, але Хлопця в кімнаті не було, а ліжко було вже застелене. Галині брови стали трикутником, але мелодія, яку тихенько вона виспівувала, не дала їй застановлятися, куди це подівся гак рано син. Вона пішла до старої, щоб спитати, що та хоче снідати. Але старої вона теж не застала в покої, що здивувало її ще більше — бабця таки любила повилігуватися. Рушила надвір, а коли спинилася на порозі, залило її з ніг до голови сонце, і вона побачила, що в дворі стоїть невеликий столик, засланий сліпуче — білим обрусом. За столиком сиділи стара і Хлопець і про щось душевно бесідували. Хлопець уже поснідав, бо відсунув тарілку й допив ранішню сурогатну каву, яку виготовляла з жолуддя сама Галя, а стара тримала в одній руці недоїдене яйце, а в другій лискучу срібну ложечку.

— Вирішили поснідати без тебе, — сказала стара, — бо ось наш парубок збирається показати своїй дамі серця яри й печери.

— Тут нема ніяких дам, — спалахнув Хлопець. — Це моя товаришка, та й годі!

— Ну, звісно, — сказала стара. — Мусив би зрозуміти, що я жартую. Почуття гумору — невід'ємна риса пожильців цього дому, чи не так, Галочко?

— Крім хлопців, — усміхнулася від порога Галя, і вони замилувалися на її вроду.

— Через це вони й не затримуються довго між цих стін, — підхопила так само весело бабця.

— В цих стінах і ведмідь утратить почуття гумору, — буркнув Хлопець.

— Ці стіни тобі не до вподоби, кавалере? — звела брови стара.

— Мені не до вподоби, коли мене хтось називає кавалером.

— Сказали б колись таке справжнім кавалерам! Вони б витягли шпаги й прокололи б тобі черево!

— Теперішні кавалери тим і кавалери, що вони так не називаються, — пішла на допомогу синові Галя. — А насправді, куди це ти збираєшся, мушкетере?

— Пообіцяв Неонілі показати свої володіння.

— І тягатимеш таку ніжну істоту по ярах та кручах?

— Вона не ніжна істота. З ніжними істотами я б не водився!

— І вона згодилася на це?

— А то ж як! — Хлопець уже встав із-за столу. Сонце світило на нього ззаду, а від того його чубок золотився.

— В нього достобіса самовпевненості, — сказала Галя, стежачи, як він іде. — В його віці хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дівчиною.

— Він не вкладає в те нашого значення, — сказала спокійно стара. — Тому й не лукавить.

— Часом мені здається, що в нього розмито деякі комплекси, — сказала Галя. — Перш за все чемність та скромність.

— Це було в усіх чоловіків цього дому, — сказала стара. — Майже всіх їх побивала гординя...

Вона сказала це не без пихи, і Галя обурилася.

— Що ж у цьому доброго?

— Хіба я щось казала про добре чи зле? — вигнула брови стара. — Я засвідчила факт, а з фактами нічого не вдієш.

— Все можна змінити, бабцю, — відказала Галя й плеснула собі в обличчя води з умивальника.

Витиралася ясно-білим рушником, а коли визирнула з-під нього, побачила, що бабця сидить із підтиснутими вустами.

— Велику дурницю сказала ти, ласочко, — по-менторському зауважила вона. — Знаєш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому світі, коли б у ньому не можна було б чогось змінити. Але ще сумніше в ньому було б, коли б не було у ньому нічого незмінного.

Галя підійшла до столу.

— Це ти сьогодні зготувала сніданок чи Хлопець?

— Багато ти хочеш від свого Хлопця, — пирхнула стара. — Сніданок зготувала я!

Вона так гордо знесла підборіддя й таке погідне стало в неї обличчя, що Галя раптом зніяковіла: чого доброго, стара щось провідчула в сьогоднішньому дні. Мимоволі глянула вниз на стежку, що підіймалася до їхнього дому, але була та, як завжди, порожня.

— Хочеш сказати, що це якийсь великий вовк у лісі здох? — з тріумфом проказала стара. — Ні, це мені, ласочко, приснився винятково гарний сон.

Винятковий сон приснився сьогодні й Володимиру. Йому привиділася висока гора з пишним палацом на вершині, гору ту впоясано кількома пасами терняку, по ній викопано кільканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито рови й обплетено всю колючим дротом. Він повз під тим дротом з ножицями, вряди-годи лягав на спину і розрізав дріт. Так само стриг він і тернове віття, п'ядь за п'яддю пробиваючись угору. Часом падав він у ями, сильно б'ючи при тому калічену ногу, йому боліло, але він, зціпивши зуби, вибивав ножицями в глині приступки і, чіпляючись та кривавлячись, видирався нагору. Перелазив паркани на валах і перепливав воду в ровах. Одежа його вся перетворилась у брудне ганчір'я, що клаптями звисало з тіла, руки й обличчя вимастились у болото, черевики на ногах розмокли й гидко чвакали, він навіть забув, куди й чого іде, — знав лише, що йти йому конче треба. Піт стікав по лобі, розмиваючи бруд, навколо тріскотіли цвіркуни й погукувала вмиротворено горлиця. Знеможений та вичерпаний, він лежав перед вступом на широке піщане поле, поруч нього лежав його товариш, і ось-ось вони кинуться в атаку. Але він не зміг кинутися в атаку, ноги йому підломилися, коли скочив на рівні, і почав він падати, кружляючи в повітрі. Смикнув за прив'язане до грудей кільце, і над ним зацвіла біла шапка парашута. Його смикнуло й підкинуло, і падати він почав повільніше. Швидко наближалася до нього земля, і він уже розрізнив на ній одноповерховий продовгуватий будинок початкової школи. Поруч інший будинок, у дворі стоїть Олександра Панасівна, а біля неї купка її дітей. Всі задерли голови й дивляться в небо, дивиться в небо й Марія Яківна, яка доїла серед двору кіз. Зирнув у небо й сивоголовий козопас, очі його видалися Володимирові як два ясно-сині озерця... Він приземлився якраз у шкільному подвір'ї, і сльози покотилися йому з очей, гарячі й густі. Легкий шелест шовкової сукні почув він і побачив біля себе стрункі ноги, біля яких хвилювалося голубе шовкове море. Чиїсь руки звели його голову, і в вуста йому потік нектар. Солодку знемогу відчув Володимир, смокчучи те чудове питво, — розливалося по тілі тисячею гарячих струмочків. Від того він весь почав раптом перейматися дивним щастям. «Господи, — шепотів він, перевертаючись на постелі, — така це мука нестерпна!»

За Володимиром від будинку стежила пара пильних очей. Стара, яку не брав у ту ніч сон, приклеїлася до шиби й бачила все те химерне Володимирове кружляння по горі. Глибока втіха покрила її й піднесла. І чи було то зі сну, чи просто такою сильною видалася їй та ілюзія, зовсім забула стара про ветхі свої літа. Здалося їй, що це й справді повернувся давній час, бо все. було так само, як і колись із нею.

Після того, як приснилися Галі птахи на червоному небі, здобула вона знову давнішню здатність легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня ввійшла їй у той ранок у серце, і вся вона засвітилася, заясніла — сонячний світанок відбився на денці її очей і незвичайно їх посинив. Галя приміряла всі свої сукні, аж доки не вибрала голубу, а коли з'явилася на очі старої, та аж охнула вражено: ніколи не виглядала її онука так привабливо.

— Хочу піти пройтися! — сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так тяжко було витримувати той хитрий її прижмурець.

Бабця не відповіла, тож пройшла повз неї і начебто весь серпень пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, відчуття визрілих плодів і їхній запах, важкі й пишні квіти й настрій устояної прохолоди в поєднанні з найяскравішим сонцем. Тихо засмутилася стара, дивлячись на онуку, їй здалося, що недовго витримає вона свого знесення, оцієї незвичної бадьорості та ясності в голові та тілі, — то було теж почуття осені, яке пізнав і козопас Іван, вони з сестрою відчували під той час одне й однаково.

Іван уперше застрашився ясності й світла, що струмували з нього, а його сестра свого оновлення і здоров'я. Через це вони й посумували кілька хвилин у той чудовий, запашний, дуже сонячний серпневий ранок, і того їхнього суму не поділив із ними ніхто: і Галя, й Марія Яківна були в той ранок надто заклопотані; Галя поспішала спуститися з гори, а Марія Яківна рвала в цей час траву для кіз...

Галя поспішала тільки до скелі. Після того стала знову повільна й обережна. Бачила річку і старого Пічкура, що ставив верші на день. Потім він сидітиме на камені й чекатиме, доки налізе в ті верші дурна риба, — має протягтися це не одну годину. Побачила вона з того боку річки дві тоненькі постаті й миттю впізнала — Хлопець повів показувати свої володіння старшій дочці Олександри Панасівни. Ревниво озвалося в Галиній душі серце, але їй стало і смішно на тих так заклопотаних — енергійно йшли по білій наче із сиру зробленій, стежці. Побачила Галя й діда Івана, той не вийшов сьогодні з козами на кручі, а повільно гуляв по своєму садку, звісивши біло-чубу голову. Кози мекали й висовували гострі писки із хліва, а в ворота заходила Марія Яківна з мішком трави та листя.

З-під ніг у Галі вилітали коники, летіли на сірих та зелених крилах, сідали неподалік; пахло чебрецем і полином, а ще добрим, золотистим медом. Галя ступала на жорству білими туфлями на високому підборі, і та жорства зовсім не перешкоджала їй сонце світило їй просто у вічі. Мружилася й милувалася на купчасті хмари, одна рука і стискала білу сумочку, а друга вільно ходила біля тіла. Інколи заточувалася й балансу вала вільною рукою, наче сподівалася, що от-от її підтримає на тому схилі чиясь сильна рука.

Отакою й побачив її з шкільного подвір'я Володимир: спускався з гори голубий метелик, помахував крилом і похитувався. Дивний острах обійняв Володимира, дивний переляк. Він позадкував до своїх дверей і зайшов нишком до кімнати. Сів, щоб прохолодити розпашіле лице і щоб стримати розшаленіле серце, — метелик на горі виглядав так неприродно-вражаюче! Хтозна, може, Володимиру годилося, замість так ганебно втікати, піти й подати тому метелику руку?

Його потягло до відчиненого вікна, і він став коло нього саме в той момент, коли підходила туди й Галя. Вона побачила Володимира і вклонилася трохи незграбно, а на вустах її засвітилася зніяковіла й розгублена усмішка. Цього стало досить, щоб гребля, як вони будували поміж себе, раптом тріснула.

— Добрий день! — мовили Галині вуста.

— Доброго дня, Галино Іванівно, — мовили і його вуста. — Куди це ви?

— На прогулянку, — сказали її вуста, і махнула вона голубою рукою.

— А звісно, — сказали і його вуста. — Я, до речі, теж засидівся. Може візьмете мене в компаньйони?

Подивилася на нього ледь-ледь розширеним поглядом, і Володимир раптом захлинувся від тої дивовижної краси, якою вона палала. «Я збожеволів», — подумав він приречено, але не міг і на хвилину відірватися від її таких повабливих очей.

Галя начебто виблідла від хвилювання, пальці її затанцювали на сумочці, яку тримала перед собою, наче щит, а вуста прошепотіли так, що він ледве — ледь розчув.

LXXXV Зробите ласку, — сказала якнайтихіше. — Гуляти самотою не таке вже велике й задоволення.

16

Хлопець спинився на горі, з якої розгортався краєвид на всі чотири боки. Завжди відчував на цій горі особливе піднесення, здавалося йому — весь широкий світ кладеться йому перед очі, і варто тільки простягти руку, щоб він уліг перед тобою й упокорився. Просто перед Хлопцем виднілися порізані ярами кручі, рідко засаджені кущиками ліщини, за ними стелилися вже зібрані поля із золотою іще стернею, там далі витиналася зелена баня церкви й кучерявився густий заріст сільського цвинтаря. Річка тяглась углибину і впиралась у синю щітку лісу — саме за неї щодня сідало сонце, і Хлопець любив спостерігати, як розпалюється вечірня заграва, наче той ліс горить.

LXXXVI Оце і є мої володіння, — сказав він гордо дівчинці, що стояла із ним поруч, плече в плече.

LXXXVII Я тут ніколи не була, — сказала тихо Неоніла, а очі її дивилися заворожено й покірливо.

LXXXVIII Звідси світ широкий! — промовив Хлопець, і його змружені очі засміялися й заіскрили.

«Часом стоїш так, — подумав він, — тебе пориває піти не озираючись».

Дівчинка повернулася до нього, подивившись віддано й трохи захоплено.

LXXXIX Пішли! — сказав він коротко і кинувся стрімко з гори.

Вони вправно спускалися з крутосхилу, налягаючи на п'яти, аж доки дісталися до найближчої кручі.

XC Диви, як я бігаю! — сказав Хлопець і, розігнавшись, чимдуж побіг серединою кручі. З-під його ніг вивалювалася глина й осипалася долі з густим шурхотом.

XCI Я так не зможу! — крикнула дівчинка, бо стояв він уже по той бік кручі.

XCII А ти спробуй!

Вона замахала руками й закрутила головою, хоч її підмивало так само перебігти через кручу й собі. Але затаєний дівочий інстинкт спинив її і примусив заявити себе перед його очима слабшою й безпомічнішою. Він біг уже назад по тій — таки кручі, повний півнячого завзяття й хлоп'ячої зарозумілості, а коли сонце осяяло голе по пояс його тіло, засвітилося воно раптом золотими волосинками. Це найбільше вразило дівчинку, бо в цей момент, коли побачила золотого хлопчака, який біг їй назустріч, їй здалося, що весь світ дивно одмінився.

XCIII Навчився тут такі коники викидати! — догодила вона йому, але його обличчя вже згубило перебутий тільки-но захват.

XCIV Знаєш що? — сказав він, по-змовницькому присуваючись до неї. — Ми поліземо в найбільшу печеру.

Пішов уперед, спускаючись по схилу, і не озирався, був певний, що вона обов'язково за ним піде. Вона й пішла, керована не так розважком, як тим — таки інстинктом, завдяки якому жінка залюбки ступає в чоловікові сліди. Дійшли відтак до заростей ліщини, там темніла яма. За мить Хлопець пропав у тій ямі, а через якийсь час вийшов з-за кущів.

XCV Все гаразд, — сказав він. — Можна лізти!

Знову пірнув у яму, а вона відчула, що її серденько стислось у кулачок, спину охолодив чи страх, чи захват. Прикусила губу й хоробро гулькнула вслід за Хлопцем.

XCVI Обережніше, — почула вона в темряві його голос, — тут треба повзти. Не квапся, щоб не зачепилась об коріння.

Почула, що він поповз, бо зашаруділа глина й почала осипатися. Руки й коліна її потрапляли у вогку землю — дихала на неї холодна темрява, але вона повзла й повзла, відчувала — бо попереду затамоване Хлопцеве дихання. Далі прохід поширшав, і вона змогла повзти вже навкарачки, а за якийсь час вони опинилися на залитому світлом глиняному п'ятачку. Тут було вирубано лопатою сидіння, на які накидано сухої трави й листя. Хлопець сів на одне із них, як у трон.

XCVII Спочинь, — запропонував він. — Звідси вже можна вибратися нагору. Але поведу тебе далі. Не боїшся?

Закопилила зневажливо горішню губу: чого б їй мало бути страшно, коли вона разом із ним?

XCVIII Молодець! — похвалив він. — З тобою варто дружити. Ходімо далі!

Поповз далі і через це не побачив, як густо зашарілися за його спиною Неонілині щоки. Була горда за таку довіру і через те й справді не боялася.

Вони повзли довго. Зрештою, затремтів попереду сонячний промінець — крізь невеликий отвір бив пучок яскравого світла. Розсівалося по просторому глиняному гроті, в якому густо звисало, наче сталактити, довге коріння. Тут було ще вогкіше й холодніше, але долівка устелена сіном та листям. Шаруділо в них під коліньми; дівчинка роззиралася широко розплющеними очима.

XCIX Я відкрив тобі найбільшу із своїх таємниць, — голосно зашепотів Хлопець, а рука, яка втрапила в пучок світла, засвітилася чистим золотом. — Не маєш права в ім'я нашої дружби, — так само урочисто проголосив він, — сказати про неї нікому й півслова. Даєш мені таку обіцянку?

C Даю! — видохла вона.

CI Цікаво тобі тут?

CII Трошки страшно.

CIII Це тільки спершу, — промовив він поблажливо. — Взагалі тут затишно, і я часто сюди приходжу.

CIV Сам? — здивувалася дівчинка.

CV А то ж з ким? — сказав він самовпевнено. — Це мої володіння, і я не збираюся їх із кимось ділити.

CVI А я?

CVII Ти дівчина, — засміявся він. — Коли виростеш, можеш стати моєю жінкою. Хочеш стати моєю жінкою?

Вона заціпеніла від такої його відвертості. Страх мимовільно черкнув по її серці, але в цю мить побачила вона його обличчя, залите яскравим світлом, — спинився під отвором. Зазолотіло воно й засвітилося, і Неоніла вразилася, яке спокійне воно й поважне. Хитнула погідливо головою — згоджувалася бути його жінкою.

CVIII Скажи мені це вголос, — сказав чи радше наказав він.

Вона принишкла ще більше.

CIX Чого ж мовчиш?

CX Мені якось страшно, — прошепотіла вона. — І соромно...

CXI Нема нічого соромного, — сказав він. — Це станеться не зараз, а може, через десять років. Може, й через п'ятнадцять, за цей час багато чого зміниться, можливо, нам доведеться не на один рік розлучитися...

Його обличчя, густо залите сонячним світлом, стало раптом доросле, ба навіть старече. Пророкував із недитячою поважністю, і Неоніла знову заспокоїлася. Знала вже, що в цю мить не можна було їй мовчати: ішлося про щось велике й вирішальне.

CXII Я хочу бути твоєю жінкою, — прошепотіла вона.

CXIII Тоді давай поклянемося, — урочисто проголосив він. — Отут, у цій печері, біля цього світла. Вріжемо пальці і, як колись індіанці, з'єднаємо свою кров.

Вона щасливо здригнулася від тої моторошної урочистості, якою забринів його голос.

CXIV Кажи: клянусь ніколи не забути мого судженого!

CXV Клянусь! — сказала вона.

CXVI Клянусь і я! — проголосив Хлопець. — Ніколи не забуду своєї судженої!

Він поліз у кишеню, вийняв ножика і черкнув себе по пальці.

CXVII Надріж і собі! — сказав він, передаючи ножа... Вона черкнула ножем по пальці й собі, і вони з'єднали ранки.

CXVIII Скріпляємо нашу згоду кров'ю! — Вона не сказала нічого, тільки блиснуло в куточках її очей по яскравому кришталику.

V

І Галя, й Володимир відчули, як у них щось прорвалося; шалений потік, що довго стримувався, раптом звалив греблю, яку мостили мимовільно, і вони забули про всі ваги й противаги, застереження й умовності — тіла їхні спалахнули нагальним вогнем, і в ньому згоріли всі їхні нагальні й невідкладні справи. Галя забула раптом про свій дім на горі, бабцю, намочену з відучора білизну, обід, який треба було ще зготувати, а Володимир викинув із голови всі шкільні турботи, забувши навіть попередити Олександру Панасівну, щоб приймала замість нього заяви до першого класу. Від тої хвилини, коли вийшов він зі шкільного двору й рушив плече в плече із тією жінкою, образ якої йому вже й спати не давав, мимохіть здобув оту легку забудькуватість, якою відзначаються всі закохані. Бачив тільки сонце, що світило серед безхмарного сьогодні окраю, і ясно-синє небо, що аж похитувалось у них над головами, таке багате було й соковите. Спрямував ходу туди, куди ходив був щодня віддаватися своїй печалі. Якась заслона спала йому з очей, з серця було збито пуго, яке так довго на ньому тяжіло; говорив легко й вільно і не дбав навіть про те. Те саме відчувала й Галя, їй здалося, що в неї голубе не тільки плаття, але й сама вона стала етерна і ясна. Наливалася небом та сонцем, воно світилося в їхніх примружених очах, в душі в неї гуляв теплий, світлий вітер, що розморожував у ній усі затінені кутики, засіваючи їх вічно юним здивуванням. Несподівано для себе вона

теж стала словоохітна і, говорячи з ним навперебій, наче хотіла повернути згаяний час.

VI

Старий козопас Іван Шевчук дописав свій п'ятий зошит уранці. Ще тільки світало, коли він вийшов на веранду. Сад і зілля навколо були всипані міріадами іскор, і все відних аж посивіло. Сонце тільки-но зійшло над горою, але промені його ще не доходили сюди. Річка віддалік куталась у прозорий серпанок, а дахи вулиці волого блищали.

Він зійшов із веранди, озвалися до господаря кози, висовуючи із хліва мордочки, — він не завважив їх. Ішов садовою доріжкою і мимохіть вимічав величезні, вкриті росою буравиці в траві. Вернувся по кошик і назбирав його повний. Яблука були жовті, бокаті й пахли так ніжно, що на серці старого стало тепло.

Він поставив кошика з плодами тут — таки, на веранді, сів у крісло й задивився на дахи. Бачив жінок, які спали біля чоловіків, і дітей, які неспокійно розметали ковдри й простирадла. Бачив бабусь, яким не спалося, деякі лежали, розплющивши очі, а моторніші вже повільно ходили по дворах. Ламали хмиз й запалювали в літніх печах; старий Пічкур ішов до річки з корзиною, яка закривалася накривкою. Він увійшов у річковий туман, а за якийсь час вийде з нього, ледве волочачи наповнену корзину. Потім він побіжить дріботцем на базар — так бувало щодня. Сивий бондар ходив по двору, нахилявся, підіймав клепку чи обруч і знову кидав їх на землю: не міг уже працювати, але не міг і без діла сидіти. Отак крутитиметься він до сніданку, а сівши до столу, їстиме похапцем: відчуватиме, що йому страшенно ніколи... Вийшов на подвір'я й Козодой, позіхнув так, що вся вулиця відчула несвіжий запах із його рота, і побрів до цапової буди. Вже снідали чоловіки, яким було далеко добиратися на роботу, коло них стояли, схрестивши на животах руки, їхні напівсонні жінки — очі їхні були майже приплющені, а на обличчі лежав мир.

Побачив Іван у той ранок і свою сестру, для цього довелося йому розвернутись у кріслі і аж шию заломити. Стара стояла біля хвіртки й дивилась у долину. В домі спав, закинувши голу ногу на ковдру, хлопець, а Галі не було.

Іван перевів погляд на школу. На вузькому односпальному ліжку, щільно притулившись одне до одного, спали двоє. Тиха всмішка лягла Іванові на вуста: рука його потяглася до олівця.

В цей час з'явилося сонце, залило сад і веранду із сивочубим чоловіком — все засяяло й замерехтіло, міріади росинок спалахнули й заграли в сонячному туманці. В тому тумані із сонця побачив раптом старий п'ятеро своїх ненароджених синів, вони йшли через росистий сад. Сонце било їм у спини, просвічуючи наскрізь, а вони йшли і йшли, п'ятеро веселих, смаглявих хлопців. Були голі й прекрасні, з позолоченими тілами і з золотими думками в головах. Мали за спиною білі крила, і, дивлячись на них, — бачив — бо їх уже на білому полі, густо засипаному чорним зерном літер, — він уперше зронив на свій зошит сльозу. Це й була остання крапка, що її поставив на своїх писаннях старий козопас, — більше після того не написав він ні рядка.

Поклав обережно на стіл олівця, загорнув зошита і подивився в сад. Той був залитий білим, чистим світлом, дерева майже розчинились у ньому, плавали тільки тугі лискучі клубки яблук, груш та слив. Ішло в тому світлі п'ятеро юнаків, темнооких, тем новолосих, з золотими тілами і з крильми за плечима. Ішли повільно й обережно, неначе пливли. Старший із них потягся до найбільшого яблука, зняв і ввігнав у плід лискуч зуби. Бризнуло навсібіч соком, — всі п'ятеро юнаків ішли через сад і їли на повний рот яблука.

Старий подивився й униз, на дахи. Побачив прозорі стіни, прозорих людей і тварин — вже попрокидалися майже всі. Вагітна жінка пішла через вулицю, несучи перед собою могутнього живота. Очі в неї були великі й темні, як у мадонни. Скручене у ній хлопченя завзято гамселило її у живіт рожевенькою п'яточкою, від того на вуста жінці лягав усміх. Вся вулиця була залита тим — таки світлом, в якому розчинялося каміння й паркани; плавився, стаючи монолітною брилою золота, пісок біля річки, а сама річка лягла покладом твердої бірюзи. В скелях, що нависали над водою, заграли ясні топази й аметисти, а сам камінь, розтоплюючись, почав спливати долі лискучим молоком.

П'ятеро юнаків стояло перед Іваном біля веранди й доїдали свої яблука. Були непомірне гарні, а обличчями схожі на Марію й Івана водночас. Стояв коло них крилатий кінь і нетерпляче постукував об кам'яну плиту копитом.

CXIX Мені вже пора? — спитав він у юнаків, і вони, кивнувши погідно, повикидали через плече недогризки. Стали двоє по один бік сходів, а двоє по другий. П'ятий, найстарший, подав йому, схилившись, руку.

CXX Що можу я звідси забрати? — спитав Іван, але відповіді не почув.

Тоді він звівся. Рипнуло лозове крісло і продерло підлогу, відсуваючись. Велике світло захиталося над його головою — об'ємна куля, повна сліпучого етеру, повільно спускалася до землі. Заіржав тонко й тривожно крилатий кінь і звів до Івана великі, прегарні, майже людські очі.

Він подав руку найстаршому з юнаків і спокійно, розважно, не кваплячись, зійшов долі.

 

Розділ шостий

Птах перелітний

 

Ясний місяцю!

Тінь моя зі мною йде,

Аж додому йде.

Содо. XVII ст.

Хлопець повернувся додому. Прийшов до матері, яка його не впізнала. Довго вони розмовляли з Галею про те, що в цьому домі на горі живуть лише жінки, а чоловіки не затримуються, залишають дітей та книжки.

Вони з Неонілою кохали один одного.

Великій епіці В. Шевчука властива багатовимірна символічність, тяжіння до барокових мотивів. Автор тонко відчуває й уміє передати особливості світовідчуття різних поколінь, спадкоємність яких вбачав насамперед у біологічному началі.



загрузка...
загрузка...

Яndex
 
загрузка...
загрузка...
Loading...
Google