Доля України по-справжньому боліла Кобзареві. Велика кількість його творів перейнята болем щодо становища його народу, усієї держави. Часто поет поєднує епічну розповідь із роздумами. У творі «І мертвим, і живим, і ненародженим...» епічної розповіді зовсім немає тільки напружене ліричне почуття і думки. За інтенсивністю емоцій та роздумів цей твір не поступається усім епічним драмам та трагедіям, бо осмислення становища України часів Кобзаря і було справжньою трагедією.
Тарас Шевченко обирає жанр посланні, вже у назві чітко зазначаючи «адресатів». Послання — це своєрідний заповіт, заклик до дій та роздумів, до змін. Це не просто твір, який треба прочитати і запам'ятати сюжет. Це твір, який має викликати зміни якщо не в поведінці, то принаймні в поглядах читача...
Насправді я ще раз переконався у літературному таланті та геніальності Тараса Шевченка. Його поетичне слово западає в саму душу читача, проростаючи там спочатку маленьким паростком, який згодом розквітає у буйне дерево нових ідей та поглядів. Це послання справді «діє», бо мало творів з усіх мною прочитаних не просто вразили мене настільки ж, але й у чомусь змінили, виховали...
Болить поетові становище народу. Кобзар говорить про панів, які лицемірять протягом усього свого життя, бо говорять, що люблять свій народ. І вони, напевно, його люблять, от тільки не розуміють, що народ — це не якесь абстрактне поняття, а живі люди, з яких ці самі пани постійно знущаються. Чи не нагадує нам ця ситуація «любові до абстрактного народу» сучасний стан справ в Україні?.. Залишається тільки знову і знову дивуватися пророчому дарові Шевченка!
Поет попереджає панів, що несправедливість вічно тривати не може і скоро їй настане кінець, а їм «лихо буде». Проте Тарас Шевченко висловлює думку, яку не розуміли більшість його попередників, хоча й були вони не меншими патріотами. Не можна заперечувати і «нищити» панство, бо саме воно є єдиною освіченою, культурною частиною населення. Подолання проблеми не в знищенні панів, а в перетворенні цих засліплених багатством та владою людей на національну еліту, насамперед інтелектуальну та патріотичну за своєю ідейною спрямованістю.
Звідси випливає ще одне важливе питання, відповідь на яке знаходимо у самому ж творі. Це питання діалектики націоналізму (в найкращому розумінні цього слова) та космополітизму. Тобто, говорячи просто, «свого» і «чужого». Відома фраза Т. Шевченка стає крилатою недаремно: «І чужого научайтесь, й свого не цурайтесь...» Поєднання власних традицій, знання своєї історії, мови та літератури із надбаннями європейської та світової культури може зробити освічену та культурну людину національно свідомим, але не обмеженим в ерудиції патріотом... Якби тільки сучасні українці, яких кидає у крайнощі (від радикальної прозахідної позиції до шароварщини і хуторянства), краще прислухалися до слів геніального митця, які лунають до нас з глибини минулого і — я так на це сподіваюсь — зрештою будуть-таки почутими!
