За десятки століть історичного розвитку людство підкорило чимало висот у різних галузях життя. Та нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і неподоланне почуття любові. Служіння їй є вищим змістом людського існування, адже саме воно спричинило духовний злет всесвітньої цивілізації.

Любов являється нам у різних іпостасях: в усмішці матері, в щебетанні дитячих голосів, у сонячних бризках літньої днини. А в юності — тішить коханням, єдиним, незабутнім, неповторним.

Поповнив скарбницю поетичних освідчень в коханні й відомий український поет, наш сучасник, Дмитро Павличко. Одна з його ранніх поезій «Коли ми йшли удвох з тобою» вражає пронизливою щирістю почуттів, висловлених у ніжнозвучних поетових рядках. Автор малює ідилічну картину: ліричний герой і його дівчина ідуть «вузькою стежкою по полю». Поетова «струнка, солодка згуба» необережно і грубо топче колоски пшениці. її душа була не настільки тонкою, щоб почути їхній розпачливий крик. Дівчина сприймала красу і труд поверхово, не бачачи в них вінця людського генія та Божої благодаті. І це боляче вражає закоханого героя, вселяє пророчий страх за майбутнє свого щирого почуття:

 

...я змовчав. Я йшов покірно,

Бо я любив тебе надмірно,

Але мені тоді здалося,

Що то не золоте колосся,

Що то любов мою безмежну

Стоптали так необережно.

 

Одвічна драма — різне бачення світу, протилежне розуміння щастя та сенсу існування на Землі закоханими людьми — у цій поезії ще не розвивається до трагічної глибини. Та й в інших інтимних віршах Павличка тужливі ноти не переходять у реквіємні акорди. Любовна лірика поета сонячна, напоєна пахощами рідної Гуцульщини, щедра і довірлива. Навіть смуток листя світлий, мудрий, осмислений і пережитий по-філософському. Варто лише перечитати його збірку «Таємниця твого обличчя», до якої ввійшли перлини Інтимної лірики Д. Павличка, і переконатись у цьому.

У своїх віршах поет виповів, передусім, самого себе, свою неповторну особистість. Уся книга, від першого й до останнього рядка, наповнена індивідуальним чуттям автора. Гіперболічно звучать рядки твору, що дав назву цілій збірці:

 

Найдовша з усіх доріг —

Дорога твого приходу.

Найбільша з усіх таємниць —

Таємниця твого обличчя.

 

Прості слова, помножені на почуття ліричного героя, карбуються в пам'яті, викликаючи згадки та фантазії. А далі — глибина поетового кохання: «Ми прощаємося на день, Ніби розходимося на віки».

Глибоке проникнення у внутрішній, духовний світ демонструють і ті вірші зі збірки, що стали популярними піснями. Яскрава метафоричність вірша-пісні «Дзвенить у зорях небо чисте» вражає виразністю поетичних образів. Душа, що в одинокості, «неначе дерево безлисте», переживає благотворні метаморфози, якщо до неї приходять щаслива доля і справжня дружба. Але тільки тоді, коли в ній оселяється жадане кохання, розквітає по-весняному:

 

Як надійшла любов справдешня,

Хлюпнула пригорщу тепла,

Моя душа, немов черешня,

Понад снігами зацвіла.

 

Одним із кращих результатів творчої співдружності поета Д. Павличка і композитора О. Білаша стала пісня «Я стужився, мила, за тобою». В основі твору — улюблені фольклорні образи явора та його яворини. Вони ладні сплестися в обійми, кохаючись, та не можуть подолати фатального збігу обставин і з'єднати свої долі:

 

Він росте й співає явороньці,

І згорає від сльози роса.

 

Так, героям інтимних віршів Павличка іноді доводиться відчути дотик безнадії, стискаючи в руці «мертвої зорі неживе крило». Але митець переконаний у животворній силі кохання. Тому Д. Павличко своїм окриленим словом звеличує прекрасне, вірне, відкрите для добра і радості почуття любові, що сильніше за смерть і муки, заздрощі та лицемірство, віддалі й час. Він закликає нас вслухатися в мелодію власного серця, щоб не пропустити в ній перших мажорних переливів, що передують коханню, оновленню і весні. А це значить, що інтимна лірика Павличка переживе свого автора і нестиме світло чистих почуттів ще не одному поколінню.