Прізвище, ім'я, по-батькові, народився такого-то року, там-то, в сім'ї такій-то... І так далі: основні дати, події... Хто із нас не знайомий зі стандартною формою автобіографії.

Проте оригінальний письменницький талант Павла Михайловича Губенка, зберігаючи та імітуючи окремі риси цього типового особового документа, запропонував нам дуже цікаву його версію — і вийшов блискучий художній твір. При цьому він не був би Остапом Вишнею — славетним нашим пересмішником — якби й автобіографію не наповнив м'яким гумором та легкою іронією, які були і є візитною карткою письменника.

Фактів у цій автобіографії не бракує, і то таких поважних фактів, яких ні в одній біографії не вичитаєш: тут тобі і роздуми в бур'янах, і «високі науки» в Зіньківській школі, і мотивації професійного вибору— «вивчитись на письменника», і ще багато чого іншого. З добродушною усмішкою коментує Остап Вишня всі ці, кажучи літературознавчими штампами, «фактори формування письменницького світогляду». Так, «ознаки майбутнього обдарування» були спостережені батьком тоді, коли малюк, «сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу». Прихистком для «роздумів» босоногого мислителя були високе картоплиння, коноплі та бур'ян. Бо «коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до розмірковувань, а навкруги росте картопля чи бур'ян, чи коноплі — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно вийде. І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?».

Із властивою йому самоіронією Остап Вишня повідомляє і про своє поринання «вглиб» (видлубування ямок на городі), і про пориви «у височінь» («горобців драти»). З автобіографії, таким чином, постає звичайний сільський хлопчик, який і не здогадувався, ямки копаючи та пташенят турбуючи, що він письменницьким даром позначений. Але вже якщо упав із коня та не розбився, то вже не інакше як для рідної літератури був призначений.

Остап Вишня таки відбувся як письменник. Має тому своє пояснення: оскільки ні на яку кваліфікацію не здобувся, то що його у світі робити? «Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати. І пишу собі...». Отака самоіронічна автобіографія...

До автобіографічного циклу можна віднести й інші твори Остапа Вишні: «Як ми колись учились», «Ох, і лікували ж нас» та ін. У всіх цих творах — та ж легка «вишнева усмішка». Бо виучувалися тоді, коли проходили курс від випасання гусенят до випасання коней, а виліковувалися— коли «баба-прохвесор» виголошувала чергове заклинання на зразок:

 

Місяць у небі,

Медвідь у лісі,

Камінь у полі,

Всі ви три брати.

Як зійдетесь у чисте поле гуляти,

Тоді тільки (ім'я) молитовного й хрещеного

Почнуть зуби грати.

Тьху! Тьху! Тьху!

 

І все ж у кожній гуморесці Остапа Вишні, попри смішки над тим, що було кумедне, химерне, недолуге, відчувається справжня любов до людей, серед яких зростав, яких шанував і які, власне кажучи, були носіями тієї сміхової української культури, речником і продовжувачем якої став він — славнозвісний Остап Вишня, неповторний Павло Михайлович Губенко.