Така вже доля української землі, що впродовж століть вона не знала спокою від численних ворогів, які шматували і нівечили її, руйнуючи міста і села, поневолюючи людей. Ці трагічні сторінки історії розгортаються перед нами у народних думах та піснях. Зокрема, значну частину фольклорних творів присвячено героїчній боротьбі славетних українських лицарів за волю, оборонців рідного краю — запорозьких козаків.

Україна довго чекала на них, бо не мала жодного захисту для своїх кордонів. Це дозволяло нападникам безкарно грабувати те, що добувалося тяжкою працею. Турки і татари не тільки спустошували землі, але й нищили та гнали у неволю український люд, а насамперед — молодь.

 

Зажурилась Україна,

Бо нічим прожити,

Витоптала орда кіньми

Маленькії діти, Котрі молодії —

У полон забрато;

Як заняли, той погнали

До пана, до пана.

 

І гинули невільники по в'язницях «царгородів» та «трапезондів», вмирали від надлюдських мук на галерах, а чорноброві українські красуні ставали наложницями в чужинських гаремах.

І переповнилася чаша народного болю та гніву. На захист рідного краю стало запорозьке козацтво. Цій славній сторінці української історії присвячено багато народних дум та пісень: «Пісня про Байду», «Дума про козака Голоту», «Дума про Самійла Кішку» та інші. У них козак замальовується як мужній воїн, який «не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота» і завжди готовий прийти на допомогу рідній землі. Проте народному оборонцеві всюди загрожує небезпека. У «Думі про козака Голоту» його хоче захопити в полон і продати у неволю татарин:

 

Я те бачу: в чистім полі не орел літає —

То козак Голота добрим конем гуляє.

Я його хочу живцем у руки взяти

Да в город Килію запродати.

 

Козаки виявляють у цій боротьбі шляхетність, «ні города, ні села не займають», а нападникам дають рішучу відсіч, бо так велить справедливість. Та буває, що герої потрапляють у полон, і тоді женуть їх у турецьку неволю разом із земляками, яких вони не змогли визволити. Трагічну долю невільників також оспівано в думах та піснях:

 

Тяжка неволя добре далась знати:

Кайдани руки та ноги повривали,

Сирая сириця тіло козацьке-молодецьке

До жовтої кості проїдала...

 

Але й у турецькій неволі лицарі пам'ятають свою батьківщину і всім серцем прагнуть до неї. Вороги сподіваються, що змусять козаків схилитися перед ними, зректися християнської віри, але герої вважають за краще прийняти муки, вибрати смерть, але не скоритися. Так загинув оспіваний у думі Байда.

Ті, що залишалися живими, докладали всіх зусиль, аби утекти, повернутися додому, як це вдалося зробити героям «Думи про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі». Самійло Кішка, гетьман запорозький, захопив з побратимами галеру, на якій вони були невільниками. Воїни прагнуть помститися ворогам, тому після звільнення не повертаються додому, а, переодягнувшись у турецький одяг, нападають на ворожі кораблі.

Минав час, а ворогів не меншало. Над Батьківщиною нависла небезпека польського поневолення. Оборонці рідного краю знову протиставили загарбницьким намірам чужинців свою гідність і відвагу.

У думах та піснях, присвячених часам Хмельниччини («Ой Богдане, батьку Хмелю», «Дума про Івана Богуна», «Чи не той то хміль» та інших), бачимо образи гетьмана Богдана Хмельницького та його військових соратників. Цих народних улюбленців, які очолили рух за волю та незалежність України, змальовано як мудрих ватажків, завзятих воїнів, полум'яних патріотів та надійних оборонців українських свобод:

Чи не той то хміль,

Що коло тичин в'ється?..

Ой той то Хмельницький,

 Що з ляхами б'ється.

…

— А я ляхів не боюся

І гадки не маю

За собою великую

Потугу я знаю...

 

Історія України написана слізьми народними, проте багато в ній і героїчних подій. Народна творчість розповідає про них прийдешнім поколінням, плекаючи в них любов до рідного краю та гордість за наших славних предків, які наклали головами в нерівній борні, відстоюючи свою волю та незалежність.