Значну частину своєї творчості Василь Симоненко присвятив темі кохання. Багато сторіч поспіль ця тема будила серця і митців, і звичайних людей, очищувала та надихала, допомагала людині стати кращою, повірити в себе, сповню вала життя сенсом, а особистість — прагненням щастя, наснагою жити та творити, дихати на повні груди, відкривши свою душу і сповнене коханням серце світові й людям.

В інтимній ліриці Василя Симоненка ми знаходимо усі ці порухи душі, але поруч із тим — і мудрі розмірковування над коханням та людськими стосунками, над головними принципами, на основі яких слід будувати взаємини із близькою людиною. Майже хрестоматійними стали слова Василя Симоненка:

 

Є в коханні і будні, і свята,

Є у ньому і радість, і жаль,

Бо не можна життя заховати

Під рожевих ілюзій вуаль.

 

Готовність сприймати і добре, і погане в житті, жити реальністю і радіти їй — свідчення розвиненості та зрілості особистості. Василь Симоненко змальовує суперечності та неоднозначність життя людини і висловлює свою готовність до тієї долі, яка судилася йому.

Простими, на перший погляд, словами, змальовує митець силу своїх почуттів, але ми — читачі, сприймаємо усе емоційне напруження, яке вклав поет у свої поетичні тексти, часом впізнаючи себе у віршах. Можливо, тому лірика Василя Симоненка видається нам такою зрозумілою і життєвою. Він не оспівує якихось неземних реалій: усі його поезії, присвячені темі кохання, цілком земні, зрозумілі для нас, ніби взяті з реального життя, вони такими і є — у творах ми впізнаємо у ліричному герої самого поета.

Таким різним постає людське почуття у ліриці Василя Симоненка: і ніжність, і пристрасність, і сум, і радість міниться барвами поетичного слова у творах митця, але незмінною залишається щирість почуттів і їх надзвичайна сила, яка сповнює світлом любові все життя людини. Навіть коли почуття є невзаємним, ліричний герой не відмовляється від нього, розуміючи, що справжнє кохання є прекрасним почуттям, непереможним та незнищенним:

 

Коли б тобі бажав я сліз і муки

І кари найстрашнішої бажав,

Я б не викручував твої тендітні руки

І в хмурім підземеллі не держав.

Ні, я б не став тебе вогнем палити,

З тобою б розквитався без жалю:

Я б побажав тобі когось отак любити,

Як я тебе люблю.

 

У інтимній ліриці Василя Симоненка незмінно сила почуття перемагає дріб'язковість образ та непорозумінь, життєву буденність та сірість повсякденності.

 

Як я люблю — давать не буду звіту,

Переді мною два десятки літ,

І в мене серце, мов несамовите,

Вистукує любов у білий світ.

 

Я думаю, що вміння по-справжньому щиро кохати — такий самий талант і дар від Бога, як і, наприклад, талант у мистецтві чи науках. Але, дароване Богом, це вміння треба зберігати та плекати, ніби чарівну квітку, щоб черствість звичайного повсякденного життя не загубили у людині вміння відкриватися світові та коханій людині, бути чесним, щирим та відвертим у своїх почуттях, «вистукувати» своїм серцем щастя та радість на весь білий світ.

Читаючи поезії Василя Симоненка, ми ніби теж залучаємось до чарівного світу, у якому живе закоханий ліричний герой, створений митцем.