Проблема вибору, відповідальності за нього і його наслідки — одна з наскрізних у творчості Ліни Костенко. Оригінального художнього втілення вона зазнала у драматичній поемі «Дума про трьох братів неазовських». Сама назва твору відразу відсилає до відомого фольклорного джерела— «Думи про трьох братів азовських» і визначає художню розповідь як доведення «від супротивного». Вже в авторському підзаголовку наголошено на тому, що старовинний лейтмотив зрадженого брата «звучить то тихше, то голосніше, залежно од вітрів історії». От і маємо передумови для вибору, бо чим більш нещадні та шалені «вітри історії», тим складніше, їм наперекір, зважитися на відчайдушний, але потрібний крок.
Один із трьох козаків, приречених до страти, — Сахно Черняк — зробив свій вибір і ступив той крок, після якого нема вороття. Власне, тим його вчинок і вражаючий, що здійснений без жодного примусу і навіть не викликаний якимись непереборними зовнішніми обставинами. Томиленко і Павлюк їдуть на страту, «бо мусять»: «Бо нас везуть. Нас видали свої». Юний Сахно — не козацький ватаг і не призвідця непокори. Ні, він не зрадник чи відступник. Але його хата цілком могла би бути «скраю». Проте лицарська честь не дозволила б йому залишитися осторонь. От і їде Черняк на тому стратенницькому возі, який долає не тільки простір, а й час, розминаючись із «деревами, людьми, обріями, зірками». Розминається із минулою славою і минулою ганьбою, яка обпікає його, бо «і Наливайка ж видали свої». І на будь-які спроби старших побратимів прогнати, а то й просто зіштовхнути його із того фатального смертницького воза (бо ж молодий, бо ж буде начебто безглуздою його добровільна загибель — і, може, навіть у думі не згадають), Сахно Черняк відповідає:
Я їду з вами не по честь і славу.
Я їду з вами, бо мені так легше. ...
Не через вас я їду, а для себе...
І відразу — аж дві паралелі до «за» і «проти» такого вчинку. Стоять собі два дядьки — і проводжають очима засуджених. І озвучують різними голосами оті «за» і «проти»:
Яким же треба бути чоловіком,
Щоб так на страту за своїх піти!
— Та чи не тю? Мабуть, він просто дурень.
Щоб так за когось голову покласти?!
І жінку гарну, — що ж йому іще?
А інша паралель — зрадливі «азовські брати» із думи та вічний Дон Кі-хот, що цього разу застряг списом в українському вітряку. Блискуча авторська знахідка і сумна іронія...
Але ж у тому й справа, що «азовські» з не «азовськими» їдуть у різних напрямках: перші — від смерті, другі — у смерть. У ту мученицьку, козацьку, на яку від ворога «заробили». І через те Павлюкові з Томиленком розходиться якраз покинути «молодшого брата», на противагу двом пісенним ге-192
роям, яким би годилося «не покидати». У «середульшому братові» можна вбачати початок кінця лицарської гідності. «Старший» — то вже сам кінець: ні жалю до зрадженої рідної людини, ні відваги, ні честі; покинув на поталу переслідувачам і чимдуж помчав геть. А що ж «середульший»? Утікати — але братчикові «доріжку примічати», «милосердіє маючи»; додому щасливо дістатися, а потім — батькам покаятися у гріхові. На такого міг би скидатися і Черняк, якби тієї кривавої ночі, коли ватажків видали ворогам на певну смерть, він виявився слабодухом і хоч би просто відійшов у тінь. Але Сахно Черняк — із іншої породи, бо вже розуміє те, що для нього обернулось би прокляттям:
Як не поїду, буду їхать вічно.
Нічим не відпокутуюсь, нічим!
Що ж нащадки, діти двадцятого століття? Наслухають, дивуються і силкуються науково класифікувати самогубний вибір козака. Закладають комп'ютерні програми для створення думи про молодого лицаря. У машині шкварчить і клацає, горять трансформатори, і здається, от-от піде дим із технічного мислителя. Якось воно наче раціонально і не «переварюється». Бо тут — трохи інший інстинкт самозбереження, який відповідає не за «шкуру», а за дещо значно суттєвіше і довговічніше — за гордий високий дух, за те, що є найкращого в Людині.
