Півстоліття минуло з того часу, як відгриміли залпи Другої світової, відпадали пожежі, як матері одержали звістки про смерть своїх синів. Ще й сьогодні не висохли сльози на їх старечих очах, не дочекались діти батьків з війни. Загоїлися душевні рани коханих. Загоїлись, але чи забулись? Немає сили, що вирвала б із серця пам'ять про тих, які полягли в битвах. Вони живуть між нами, дивляться на нас із гранітних обелісків, із бронзових погрудь у парку Слави, Вічним вогнем палають їхні серця, їх голос вчуваємо у шелесті дерев, що ростуть біля їх могил.

Хто вони, оті вічні солдати, що йшли першими у бій? І юні ще зовсім, і вже в літах, хлібороби, робітники, вчителі, лікарі? їх об'єднало одне слово — «солдати». Про що вони думали перед лицем смерті, сидячи в окопах у хвилини затишшя між битвами? Чи про ту веселу «неділиму багатонаціональну державу», чи бачили перед собою рідну до болю «Україну в огні», чи захищали село або містечко, в якому залишилися рідні? Що вкладали вони у поняття «Вітчизна»? Чи мріяли про подвиги, чи бажали слави, чи думали, що роблять крок у безсмертне? Важко сказати. Вони виконували обов'язок, виконували накази, грудьми закривали рідну землю, боронили право на життя, на працю, на щастя своїх дітей і рідних, свого народу.

Серця їхні, сповнені любові до Вітчизни, промовляли тоді палким словом Тичини:

 

Ти, земле наша, рідная, святая!

Ти, Батьківщино люба, золотая!

Це знову напад? З ворогом двобій?

Ми чуєм, нене! Ми йдемо на бій!

 

А були солдати звичайними людьми, хотіли жити, любити, ростити дітей, сіяти ниву, зводити споруди. В одну мить куля обірвала все: і надії, і любов, і страждання, і радість, і сум. Скільки їх, відомих і невідомих, поховано у рідній землі і на чужині? Чи хотіли забуття? Не вірю! Вони продовжують жити в нас, у своїх нащадках. Юні, в літах, поважні, веселі, безтурботні — всі закликають: «Доживіть за нас, долюбіть, захистіть свій рід, а про нас — пам'ятайте...»

Ми пам'ятаємо. Не гідний той Людиною зватися, хто забуде про Вас, хто осквернить Вашу могилу, хто невдячним словом озветься про Вас.

Запевняю Вас:

 

Горить людська неопалима пам'ять,

Яку згасити неспроможний час.

(Б. Демків «Обеліски над морем»)