Ніхто не може вибирати час, у який живе, і народ, з якого веде свій рід. Лесі Українці судилося бути дочкою народу, що потерпав від чужого гніту, і творити в таких умовах, коли цей гніт перешкоджав соціальному і культурному розвитку рідного краю. Тож українські літератори вважали за обов'язок своєю творчістю прислужитися національному та духовному визволенню народу.
Мотив ролі поета і поезії в суспільному житті Батьківщини часто трапляється у творчості багатьох попередників Лесі Українки. «...Возвеличу малих рабів отих німих. Я на сторожі коло них Поставлю слово», — писав Тарас Шевченко. Леся Українка не лишилась осторонь цієї проблеми. У багатьох віршах вона декларує своє прагнення служити рідному народові своїм пристрасним словом: «І все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю», «Україно! плачу слізьми над тобою...».
За глибоким переконанням Лесі Українки, поет може і повинен зробити свій талант, своє обдарування зброєю в боротьбі за духовне визволення народу, за покращення його становища, за права, за плекання його культури і гідної національної самосвідомості:
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
З усією силою своєї полум'яної натури Леся Українка зневажала «придворне» мистецтво, часто наголошуючи: творче натхнення, істина, яку шукає справжній митець, не мають залежати від гаманця. Ця думка широко розгорнута в її поемі «Давня казка». Головний герой твору, поет, уособлює тих справжніх митців, які не продавали за сумнівні панські милості свого хисту і сумління.
Він володіє значно більшим багатством. Його творча уява може малювати йому палаци у сто разів пишніші від тих, якими втішається панство. Поет володіє повік не доступною їм силою — скарбами слова. А слово може багато зробити: здатне викликати любов і ненависть. Глум, причаєний у ньому, боягуза зробить сміливим. Жаль, захований у ньому, заживить розбите серце. Тож поки володар Бертольдо розумно правив країною, поетове талановите слово прихиляло до нього людей, здобуло для нього любов коханої дівчини, підтримувало звитяжний дух його війська, врятувало від прикрої поразки в битві з бусурманським володарем.
Але коли жадоба заступила розум повелителя, поетове слово повстало проти його сваволі і розбудило непокору в серцях Бертольдових підлеглих. Даремно пан намагався приборкати волелюбний дух крамольного співця, даремно купував його казковими розкошами. Якщо митець справжній, його Муза не вміє брати фальшиві ноти, співати з чужого голосу, брехати в обмін на панську ласку. Поет знає, що чекає його за бунтарство, до чого призведе відмова стати придворним співцем «його світлості». І все-таки він каже слугам графа:
Золотих не хочу лаврів,
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увінчаюсь,
То поетом вже не буду.
... Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!
Не буде помилкою сказати, що образ поета із «Давньої казки» нагадує саму Лесю Українку. Усі її вірші, від першого до останнього, продиктовані серцем, ні в одному не пішла вона проти сумління. А слово Лесі Українки, як будь-яке талановите слово і як мистецтво взагалі, має ще одне свідчення своєї сили: над ним не владний час. Воно пронизує десятиліття за десятиліттями і завжди знаходить відгук у серцях людей.
