Недаремно Григора Тютюнника називають майстром новели. Талант писати новели ґрунтується насамперед на здатності передати велике напруження людського почуття. І Григорові Тютюннику це вдавалося якнайкраще, можливо, тому, що сам він був сповнений цим напруженням почуття — напруженням любові до людей та до своєї землі, гострим почуттям справедливості, порушення якої відзивалося в письменникові пекучим болем... Він не багато писав про секрети своєї творчості, але з записників та щоденників ми дізнаємося, що кожен твір, кожне слово виношував у собі доти, доки воно не набувало справжньої лаконічності та справжнього художнього і почуттєвого напруження, тоді воно розпрямлялося, ніби пружина, і виливалося на папір емоційними та глибоким новелами, стислими, але від того ще більш вражаючими та хвилюючими. Стосовно Григора Тютюнника хтось з літературознавців навіть ужив вираз «стогнати словом». Тобто не говорити словами, не писати словами, але стогнати ними, висловлюючи найглибші свої переживання і найглибші переживання своїх героїв.
Новела «Три зозулі з поклоном» зображує справжнє людське почуття — непереможне кохання, яке сповнює душу Марфи щоразу, коли вона бачить свого коханого — Михайла. Але це кохання, на жаль, не взаємне. Михайло має дружину Софію і малого сина, він щасливий у шлюбі. Заміжня і Марфа — її чоловік Карпо ходить з нею у гості до родини Михайла, щоразу «катуючись над галушками» (Яка влучна і лаконічна авторська характеристика!). Про почуття Марфи знають усі, бо щира жінка не в змозі приховати кохання, яке сповнює її душу, не в змозі приховати світло почуттів, яке ніби ллється з її очей. Інші персонажі твору (Михайло та Софія зокрема) виступають, як на мене, дуже мудрими людьми: Софія не ревнує свого чоловіка до Марфи, розуміючи, що причин на те не має, вона, навіть більше того, по-справжньому співчуває жінці, якій не судилося в житті особистого щастя.
Згодом Михайла відправляють до Сибіру, кожного листа від нього чекає Марфа, розуміючи, що цей лист призначений не їй, проте вона цілує конверти і плаче над ними, сповнена почуттями... У останньому листі Михайло пише, що відчуває, як поруч із ним ходить нещасна Марфина душа, не залишаючи його...
Нехай життя Марфи склалося нещасливо... Але ми можемо тільки захоплюватися тим, як сильно вміла кохати ця жінка, яку чистоту та силу свого почуття вона мала, не бажаючи собі винагороди, розуміючи, що її мрія — бути поруч з коханим чоловіком — є нездійсненною...
Сам автор, як мені здалося, не робить жодних висновків з цієї історії. Він просто оповідає читачам про всі події, які мали місце в житті його героїв, про їхні почуття, радості і страждання. І новела «Три зозулі з поклоном» не залишає нас байдужими. Майстерно суміщаючи різні часові та просторові площини, Григір Тютюнник ніби натякає на те, що життя і долі людей у ньому є великою таємницею, неосяжною та непояснюваною. І ми не можемо знати наперед, як складеться наша доля чи доля наших близьких, життя взагалі є таємницею, а одна з головних таємниць життя — це таємниця кохання, містичного та чарівного почуття, яке приходить до нас неочікувано і часто, як це було з героїнею новели Марфою, залишається з нами на все життя, попри об'єктивні обставини, попри наше власне бажання чи небажання. Бо кохання — ніби Божий дар, воно дається нам згори, з небес і шляхи його несповідимі.
