Повість «Тіні забутих предків» належить до золотого фонду нашої класики. Це — лебедина пісня М. Коцюбинського, зелена казка гуцульських гір, у якій він вознісся на верховину слова. І свого, й українського, і загалом — красного, бо, читаючи повість, іноді ловиш себе на думці, що краще, ніж тут, про що-небудь сказати годі, а зокрема про Карпати, гуцулів і їхній світ — то й поготів.
Кожне справді значне явище витворює навкруг себе своєрідне силове поле, продовжує жити в нових формах, жанрах, шедеврах. Саме так сталося й тут. Однойменний кінофільм С. Параджанова посідає в нашій культурі, мабуть, не менш почесне місце, аніж повість, за мотивами якої його знято. Свідчення цьому — і гран-прі на міжнародному фестивалі у Аргентині, і великий прокатний успіх в Україні та за її межами; і це, на мій погляд, особливо важливо, що «Тіні...» С. Параджанова, у свою чергу, перегорнули нову золоту сторінку в історії українського кінематографу, на якій, окрім С. Параджанова, полишили свої автографи актор І. Миколайчук, оператор, а потім режисер Ю. Іллєнко, художник Г. Якутович та ще ціла плеяда блискучих імен. Їхніми зусиллями українське «поетичне кіно» відновило свою довженківську силу і заграло новими барвами.
Неприпустимою помилкою було б заводити мову про якусь ієрархію цінностей: що є кращим — фільм чи літературний твір, за мотивами якого | цей фільм знято? Не потрібно (як сказав би Франко) тулити кругле до рівного, бо ці речі непорівнянні. У нашім випадку маємо справу не просто з екранізацією повісті, а з двома рівноцінними творами на одну тему. С. Параджанов (і його знімальна група) мовою кінематографу показали те саме, про що М. Коцюбинський розповів за допомогою красного слова. Кожен своїми засобами, вони вбрали в барвисту неперевершену плоть — дух Карпат.
Чим так вабить кожного, хто потрапляє на Гуцульщину, ця місцина? Так, звичайно, красою природи, екзотичними звичаями та побутом її мешканців, унікальною міфологією.... Та все ж обмежитися отаким переліком суто зовнішніх рис було б замало. Вона вабить своєю первозданністю, а також недоторканністю. Вона досі така, як була й уся «решта» землі колись, на початку світу. Хіба ж можна сказати, коли відбуваються події твору? Сто і тисячу літ тому тут усе було приблизно так само, як і 1911 року, коли в гуцульськім селі Криворівня гостював, збираючи матеріал, М. Коцюбинський. «Якби тільки Ви знали, який це дивний, майже казковий закуток [...]. Смакую всю насолоду первісного життя», — писав у листі до М. Горького із Криворівні.
Кохання Івана й Марічки — то любов «у раю». Вони не знають, що таке гріх, бо дивилися, що все довкола них парується, і не розуміли, чому це в людини — частини природи — мало би бути інакше. Вони живуть серцем, а не розумом, і серцем відчувають, що добре, а що погано, а що — і неможливо. Коли гуцульська Джульєтта гине, гуцульський Ромео виявляє, що жити без неї не може. І тому він починає повільно вмирати.
Життя і смерть, любов і ненависть — найголовніші, найвизначальніші категорії, тут, у первіснім світі, переживаються уповні, такими, якими вони є насправді. Людина «рівнинна», «цивілізована» часто вже й не пам'ятає, що це таке, живучи упівсили, захищаючись від болю і радості «цивілізованими» пристосуваннями. Однак ностальгійна туга за отим первісним, справжнім все ж озивається десь у закутках серця. І тоді ця людина поспішає в Карпати, щоби запричаститися духом цієї землі, як поспішав у 10-х роках XX ст. М. Коцюбинський, а в 60-х — С. Параджанов і ще тисячі й тисячі вічних карпатських прочан, спраглих причастя від Справжнього.
