Не бійтеся друзів — у найгіршому випадку вони зрадять; не бійтеся ворогів — у найгіршому випадку вони вб'ють; бійтеся байдужих, бо це з їхньої мовчазної згоди вершаться всі злочини на землі. Ці слова спадають на думку, коли перечитуєш полум'яний твір Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє».

На думку поета, з мовчазної згоди своїх байдужих дітей Україна поволі стає країною без минулого і майбутнього. Болем за свою понівечену землю напоєний кожен рядок його пристрасного звернення до сучасників.

На мій погляд, поетові міркування стосуються насамперед тих, хто пішов з батьківської хати, здобув освіту, а потім відрікся від своєї батьківщини. Вони премудрі та безрідні. їм би кинутися матері своїй на допомогу, їм би прислужитися власному народові своїм розумом, своїми здібностями. А вони купують у хитрого німця вирощену на запорізьких ґрунтах картоплю і не знають, що означала колись для України та земля, не знають, чиєю кров'ю рясно полита.

Не в тім біда, що покидають без жалю і без любові рідну хату. Біда, що вертаються до неї із чужою правдою на вустах і насаджують на чужинський лад перелицьовані істини. І розмовляють вже не своєю, а «панською» мовою.

Шевченкові рядки складаються в сумне пророцтво: не буде добра серед такого народу, де до селянина, вкоріненого у свою землю і націю, прийде такий «вчений брат» і примусить його жити із чужого голосу, ставитиметься до нього з погордою і зневажатиме за тяжку сільську працю. Тому, застерігаючи від братовбивчої колотнечі, поет палко закликає земляків-городян не відривати дітей своїх від їхніх коренів, не поривати їхнього зв'язку з народом-хліборобом, не вчити панувати над простолюдом. Бо інакше згодом «...невчене око загляне їм в саму душу глибоко! Глибоко!». І їхня пиха, їхня непам'ятливість колись боляче вдарять по них же, коли робочий віл втомиться гарувати для їхньої безтурботної ситості.

Тож про таких земляків, яких вистачало серед Шевченкових сучасників, поет з гіркою іронією говорить:

 

Німець скаже: «Ви моголи».

«Моголи! моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже:

«Ви слав'яне».

 «Слав'яне! слав'яне!»

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

 

Шевченко не ідеалізує минулого України, хоч якого героїчного, проте не позбавленого своїх прикрих і безславних сторінок. Тому він глузує з пустодзвонів-слов'янофілів, які ахають та охають над красиво задрапованою історією краю:

 

І гармонія, і сила,

Музика, та й годі.

А історія!., поема

Вольного народа!

 

«Кров'ю та воля вмивалась», — так говорить поет. Саме в ім'я цієї священної крові, пролитої за Україну, не можна забувати нічого з її нелегкої історії. Щоб знати правду про себе, про свій рід, «не минайте ані титли, ніже тії коми» з великого літопису українського.

Тарас Шевченко горою стоїть не за патріархальність України, хоч іноді може скластися враження, що він проти «современних огнів», її осяваючих. Ні, він не проти прогресу, просвіти для свого краю, а лише проти ідей «пере-котиполевих», космополітичних. Щоб та «современність» та не опинилася в протиріччі зі знанням власних родовідних коренів. Щоб вона не зробила з українців, замість людей з національною гідністю і гордістю, пройдисвітів без честі і роду.

Тож знамените Шевченкове «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» означає не що інше, як мудру пораду поєднати кращі світові набутки з неповторно рідною національною духовністю. Саме це і складає моральний обов'язок кожного справжнього сина чи дочки батьківського краю: зрости із його живого коріння, надбати знань, досвіду і принести їх як дар землі, що тебе породила, для її блага, для її розвитку.