Отче наш, Тарасе всемогущий, Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі, як правда, сущий, Б'ющий у неправду, наче грім.
(Д. Павличко «Молитва»)
Батьком, Генієм, Пророком, Предтечею називають його. А мені найближчим є оте аж дуже народне — Кобзар. Хіба можна знайти більш відповідне «звання», яке висловлювало би глибоку шану людей до того, кого вважали співцем народним.
Якимось незбагненним феноменом є той факт, що Поет, який з'явився на світ понад дві сотні років тому, сприймається як наш духовний спільник і сучасник до сьогодення — і сприйматиметься так ще цілі століття. Його творчість є мистецтвом такого глибокого філософського змісту, що ми відкриваємо її для себе знову і знову, щоразу знаходячи нове, незвідане в його доробку. Кобзар умів заглянути в майбутнє, мав дар передбачення, часто торкався тем вічних. «Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і співану народню річ обернув на живопись того, що було і що єсть на Вкраїні. Його устами увесь наш народ заспівав про свою долю», — влучно зазначав Пантелеймон Куліш.
Сорок сім років... Чи не занадто короткий вік для людини?.. Саме стільки судилося прожити нашому Поетові. І він не просто прожив, він натхненно творив свою життєву книгу у пристрасному горінні за долю рідного народу, за долю «малих рабів отих німих», на сторожі яких поставив слово. Він так любив «свою Україну убогу», що за неї готовий був «душу загубить». Та загубив лише життя, душа ж лишилася нетлінною. Двадцять чотири роки кріпацької неволі, десять років заслання не зламали Шевченка. Він пройшов крізь страшну миколаївську добу, але проніс несхитну віру у прийдешнє, свою найбільшу любов і одержимість— свою Україну, минулу, реальну, омріяну. У хвилини відчаю він писав найгіркіші, найрозпачливіші рядки, а потім сам себе підбадьорював: «Нічого, друже! Не журися!» Але не журитися не міг, бо з чого б радіти над «окраденою» батьківською землею, яку «гірше ката рідні діти... розпинають».
Тугою, сумом, болем, ненавистю до визиску та звиродніння сповнена Кобзарева поезія періоду заслання, але каяттям — ніколи!
О думи мої! О славо злая!
За тебе марно я в чужому краю
Караюсь, мучусь... але не каюсь!
Таким було життєве кредо поета-громадянина. «Нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, крім Бога, — велике щастя бути вільним...», — писав Тарас Шевченко у листі до брата. Викуплена для нього і подарована йому воля стала одним із найбільших поетових скарбів. Але радість звільнення із кріпацтва потьмарилася, коли мандрівка по Україні повернула до сумних реалій:
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають...
Побачене впеклося в душу — і мовчати він не міг! Гнівно картав тих, хто зрікся материнської мови, рідного народу («свого не цурайтесь»), закликав до розкріпачення соціального, національного і внутрішнього («...вставайте, кайдани порвіте!..»), вірив у майбутню долю України («оживе добра слава, слава України»), прагнув слов'янської єдності («обніміть же, брати мої, найменшого брата...»). Поетові так хотілося дожити до того часу, коли
...На оновленій землі
Врага не буде, супостата.
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
За здійснення такої мрії варто позмагатися, варто жити, «мучитися», приймати кару. Без уславлень і винагород, про які Кобзар і не думав:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
Але народ не забуває свого Пророка, свого сина і співця. Тож Тарас може бути певним, що «пом'яне батько з сином» і «скаже синові»:
«Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись».
Безсмертний Кобзарю, гордо стоїш ти на Чернечій горі, оглядаєш «лани широкополі, і Дніпро, і кручі», стежиш за нами. Цікаво, про що думаєш ти, гранітний велетню? Вірю, що й сьогодні болить тобі наша доля. Та ми, твої нащадки, успадкувавши силу твого духу і твоє всетерпіння, виборовши собі свободу і самостійність, сподіваємося, що добудемо невдовзі і всіх земних благ.
