Тема народу, його минулого й майбутнього, історичного призначення і місця серед інших народів — одна з провідних у творчості І.Франка. Особливо потужно прозвучала ця тема в поемі «Мойсей», написаній поетом 1905 року, коли в Росії піднімалася революційна хвиля. Франко сподівався, що революція нарешті принесе визволення й українському народові. Поета особливо хвилювали взаємини широких мас із тими політичними силами, які могли б очолити їхні виступи.
. Для реалізації гостроактуальноі суспільно-політичної проблеми Франко обрав біблійну історію про те, як старозавітний пророк Мойсей вивів єврейський народ з єгипетської неволі.
Поема «Мойсей» розкриває глибоку віру поета у невичерпні сили народу, в те, що, попри тяжкі поневіряння, український народ матиме щасливе майбутнє. Пекучий біль проймав поетове серце, коли він думав про принизливе становище українців:
Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Поет звертається до пригнобленого народу, побоюючись, що наступні покоління соромитимуться своїх батьків. Він страждає від того, що століття гніту витравили в українців найкращі національні якості й прищепили «укриту злість, облудливу покірність».
Для втілення свого задуму — показати шлях рідного народу до волі — Франко вдається до біблійного сюжету про Мойсея, легендарного пророка, який повів єврейський народ до землі обітованої. Надзвичайно тяжкою була доля Мойсея, він мав збудити в пригнобленого народу потяг до свободи, переконати його, що прагнення ситого, але бездуховного життя не може бути шляхом до щастя:
Хто здобуде всі скарби землі, Той і сам стане їхнім рабом, І над всі їх полюбить, Скарби духу загубить.
Народ майже розгубив оті «скарби духу» і втратив віру в можливість знайти обітований край, а тому звинуватив Мойсея в усіх бідах, не оцінивши його великої пожертви, і в цьому трагедія народу. Проте Мойсей, розуміючи цю трагедію, терпляче вислуховує сповнені ненависті прокльони своїх єдиновірців, бо вірить у велич власної місії. Адже потрібен час, щоб люди поступово перебороли в собі психологію рабів.
Доля єврейського народу перегукується з долею українців, які, маючи прекрасну землю, не мали на ній волі. Іван Франко вірить, що його Україна обов'язково пробудиться і здобуде собі право на щастя:
Та прийде час, і ти...
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїй волі.
Як і всі твори Франка, поема спроектована в сучасну авторові українську дійсність. У цьому з яскравою очевидністю переконує пролог до твору, безпосередньо звернений до рідного «замученого, розбитого» народу. Ціла злива риторичних запитань виражає і біль, і сором поета, і все ж сподівання на моральне оздоровлення народу. Справді, не можуть навіки зникнути жертовність тисяч борців, які приносили в жертву людові «душу й тіло». Не могла даремно пролитися їхня кров за свободу Вітчизни. «Сила й м'якість, дотеп і потуга і все, чим може вгору дух піднятись», продовжують жити в нашому слові. Ні, не згине й чудова українська пісня, у якій «ллється туга і сміх дзвінкий, і жалощі кохання, і втіхи світляная смуга».
Поет висловлює впевненість у відродженні національної свідомості й гідності поневоленого, але не скореного великого європейського народу. Франко вірить у світле майбутнє народу. Щасливе майбуття асоціюється в поета з колом «вольних народів», де засяють і українці, де наш люд буде «хазяїном домовитим» і в своїй господі, і на своїй ниві.
«Твоїм будущим душу я тривожу» — слова великого каменяра, які варто запам'ятати кожному українцеві, якщо він усвідомлює себе справжнім громадянином, і зрозуміти просту істину: щасливе майбутнє нашої країни — це і його особиста справа. У поемі Франко розкриває нам очі на нас самих: ми йдемо до меж обітованої землі, сваримось і сперечаємось — йти вперед чи повернути назад, бо ж надто нелегка ця дорога. Але йти нею варто, хоч і трапляється ще часом терен на шляху.
