Творчість Лесі Українки завжди була тісно пов'язана з життям і соціальними та національними визвольними змаганнями народу, виконувала активну громадянську функцію у цій боротьбі. Геніальна дочка свого народу, Леся Українка добре розуміла, яке велике значення в духовному розвитку суспільства має національна ідея, тому й звернулася у своїй творчості до історії України. Один із таких творів — драматична поема «Бояриня», яка була написана 1910 року, коли письменниця перебувала на лікуванні в Єгипті. Це єдиний твір поетеси, побудований на матеріалі історичної минувшини України, твір, який був опублікований після смерті поетеси — 1914 року. Відомі ще два видання — 1918 і 1923 років, але потім, упродовж багатьох десятиріч, через цензурні заборони твір не включався до зібрань спадщини письменниці, навіть не згадувався дослідниками її творчості. Тільки в останні роки, після 66 років замовчування, ми дістали змогу ознайомитися з цією драматичною поемою.
Тема «Боярині» ґрунтується на подіях минулого, коли Україну у другій половині XVII століття роздирали гострі суспільно-політичні суперечності, пов'язані зокрема з посиленням колоніального закабалення приєднаних до Московії українських лівобережних земель. XVII століття в Україні — це доба Руїни і гетьмана Дорошенка, який вів боротьбу за визволення українського народу з-під гніту російського царату та хотів об'єднати Україну. Правда, не треба шукати у творі конкретних історичних подій доби Руїни, письменниця узагальнює в ньому долі окремих людей, які потрапили під гніт складних обставин.
В основі сюжету твору — історія життя дочки козацького старшини Олекси Перебійного Оксани, яка, одружившись із боярином з українців Степаном, опинилася в Москві. Батько Степана був колись козацьким старшиною, але згодом присягнув московському цареві і переїхав до Москви, «продався за соболі скандинавські», як вважає брат Оксани Іван.
Гетьманська Україна того часу мала республіканський устрій і була ніби протиставленням Московському царству з його феодально-кріпосницькою державою. Московщина дивилась на Україну як на свою колонію, дедалі більше обмежуючи українську автономію. Головна героїня драми тяжко переживала національне приниження. Зіткнувшись у Москві віч-на-віч з численними обмеженнями навіть на родинно-побутовому рівні, побачивши, що й Степан, і його мати згинаються, як «холопи», під тягарем чужих звичаїв, розгублюючи рештки людської самоповаги, Оксана серцем і розумом відчула покірливість Степана перед царськими прислужниками, адже від цього залежить його становище серед них. Збентежена Оксана з жахом вигукує:
Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась неволя бусурменська?
Певна річ, що авторка цими словами показує ту неволю, у яку потрапив весь український народ. Оксані дуже боляче, що її чоловік, який колись був добрим козаком, уже сам себе звик називати «боярином Стьопкою». Він — відірвана від національної духовності особа. Втративши свою духовну ментальність, будучи прислужником, Степан зумисне пориває зв'язки з посланцями з України, бо боїться за своє життя. Життя його зводиться до виконання певної ролі. Він знецінив національну гідність, здатність протистояти всьому негативному — і в цьому трагізм цього образу.
Не менш трагічним є й образ Оксани, яка всім серцем кохає Степана, вірить в те, що він оберігає й оберігатиме її рідну Україну. Але поступово вона розуміє, що її Степан перетворився на звичайного раба Москви. їй прикро, що він не хоче покинути Москву й повернутися в Україну, нестримно боляче, що «Україна лягла Москві під ноги». Поступово Оксана стає чужою не тільки в Москві, а й в Україні. Втомившись від невизначеності, бездуховності, у тузі за рідним краєм Оксана помирає.
Поема Лесі Українки «Бояриня» має непересічне значення, вона не втратила своєї актуальності і в наш час. Адже зараз йде розбудова вільної, незалежної української держави, відроджуються її мова і традиції, мораль і духовність, культура. Твір цей допомагає нам, громадянам України, свідомо обрати дорогу в майбутнє, стати на правильні позиції, щоб не допустити змертвіння національних коренів.
