загрузка...
ЗНО 2015 Шкільні твори Нелітературні твори Каталог авторів Скорочені твори Конспекти уроків Підручники
5-11 клас
Біографії
Нові скорочені твори
Cкорочені твори
Статті
Твори 12 класів
Шкільні твори
Новітні твори
Нелітературні твори
Підручники on-line
План уроку
Теорія літератури
Народна творчість
Казки та легенди
Давня література
Український етнос
Аудіокнига
Велика Перерва
Контакти
Зарубіжна література
Інші предмети
Сочинения на русском



загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования


УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

ЧАРІВНІ КАЗКИ

ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ

(літературна обробка Оксани Іванєнко)

Був собі дід та баба. А в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних вони жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього. А він знай на печі у просі сидить, у чорній сорочці; як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує.

Аж ось летить чутка, що так і так: прийшов царський указ, щоб зібралися до царя на обід. І хто збудує такий корабель, щоб літав, і прилетить на тім кораблі, за того цар дочку віддає.

Розумні брати й радяться:

— Піти б, може, там десь наше щастя закотилося!

Порадились, просяться в батька та в матері:

— Підемо ми, — кажуть, — до царя на обід: загубити — нічого не загубимо.

Старі, — нічого робити, — вирядили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося.

Пішли брати в ліс. Зрубали дерево і почали думати, як летючий корабель збудувати.

Підходить до них дід древній, як молоко, сивий, борода аж до пояса.

— Здорові, синочки! Дайте вогнику люльку розпалити.

— Ніколи нам, старий, з тобою панькатися!

І почали знову думати.

— Добре свиняче корито вийде у вас, дітки, — сказав старий. — А царівни вам не бачити, як своїх вух.

Сказав — і зник, як не було. Морочилися, морочилися брати — нічого у них не вийшло.

— Поїдемо до царя на конях, — каже старший брат. — На царівні не женимося, то хоч погуляємо.

Сіли брати на коней і поїхали.

А дурень сидить на печі та й собі проситься:

— Піду й я туди, куди брати пішли!

— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Там тебе й вовки з'їдять!

— Ні, — каже, — не з'їдять! Піду!

Старі з нього спершу сміялися, а тоді давай лаяти. Так ні! Бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:

— Ну, йди, та вже й не вертайся і не признавайся, що ти наш син.

Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.

Іде та іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла — аж до пояса! Хлопець перший до нього привітався:

— Здорові, діду!

— Здоров, сину!

— Куди йдете, діду?

А той каже:

— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?

— Я до царя на обід.

— Хіба ти, — питає дід, — умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?

— Ні, — каже, — не вмію!

— То й чого ж ти йдеш?

— А хто його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там десь моє щастя закотилося.

— Сідай же, — каже дід, — та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!

— Е, дідусю, і радий би вас нагодувати, та нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви його й не вкусите.

— Нічого, виймай!

От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких: як у панів. Здивувався дурень, а дід усміхається.

От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:

— Ну, слухай, сину: йди ж тепер у ліс та знайди найбільший дуб, у якого гілки хрест-навхрест ростуть. Удар сокирою, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не гукне. Тоді, — каже, — тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, та по дорозі бери, кого б там не стрів, хто б тебе не попросив.

Хлопець подякував дідові, і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.

От увійшов у ліс, підійшов до дуба, у якого гілки хрест-навхрест ростуть, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав, спав... Коли це за якийсь там час чує — хтось його будить:

— Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!

Хлопець прокинувся, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались тільки летіти!

От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів... Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!

Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:

— Здорові, дядьку!

— Здоров, небоже!

— Що ви робите?

— Слухаю, — каже, — чи вже позбирались до царя на обід люди.

— А хіба ви туди йдете?

— Туди.

— Сідайте зо мною, я вас підвезу.

Слухало сів. Вони й полетіли. Один — як ні одного, а тепер добре, що вдвох.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.

— Здорові, дядьку!

— Здоров, небоже!

— Чого ви на одній нозі скачете?

— Того, — каже, — коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я, — каже, — не хочу...

— Куди ж ви йдете?

— До царя на обід.

— Сідайте з нами.

— Добре.

Скороход сів, і знов полетіли. Як на двох буде, то й третій поживиться.

Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і націлюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.

Він крикнув:

— Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого!

— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!

— Де ви її бачите?

— Ет, — каже, — там, за сто миль, сидить на сухій грушці!

— Сідайте з нами!

Стрілець сів. Полетіли. Вже четверо.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.

— Здорові, дядьку!

— Здоров!

— Куди ви йдете?

— Іду, — каже, — добувати на обід хліба.

— Та в вас і так повен мішок!

— Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.

— Сідайте з нами!

— Добре!

Сів і Об'їдайло. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.

— Здорові, дядьку!

— Здоров!

— Чого ж ви тут ходите?

— Пити, — каже, — хочеться, та ніяк води не знайду.

— Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте?

— Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.

— Так сідайте з нами!

— Добре.

Обпивайло сів, і вони полетіли.

Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.

— Здорові, дядьку! Куди це несете солому?

— У село, — каже.

— Ото! Хіба в селі нема соломи?

— Є, — говорить, — та не така!

— А хіба це яка?

— А така, — каже, — що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.

— Сідайте з нами!

Морозко сів, і полетіли далі.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.

— Здорові, дядьку!

— Здоров!

— Куди ви дрова несете?

— У ліс.

— Ото! Хіба в лісі нема дров?

— Чому нема? Є, — говорить, — та не такі.

— А які ж?

— Там, — каже, — прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!

— Сідайте з нами!

І той згодився, сів, та й полетіли. Таке вже товариство стало! Ціла громада та й годі!

Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду та горілки повикочувані; пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, — сказано, — півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани, і багаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Дурень прилетів із своїм товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.

Цар дивиться у вікно — аж хтось прилетів на золотім кораблі. Він лакеєві й каже:

— Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів! Лакей пішов, подивився, приходить до царя:

— Якась, — каже, — мужва обідрана! Цар не вірить:

— Як, — каже, — можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.

Взяв та й пішов сам між люди.

— Хто, — питає, — тут на цім кораблі прилетів? Дурень виступив:

— Я! — каже.

Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа віддав!»

Що його робити? І вирішив йому загадки загадувати.

— Піди, — каже до лакея, — скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не те що царівни не віддам, а оце меч — а йому голову з плеч!

Лакей і пішов.

А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив:

— Чому ти, — питає, — не їси?

— Де вже мені їсти!

І розказав — так і так.

— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живучої й цілющої... Як я її добуду?

— Не журись! Я тобі дістану! Хто став у ряду, той держи й біду!

— Ну, гляди!

Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.

— Скажи, — говорить, — що принесу!

Відв'язав Скороход ногу від вуха та як махнув — так в одну мить і набрав води живучої й цілющої.

Набрав, утомивсь. «Ще, — думає, — поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».

Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.

Слухало взяв приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.

— Не журись, — каже, — під млином спить, вражий син!

— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень. — Як би його збудити?

А Стрілець каже:

— Не бійся: я розбуджу!

От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли... Скороход прокинувся — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.

Цар не знає, що робити. Ну загадувати другу загадку: як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок пічок хліба, тоді, — каже, — віддамо мою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч!

Слухало й підслухав та й розказав дурневі.

— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! — каже дурень.

Та й знов зажурився — аж плаче. А Об'їдайло й каже:

— Не плач, я за вас усіх поїм і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так.

— Добре, — каже, — нехай дають!

От насмажили дванадцять биків, напекли сорок пічок хліба. Об'їдайло як зачав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить:

— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трошки дали!..

Цар бачить, що він такий, — знову загадав загадку, щоб дванадцять діжок води випив за одним духом і дванадцять діжок вина, а не вип'є — «мій меч — йому голова з плеч!»

Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.

— Не плач, — каже Обпивайло, — я сам вип'ю, ще й мало буде.

От викотили їм по дванадцять діжок води й вина. Обпивайло як узяв пити, все до краплі видув, ще й підсміюється.

— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.

Цар бачить, щo нічого з ним не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зі світу звести!» От і посилає до дурня лакея:

— Піди скажи: казав цар, щоб перед весіллям у лазню сходив.

А другому лакеєві наказав, щоб лазню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зжариться!» Грубник натопив лазню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зжарити!

Сказали дурневі. От він іде в лазню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки-но ввійшли вони в лазню, аж такий жар, що не можна! Морозко розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу облився та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють лазню, думають, тільки з нього попілець зостався. Аж він лежить на печі. Вони його й збудили.

— Оце, — каже, — як я міцно спав!

Та й пішов із лазні.

Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в лазні так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...

От і каже:

— Хто дістане мені на ранок полк війська, за того віддам свою дочку заміж.

Слухало й підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:

— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?

Іде на корабель до товариства:

— Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то — пропав я на світі...

— Не плач! — каже той, що ніс дрова. — Я тебе виручу. Сказано: добре братство — краще багатства!

Приходить слуга:

— Казав, — каже, — цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, — тоді твоя царівна!

— Добре, зроблю, — каже дурень. — Тільки, — каже, — скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму.

Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось!

На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає:

— Що там так рано грає?

— То, — кажуть, — той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.

А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, куди там! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під палац.

— Стій! — крикнув.

Військо у лаві — як перемите!

Вийшла царівна. Як побачила, аж засміялась: який у ней гарний чоловік буде!

От їх швидко й одружили, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.

загрузка...

Яndex
 
загрузка...
Google