Сало, яке я приготував для синиць, помітив сусідський кіт і почав до нього підбиратися. Раз одігнав я його, вдруге, а потім не вгледів. Зникли синиччині ласощі у котовому животі.

Коли так, вирішив я перехитрити кота. Вибрав у саду тоненьку і високу молоду щепу і на самій верхівці знову повісив шматок. Хай тепер кіт спробує добратись. Адже він гладкий і тому важкий. Не вдержить його не тільки верхівка, а навіть стовбур.

І справді. Ходив Мурко навкруг щепи, облизувався, пробував лізти на неї. Нічого не виходило. Думав я, що він уже, як кажуть, плюнув на те сало і пішов кудись шукати іншої здобичі.

Раптом я вгледів кота на старій вишні, що стояла досить далеко від щепи з салом, не менше як кроків за десять. Що він там робить? Пробує полювати на пташок? Нічого подібного. Синиччине сало не йде йому з ума. Мурко пильно дивиться у бік ласощів. І раптом, зігнувшись, стрибає прямо на щепу. Його важке тіло пролітає всього за кілька сантиметрів від ласого кусочка, і, перевернувшись разів зо два у повітрі (сальто-мортале!), кіт стає на ноги вже на землі. Невдача!

Та невдачі упертих не спиняють. Ще хвилина — і знову стрибок з вишні на щепу, знову сальто-мортале у повітрі, і в котячих зубах уже поблискує сало, і сам він зникає десь у купі дров, щоб ніхто не помітив його розбою.

А я хоч і помітив, та на цей раз мовчав. Дуже мені сподобалась Муркова кмітливість і особливо мало не циркові його польоти між деревами. Він, безумовно, заробив те сало, хоч і не йому воно призначалося.