Зарубіжна література Теорія Каталог авторів 5-12 клас Контакти Партнери
ЗНО 2014
Біографії
Нові скорочені твори
Cкорочені твори
Статті
Твори 12 класів
Шкільні твори
Новітні твори
Нелітературні твори
Підручники on-line
План уроку
Народна творчість
Казки та легенди
Давня література
Український етнос
Аудіокнига
Велика Перерва
Актуальні матеріали
Увага "АКЦІЯ"
Інші предмети



загрузка...
загрузка...


Яндекс.Метрика Яндекс цитирования


Конспекти уроків російською мовою
Реферат, курсова, контрольна, дипломна робота, твір. Скористайтесь пошуком. Ви знайдете всі необхідні матеріали. =>>>>>>>>

Уроки з української літератури 8 клас

УРОК 44

 

Тема. Іван Карпенко-Карий. Короткі відомості про життя і творчість видатного українського драматурга XIX ст., про «театр корифеїв».

Мета: ознайомити учнів із короткими відомостями про життя і творчість видатного українського драматурга XIX ст. І. Карпенка-Карого, про «театр корифеїв»; розвивати навички учнів працювати з додатковою літературою, вміння виділяти головне під час сприйняття нового матеріалу, формувати здібності ораторського мистецтва під час виступу перед аудиторією; виховувати повагу до діячів театрального мистецтва.

Обладнання: портрети І. Карпенка-Карого та «корифеїв» українського театру, матеріали про театр «корифеїв»; програма уроку-конференції, вислови видатних діячів української та зарубіжної культури, наприклад: «Ви, Іване Карповичу, з Вашою творчою душею та знанням людського Життя, збагатили наш репертуар своїми коштовними творами: з давно пережитих віків і аж до свого часу виставилось у тих творах справжнє життя нашого народу і вражає та милує нас своїми проявами. Окрім сього, і як артист Ви збагатили наш кон своєю чудовою грою ... (Панас Мирний); «Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом ...» (Іван Франко); «Правдивість і простота. Мало є драматургів, до творчості яких можна було б прикласти ці слова з таким правом, як до творчості Карпенка-Карого. Якщо додати до цього ще глибочезне знання життя, прекрасне розуміння законів сцени і великий талант скупили мазками малювати людські стосунки і людську психологію, то стане зрозумілим, чому твори Тобілевича держаться і будуть держатись на ... сцені» (Максим Рильський); «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва...» (Костянтин Станіславський).

Епіграф.

Національний театр є ознакою повноліття нації, так само як академія, університет, музеї. Мати свій рідний театр і пишатися ним хоче всякий народ, всяке плем'я, всяка мова, значна і незначна, самостійна і несамостійна.

О. Островський

Урок доцільно провести у формі конференції.

При підготовці до уроку клас ділиться на творчі групи. Проводяться консультації (спільні, групові, індивідуальні), під час яких учитель повідомляє, де шукати потрібний матеріал, як його добирати, систематизувати, які можна використати ілюстрації, музику тощо. Програма конференції, основний список рекомендованої літератури вивішується у класі, можна виготовити спеціальні запрошення-програмки.

Учитель заздалегідь розподіляє питання для кожної групи — один із учнів буде основним доповідачем, усі інші — доповнюватимуть, братимуть участь у дебатах. Доповідач повинен добре знати матеріал, прочитати додаткову літературу, визначити зміст свого виступу, знайти цікаву форму викладу.

Програма конференції орієнтовно може бути такою:

1. Створення українського професійного театру.

2. Роль музичної культури у становленні українського театрального мистецтва.

3. Сузір'я самобутніх творчих індивідуальностей — «корифеїв».

4. І. Карпенко-Карий — найвизначніша постать в українській драматургії XIX століття.

Хід уроку

І. Організація навчальної діяльності.

1. Вступне слово вчителя.

— 28 жовтня 1882 року на сцені міського театру в Єлисаветграді (нині Кіровоград) Марком Лукичем Кропивницьким була представлена «Наталка Полтавка» 1. Котляревського за участю Марії Заньковецької в ролі Наталки. Так розпочалася історія українського професійного «театру корифеїв», якому судилося досягти класичних вершин акторської та режисерської майстерності й здобути світову славу. У жовтні 1982 року за рішенням ЮНЕСКО широко відзначалося 100-річчя цієї знаменної дати.

(Учитель також повідомить тему та очікувані результати уроку).

2. Виступи представників творчих груп.

(Орієнтовний матеріал для учнівських повідомлень.

1. З кінця 50-х років XIX ст. в різних місцях України — Немирові, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Києві, Одесі — виникають аматорські театральні гуртки. Та особливе пожвавлення в театральному житті України виявилося на початку 80-х років. З ініціативи Марка Кропивницького восени 1882 року в Єлисаветграді було створено українську професійну трупу, до складу якої ввійшли Марія Заньковецька, Олександра Вірина, а також три брати Тобілевичі, які виступали під псевдонімами Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. До речі, походження псевдонімів таке: Микола та Марія взяли прізвище матері, до якого в Марії ще додавалося прізвище її чоловіка — італійського оперного співака; псевдонім Івана утворився від імені його батька та прізвища улюбленого героя з драми Т. Шевченка «Назар Стодоля»; Панас для свого нового прізвища взяв назву місцевої річки Саксагань. Багато зусиль для зміцнення трупи, організації оркестру доклав Михайло Старицький.

«Зложилася трупа, — писав І. Франко про цей новий театральний колектив, — якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, котра робила фурор не тільки по українських містах, а й також у Москві і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави. Гра українських артистів — то не була дилетантська імпровізація*, але здобуток сумлінних студій, глибокого знання українського народу, освітленого інтуїцією** великих талантів».

Однак українському професійному театру довелося зіткнутися із значними труднощами. Ще з 1876 року діяв ганебний Емський указ царя Олександра II, за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою і друкування нею текстів до музичних нот. Суворому цензурному контролю підлягали твори драматургів: заборонялося порушувати проблеми соціального характеру, відображати боротьбу народу за національну незалежність. Трупи не мали права виставляти твори перекладної драматургії.

Український театр перебував у винятково тяжкому матеріальному становищі: він, не маючи постійного приміщення, змушений був постійно переїжджати з місця на місце; вистави часто доводилося влаштовувати в непристосованих приміщеннях — ярмаркових балаганах, холодних залах, а часом і в сільських клунях; не вистачало костюмів декорацій, музичних інструментів. Актори часто не мали пристойного житла, щоб переночувати, нерідко жили впроголодь, страждали від безперервних мандрувань. Усе це болісно відбивалося на діяльності театральних труп, і все ж зупинити викликаний назрілими суспільними потребами розвиток сценічного мистецтва, пов'язаного із служінням народу, було неможливо.

Ідея народного театру окрилювала передових діячів української сцени. їм доводилося водночас виконувати кілька невідкладних за вдань: організаційно зміцнювати театральні колективи, виховувати їх поповнювати сценічний репертуар.

Намагаючись збагатити репертуар українського театру, М. Кропивницький і М. Старицький вдаються до інсценізації повістей та поем інших письменників. їхню увагу привернули насамперед ті твори, в яких правдиво змальовувалося життя українського народу, його побут і звичаї, його боротьба проти соціального й національного гніту. Так було пристосовано до сцени повісті М. Гоголя із збірки «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» і «Тараса Бульбу». Крім «Назара Стодолі», зажили сценічним життям поеми й балади Т. Шевченка «Катерина» «Тополя», «Гайдамаки», «Титарівна», «Сотник» та інші. Ці інсценізаці, поряд з п'єсами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, ставали вірним орієнтиром на дальшому шляху розвитку драматургії. Слово М. Гоголя і Т. Шевченка, яке залунало зі сцени, важливі соціальні й морально-етичні проблеми, порушені в інсценізованих творах, повнокровні характери набували значення естетичної норми для нових п'єс українських драматургів.

Водночас М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п'єс, які відразу ж виставляються на сцені. До репертуару українського театру залучаються також драми І. Франка, Панаса Мирного, переклади кращих п'єс російської та зарубіжної літератури.

На західноукраїнських землях, які перебували в складі Австрійської (з 1864 року — Австро-Угорської) імперії, до революції 1848 року український театр не існував, а вистави відбувалися німецькою або польською мовою. Тільки наприкінці 1848 року в Коломиї на аматорській сцені було поставлено п'єсу «Дівка на виданню, або На милування нема силування», що являла собою пристосовану до галицьких умов переробку «Наталки Полтавки» І. Котляревського.

А у 1864 році при львівському товаристві «Руська бесіда» організовується постійна театральна трупа, яка гастролювала в містах Галичини і Буковини. Це був перший професійний український театр на Західних землях.

2. Український театр другої половини XIX століття за своїм характером був музично-драматичним. Так, вистави «Наталки Полтавки» І. Котляревського йшли спочатку в музичному оформленні М. Васильєва, а потім М. Лисенко на матеріалі п'єси створив оперу. П. Ніщинський написав до п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля» музичну картину «Вечорниці» з чудовим чоловічим хором «Закувала та сива зозуля». На сцені йшли опери та оперети М. Лисенка, С. Гулака- Лртемовського, М. Аркаса.

Музика була обов'язковою складовою частиною і вистав, здійснюваних західноукраїнськими трупами у Львові, Перемишлі, Коломиї. Зокрема п'єси місцевих авторів супроводжувалися музикою М. Вербицького («Підгіряни» І. Гушалевича), І. Лаврівського («Роксолана» Г. Якимовича). На сцені аматорських труп і театральних товариств з успіхом ішли музично-драматичні твори письменника і композитора І. Воробкевича «Гнат Приблуда», «Убога Марта», присвячені зображенню окремих сторін життя і побуту буковинців.

Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813—1873), племінник відомого поета-байкаря П.П. Гулака-Артемовського, є автором першої української лірично-комічної опери «Запорожець за Дунаєм» (1863). Сам автор у перших виставах виконував роль запорожця Івана Карася. Опера йшла завжди з успіхом у «театрі корифеїв» та й сьогодні входить до репертуару оперних театрів. Популярність опери зумовлена патріотичною ідеєю (щастя для людини можливе тільки на рідній землі), реалістичністю у зображенні життя й побуту народу, майстерністю поєднання ліричних образів, сцен, мелодій з гумористично-комедійними, щедрим використанням народних пісенних і танцювальних мелодій.

Петро Іванович Ніщинський (1832—1896) уславився музично-драматичною картиною «Назар Стодоля». В картині творчо використані образи й мотиви різних фольклорних жанрів — дум, невільницьких «плачів», історичних пісень, побутових, жартівливих, танцювальних мелодій. «Вечорниці» композиційно основані на поєднанні оркестрових і сольних та хорових пісенних номерів, розташованих за принципом контрастного чергування. Вінцем твору є хор «Закувала та сива зозуля». Композитор пісенно-музичними засобами зумів передати нескорений дух українського народу, висловив його гнів до іноземних поневолювачів, підкреслив оптимістичну впевненість у перемозі над ворогом. П. Ніщинський поклав на музику ряд народних пісень, писав романси.

Микола Миколайович Аркас (1853—1909) гармонізував чимало народних пісень. В опері «Катерина», написаній за однойменною поемою Т. Шевченка, трагедія героїні розгортається на широкому тлі народного життя. Композитор майстерно використав мелодії народних пісень і танців, що зумовило емоційну виразність опери.

Микола Віталійович Лисенко (1842—1912) — геніальний український композитор, основоположник української національної музики Його діяльність була надзвичайно широкою і багатогранною.

М. Лисенко з винятковою увагою ставився до пісенної творчості народу. Він зібрав, гармонізував і опублікував кілька сотень українських народних пісень. Обробляючи фольклорні твори, композитор прагнув глибше розкрити зміст і образність народної пісні, зберігши всі характерні ознаки її мелодики.

Справжньою скарбницею вокальної музики є цикл творів М. Лисенка «Музика до «Кобзаря» Т.Г. Шевченка». Тут є кантати («Б'ю пороги», «Радуйся, ниво неполитая»), хори («Іван Гус», «Іван Підкова> «Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі»), пісні й романси («Якби мені черевики», «Ой одна я, одна», «Туман, туман долиною», «Садок вишневий коло хати»), М. Лисенко написав ряд вокальних творів на тексти У. Шекспіра («Пісні Офелії»), А. Міцкевича («Моя милованка»), Г. Гей не («У мене був коханий, рідний край»), І. Франка («Не забудь юних днів»), Лесі Українки («Не дивися на місяць весною») та інших поетів.

Творчо використовуючи традиції народної музики, М. Лисенко підніс до світових зразків музичного мистецтва українську оперу. Твори цього складного жанру позначені справжнім професіоналізмом, глибиною музичного розкриття життєвих явищ. Він створив такі різновиди опери: монументальну історико-героїчну народну драму («Тарас Бульба»), лірично-побутову оперу («Різдвяна ніч»), лірично-фантастичну («Утоплена»), сатиричну («Ене'ща»), феєрію («Відьма»), дитячі комічні опери казкового характеру («Коза-дереза», «Пан Коцький»), оперу «хвилинку» на одну дію («Ноктюрн»), драматичні сцени («Сапфо»).

М. Лисенко також створив національну оперету («Чорноморці») написав музику до театральних вистав: трагедії У. Шекспіра («Гамлет») п'єс В. Гоголя («Простак»), М. Старицького («Остання ніч»), М. Кропивницького («Глитай, або ж Павук») та інших.

В якому б жанрі не виступав М. Лисенко, скрізь відсвічується талант великого композитора. Не випадково К. Станіславський писав у листі до українського вченого і письменника А. Кримського: «Якщо Чайковського ми називаємо чародієм російської музики, то Лисенка, цього чудового і чаруючого красою своєї музики композитора, ми сміливо можемо назвати сонцем української музики».

Традиції Миколи Лисенка знайшли своє творче продовження в музиці композиторів початку XX століття — Миколи Леонтовича (1887-1921), Кирила Стеценка (1882-1922), Якова Степового (1883-1921).

3. Видатні діячі українського театру — М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський — буди талановитими творчими індивідуальностями. Всі вони прекрасні драматичні актори, з неповторною, тільки кожному притаманною грою. В цьому зв'язку доречно пригадати свідчення М. Старицького, який так оцінював майстерність братів Тобілевичів: «На мою думку, найталановитішим з братів Тобілевичів треба визнати Миколу Садовського, хоч він і не завжди грає рівно. Найдосконалішим з технічного боку — Саксаганського, а найглибшим і, так би мовити, найґрунтовнішим — Івана Карповича Карпенка-Карого».

Так, І. Карпенко-Карий навіть у ролях епізодичних персонажів умів знайти і підкреслити якусь характерну рису, що виділяла дійову особу. Його гра відзначалася життєвою правдивістю, глибоким проникненням у психологію героїв, прагненням передати найтонші порухи їх душі. В кожному жесті, в кожному слові артиста було те неповторно індивідуальне, що характеризує справжнього митця. З особливою майстерністю він виступав у виставах власних п'єс, виконуючи ролі Герасима Калитки («Сто тисяч»), Пузиря («Хазяїн»), старшини Михайла Михайловича («Бурлака»), Терешка («Суєта»),

М. Кронивницький, що «мав від природи видатні сценічні дані: чудовий сильний голос, виразну дикцію, гарне лице і величну постать, а крім того, живу, веселу і вразливу вдачу, був великим гумористом у житті й на сцені. Він умів наслідувати і відтворювати аж до найтонших нюансів життєві типи, копіювати їх жести, характер і інтонації», — згадує Софія Тобілевич.

М. Старицький прославився як талановитий режисер. Він завжди прагнув дати яскраве театральне видовище. Цьому завданню митець підпорядковував найрізноманітніші художні засоби, зокрема намагався органічно поєднати виразність звучання слова з музичними мелодіями, з ритмами народного танцю, з яскравою живописною колоритністю декорацій.

«Люблю і свято шаную майстерність актора, бо талант — велика річ! — говорив М. Старицький. — Але потрібно той талант оправити у художні рамці, так як вправляється дорогоцінне каміння. Тільки на тлі прекрасних декорацій та іншого художнього оформлення може на всю красу розгорнутися талант актора». Не випадково в поставлених ним виставах значне місце відводилося тим явам і картинам, де можна було якнайкраще використати фольклорно-етнографічний матеріал, де б на повний голос зазвучала народна пісня, закружляв бурхливий танець.

Багатогранними творчими натурами були П. Саксаганський, М. Садовський та інші діячі «театру корифеїв».

П. Саксаганський (1859-1940) як режисер постійно шукав шлях і засобів змусити глядачів не просто хвилюватися від побаченого на сцені, а й думати над суспільними проблемами, порушеними у виставі Як актор, він з однаковим успіхом виступав у різних ролях. П. Сакса ганський володів майстерністю перевтілюватися, змінюючи голос, жести, поставу. Він міг майже одночасно грати смішного дивака Копача і мужнього Гната Голого з п'єс ї. Карпенка-Карого, старого Шпоньку комедії «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» М. Старицького і молодого ентузіаста Івана Барильченка з комедії «Суєта» І. Карпенка Карого.

М. Садовський (1856—1933) був незрівнянним у героїчних ролях Прекрасні зовнішні дані — велична постава, виразне обличчя, голос, повний всіх відтінків душі людської — сприяли його майстерності актора в ролях Богдана Хмельницького з драми М. Старицького, Степана невільника з п'єси М. Кропивницького, бурлаки Миколи з «Наталки Полтавки» І. Котляревського.

Драматичні актори водночас були й обдарованими співаками, що давало режисерам прекрасну можливість збагачувати театральні ви стави музичними партіями, ставити на сцені поряд з драмами і комедіями також опери і оперети. Так, М. Кропивницький знав багато старовинних українських народний пісень і чудово їх виконував під власний супровід на бандурі. Не випадково він на основі народних мелодій за допомогою театральних диригентів та інших музикантів сам не раз давав музичне оформлення вистав власних п'єс «Невольник», «Вій», «Зальоти соцького Мусія». М. Кропивницький створив популярний романс «Соловейко», поклав на музику пісні «Де ти бродиш, моя доле», «За сонцем хмаронька пливе». На високому професійному рівні виконували народні пісні М. Заньковецька і М. Садовська-Барілотт; чудово, «по-народному» співала Г. Затиркевич-Карпинська.

В сузір'ї корифеїв українського театру особливо виділялася Марія Костянтинівна Заньковецька (1860—1934).

З особливою силою талант М. Заньковецької розкривався в драматично-трагедійних ролях. Вже під час першої репетиції в трупі М. Кропивницького, коли артистка зворушливо проспівала пісню Наталки, оркестранти влаштували їй бурхливу овацію. Кожний жест, кожне слово М. Заньковецької в ролі Олени з драми М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук» вражав непідробною правдивістю і щирістю. Лев Толстой був глибоко зворушений виставою «Наймичка» І. Карпенка-Карого, в якій артистка, виконуючи роль Харитини, з надзвичайним психологізмом передала страждання дівчини-сироти. Тонкий художній смак М. Заньковецької виявився у внесенні нею певних корективів у драму Панаса Мирного «Лимерівна», що сприяло глибшій соціальній і психологічній вмотивованості поведінки головної героїні.

М. Заньковецька виступала майстерно і в комедійних ролях (Одарка — «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, Тетяна — «Суєта» І. Карпенка-Карого, Пріська — «По ревізії» М. Кропивницького). Вона була природною в кожній сцені, чарувала і піснею, і гумористичною приказкою, заливалася щирим, веселим сміхом, що відразу ж передавалося і глядачам.

Талант М. Заньковецької служив народові. І прості люди віддячували своїй артистці шаною і любов'ю. 15 січня 1908 року, коли передова громадськість відзначала 25-річчя сценічної діяльності М. Заньковецької, її натхненна праця була високо оцінена трудівниками Києва. Вони в своєму привітанні висловлювали впевненість, що настане день, коли велику артистку зможе привітати весь український народ. І цей день настав. У 1922 році М. Заньковецька була увінчана високим званням народної артистки України (За П. Хропком).

4. Ім'я Івана Карпенка-Карого стоїть у першім ряду корифеїв*** українського театру XIX століття.

Активний громадсько-культурний діяч, талановитий організатор театральної справи, він був і найвидатнішим українським драматургом другої половини XIX — початку XX ст., віддавши народу понад сорок років своєї творчої діяльності спочатку в самодіяльному, а потім у професійному театрі ...

Народився майбутній артист і драматург 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка (тепер Веселівка) на Херсонщині (тепер Кіровоградщина) у родині Карпа Тобілевича — управителя поміщицького маєтку.

Живучи серед селян-кріпаків, малий Іван переймав їхні звичаї, вивчав побут. Мати хлопця мала гарний голос, знала безліч народних пісень і, зокрема, майже всі пісні з «Наталки Полтавки» І. Котляревського. Це мати заронила в душі своїх дітей палку любов до театру, тож не випадково родина Тобілевичів дала українському театральному мистецтву чотирьох великих артистів.

Батько мріяв дати своїм дітям освіту. Так, готуючи Івана до школи, батько казав йому: «Тільки учені люди живуть вільно. Нехай панам собаки служать, а не добрі люди. Тільки темнота наша та злидні примушують нас отак гнути спину весь свій вік! Учись, синку, учись! Ми люди бідні, ніхто нас не порятує, коли ми самі себе не порятуємо!»

Та закінчивши з відзнакою Бобринецьку повітову школу, Іван Тобілевич далі вчитися не зміг, бо не було в батьків для цього коштів, і він з 13 років почав працювати канцеляристом — спочатку в Малій Висці, потім у Бобринці, а згодом у Єлисаветграді.

Та робота канцеляриста не подобалася юнакові. Його вабив театр. Тому й не дивно, що з Бобринця він ходив пішки за багато кілометри до Єлисаветграда, щоб подивитися виставу.

Повертався втомлений, в дорожній пилюці, зате на душі була радість: він бачив справжній театр, бачив справжніх артистів, які зачарували його виконанням ролей з улюбленої п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», бачив гру видатного англійського трагіка — чорношкірого Айри Олдріджа в виставі «Отелло» за твором В. Шекспіра. Коли ж у Бобринці утворився драматичний гурток, то одним із найактивніших його учасників став Іван Тобілевич. Сучасники засвідчують, що Іван Карпович у Бобринці, а потім на єлисаветградській сцені (у Єлисаветград його перевели на роботу в 1869 році), створив яскраві сценічні образи. В газетних повідомленнях того часу І. Тобілевича називали «улюбленцем публіки».

Свою першу драму — «Безталанна» — Іван Карпович Тобілевич написав у 1883 році (всього ж він створив 18 закінчених п'єс і три невеликих уривки, що залишилися в чернетках).

Життєвий і творчий шлях письменника і актора не можна назвати легким. За участь у таємному політичному гуртку, за зв'язок із переслідуваними політичними діячами у вересні того ж 1883 року Івана Тобілевича було звільнено з роботи.

Скинувши чиновницький мундир, Іван Карпович під псевдонімом Карпенко-Карий вступає в театральну трупу Михайла Старицького, яка тоді гастролювала в Єлисаветграді і в якій вже тоді грали рідні брати Івана — Микола та Панас. Іван Франко пізніше писав, що в 1883 році царський уряд втратив поліцейського чиновника, а Україна знайшла драматурга Карпенка-Карого.

Та недовгою була акторська кар'єра І. Карпенка-Карого. Влітку 1884 року під час гастролей у Ростові Івана Карповича заарештували і повідомили про встановлення над ним гласного нагляду поліції терміном на три роки з позбавленням його на цей час права жити на Україні та у великих містах Росії. Місцем свого заслання Карпенко-Карий обирає тодішній адміністративний центр Донського козацтва, невелике російське місто Новочеркаськ.

Безрадісним було життя засланця. Він змушений був працювати ковалем, палітурником тощо, чим заробляв собі на шматок хліба. На воротах перед убогою підвальною квартирою, що скидалася більше на могилу, ніж на людське житло, з'явилася вивіска: «Переплетчик Иван Тобилевич, работа исполняется чисто и аккуратно».

Митець тяжко переживав відірваність від театру, від культурного життя, від рідного народу. І все ж у Новочеркаську драматург створив кілька п'єс, серед них комедію «Мартин Боруля», драми «Безталанна», «Наймичка». З їх появою ім'я Карпенка-Карого стало популярним по всій Україні. Після заслання в Новочеркаську Тобілевичу додають ше два роки гласного нагляду поліції, дозволивши відбувати цей термін на його хуторі Надія, неподалік від Єлисаветграда.

Тут Карпенко-Карий займається хліборобством, вивчає життя села. На хуторі Надія були написані п'єси «Сто тисяч», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

У кінці 1888 року з Карпенка-Карого було знято гласний нагляд поліції, а встановлено негласний із забороною жити у Петербурзі та Петербурзькій губернії. Іван Карпович відразу ж вступає до театральної трупи Миколи Садовського і весь поринає в артистичну та літературну діяльність. Один за одним з'являлися на сцені й чарували публіку герої п'єс Карпенка-Карого в його ж майстерному виконанні: Мірошник («Наймичка»), Бондар («Бондарівна»), Калитка («Сто тисяч»), Пузир («Хазяїн») та інші.

Як драматург, режисер, вихователь артистичної молоді й організатор театральної справи, Іван Карпенко-Карий разом з іншими корифеями зробив багато для утвердження українського професійного театру. «Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, — писав І. Франко про Карпенка-Карого, — се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кожний, хто знає,,що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література ...» А давній друг письменника М. Кропивницький у нарисі «Спогади про Бобринець і бобринчан» стверджував: «Заслуги Івана Карповича перед українським театром великі ... він зоставив по собі слід, котрий не заросте і не затерніє, поки жива Україна».

Помер Іван Карпенко-Карий 15 вересня 1907 року під час лікування в Берліні. Виконуючи заповіт письменника, його тіло перевезли на Україну і поховали на кладовищі поблизу хутора Надія. Відтоді минуло багато часу. Але і сьогодні на багатьох сценах продовжують жити прекрасні п'єси Івана Карпенка-Карого. Народ глибоко шанує пам'ять письменника — корифея українського театру).

3. Узагальнююча бесіда за питаннями.

— Яке значення мало створення професійного театру для розвитку української культури?

— Яку роль відіграло музичне мистецтво в становленні українського театру?

— Назвіть найвідоміших представників «театру корифеїв». Які імена вам були відомі раніше, а про кого ви почули вперше? Користуючись словником, перевірте, чи правильно ви розумієте такі слова, як «трупа», «ансамбль», «корифей», «режисер», «репертуар», «талант», «опера». Вживайте ці слова у своїх відповідях.

— Чому, на вашу думку, Іван Франко назвав І. Карпенко-Карого «одним із батьків новочасного українського театру»?

II. Підбиття підсумків.

III. Домашнє завдання.

Підготуйте розповідь про життя і творчість І. Карпенка-Карого за самостійно складеним планом.

 

* Імпровізація — гра актора, не передбачена драматургічним текстом.

** Інтуїція — здогад, передбачення.

***Корифей — заспівувач, зачинатель; найвидатніший з перших діячів у

якійсь галузі науки, мистецтва, літератури.



загрузка...
загрузка...

Яndex
 
загрузка...
загрузка...
Loading...
Google